«Для всіх прийдешніх поколінь письменників, журналістів, учителів, власне — пропагандистів і робітників Українського Слова Стельмах — взірець мовної майстерності й краси, лексичного багатства, розкішної метафоричності та безмежжя відтінків, барв і кольорів, — так відгукується про творчість Михайла Панасовича письменник Сергій Плачинда. — Його стиль — се класичне українське бароко в мові й літературі.. мовна стихія Стельмаха — то розкіш і безмежне поле для дослідників–мовознавців». Стельмах же вважав, що, маючи за вчителів Шевченка і Коцюбинського, просто не мав права писати погано. «Моя тема в літературі — любов до людини», — говорив Михайло Панасович. Дотримуючись цього девізу у своїй творчості, він був настільки щирим і переконливим, що його розуміли не лише в Україні, а й за кордоном. Твори Стельмаха перекладені 43 мовами світу, а роман «Кров людська — не водиця» став першим твором української літератури, який видрукували турецькою мовою. Сьогодні, у день 100–річчя Михайла Стельмаха, численні шанувальники його творчості, за логікою, мали б ретельно вибудовувати свій графік, аби устигнути на всі заходи, присвячені цьому ювілею. Але їм залишається хіба що вклонитися могилі Михайла Панасовича на Байковому кладовищі чи принести квіти до меморіальної дошки на будинку письменників Роліт у Києві. Оскільки на масштабне відзначення цієї дати наша держава — на жаль, це вже навіть і не дивує — не спромоглася. 5 червня вечір пам’яті Михайла Стельмаха відбудеться у Спілці письменників, в Інституті української мови запланована конференція до 100–ліття Михайла Панасовича, науковці також поїдуть на Вінниччину, на батьківщину письменника... Скромненький список подій як для вшанування людини такого рівня...

У Національній опері 18 й 20 травня — прем’єра балету–триптиха Раду Поклітару «Перехрестя». Проект, який ще кілька років тому на цій поважній і досить консервативній сцені годі було й уявити. Але, з усього, саме за допомогою цієї новинки в афіші сезону 2011—2012 театр хоче оголосити про те, що він відкритий для експериментів, а поважні титули в назві зовсім не означають, що модерновим, сучасним і навіть суперечливим ідеям на цій сцені місця не знайдеться.

День музеїв, 18 травня, традиційно оголошено днем відкритих дверей — сьогодні експозиції можна оглянути безкоштовно. Оскільки така нагода випадає всього лише раз на рік — варто нею скористатися, особливо якщо йдеться про такі солідні виставки, як, наприклад, «Міф «Українське бароко» в Національному художньому музеї. До того ж сьогодні тут відкривається ще один мистецький проект, «Культурний вантаж»: дві виставкові й шість залів постійної експозиції буде віддано творам iз колекції польської Національної галереї мистецтв «Захента» та Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський».

Минулого року «Українська культура» відзначила 90–річний ювілей, а днями було презентовано 1000–й номер найвідомішого мистецького часопису країни. При всій повазі до цих цифр і авторитету видання ювілей вийшов із присмаком скандалу. Команда, що прийшла до «Української культури» минулого року, днями звільнилася, і 1000–й номер журналу Марія Хрущак презентувала вже у статусі екс–редактора.

Із 20 по 27 травня у Херсоні пройде фестиваль «Мельпомена Таврії». Зважаючи на солідний як для такого фесту вік — цього року він відбудеться вчотирнадцяте, — йому сміливо можна присвоювати почесне звання найстабільнішої театральної імпрези в країні. До того ж, у статуті «Мельпомени Таврії» є нюанс, який точно вирізняє його з–поміж інших: до Херсона учасники фестивалю приїздять на весь тиждень, а не лише у день свого виступу, «транзитом», як це через мізерні бюджети відбувається на інших форумах, а значить можуть набратися фестивального духу, подивитися вистави інших театрів, скласти уявлення про тенденції і традиції сучасного театрального процесу.

Професійній стійкості молодих українських драматургів можна позаздрити від щирого серця. Пишуть вони, пишуть свої п’єси, надсилають чи носять їх до театрів, там ввічливо відмовляють, мовляв, ваша творчість нам поки що не цікава, шукайте далі форму і зміст, а ті знову пишуть і пишуть, несуть і несуть... Не здаються: на голому ентузіазмі влаштовують фестивалі молодої драматургії, майстер–класи, популяризують себе у соціальних мережах — роблять усе, щоб театри нарешті зацікавилися бодай кількома драматичними творами сучасників. Історія Ганни Герман у цьому малоефективному пошуку гармонії між театром i драматургом — беззаперечний виняток із правил. П’єсу за мотивами її свіженького роману «Піраміди невидимі» нещодавно поставив молодіжний Поетичний театр Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. «Це була професійна постановка, професійна гра. І мені здається, цей театр повинен поїздити по Україні», — зауважила після прем’єри авторка літературного матеріалу і наче у воду дивилася. 16 травня цю виставу покажуть на Камерній сцені Театру імені Франка. Що, не вірите? Думаєте, що цей, м’яко кажучи, не дуже титулований колектив на такий поважний театральний майданчик не може потрапити в принципі? А ось і ні! Читайте гастрольну афішу, а особливо — прізвище радника Президента, яке, ймовірно, буде надруковане там не найменшим кеглем.

Іван Франко — письменник геніальний. Протягом багатьох десятиліть цю беззаперечну істину театральне мистецтво збагачує все новими й новими фактами. Черговий такий доказ під назвою «Перехресні стежки» був зафіксований у неділю в Театрі Франка.

Нещодавно в Музеї Тараса Шевченка народний артист України Олександр Биструшкін представив «Аудіоантологію української поезії». Дев’ять дисків, десять годин запису, тринадцять поетів, наклад — одна тисяча примірників... Такою є статистика цього унікального проекту, за «дужками» якої — особисті драми поетів і актора, пошук правильної композиції кожного альбому й органічного візуального та музичного оформлення. Втім, на цьому шляху домінуючими були проблеми зовсім не творчого, а фінансового характеру. Здавалося б, ну хто ж має підтримати збірки видатних українських поетів, як не українська держава? На жаль, у цьому випадку логіка досі не спрацювала... Тому фінансові питання Биструшкін вирішував приватним чином, а оскільки зі спонсорами складалося не завжди — бувало, вкладав у цей проект особисті кошти. Щоб потім просто розіслати новий диск у школи та бібліотеки, подарувати друзям і колегам... Сьогодні він мріє записати Рильського, Лесю Українку, Плужника, Костенко, Маланюка, Свідзинського, Антонича... Хоча, вистраждавши «Аудіоантологію української поезії», про ці плани він говорить обережно...

Із 25 по 29 квітня у Білій Церкві проходить Перший всеукраїнський фестиваль молодої режисури імені Леся Курбаса. Якщо промоніторити культурні події останніх років, то цьому форуму варто надати статус своєрідної сенсації. Мистецькі фестивалі всеукраїнського масштабу можна порахувати на пальцях, фестивалів же, у яких першість виборюють ті, хто лише починає утверджуватися у своїй професії, — ще менше.

Коли говорять музи — гармати мовчать. Проекцiонуючи цей відомий вислів на сьогодення Києва, під «гарматами» слід розуміти занесені над історичними будівлями ковші екскаваторів, які не менш ефективно, ніж окупанти під час війни, нищать архітектуру міста. «Музи» — всі, хто виходить на акції протесту і у такий спосіб примушує «гармати» якщо не «замовчати», то хоча б узяти тайм–аут у своїх руйнівних діях. Режисер Олександр Білозуб у нерівній битві за Київ, обрав тактику не одноразову, а системну. Вистава «Як тебе не любити, Києве мій!», прем’єра якої відбулася днями на Камерній сцені Театру Франка, буде таким собі постійним закликом берегти місто, велична історія якого разюче дисонує із сьогоднішнім безладом на його вулицях.