Впровадження Міжнародною федерацією (ІААФ) елітних змагань — «Золотої ліги» — на певний час підвищило інтерес до «королеви спорту». Проте коли на кону стоїть олімпійська медаль, більшість атлетів світу забувають про решту змагань. До того ж, насправді, не такі вже й високі призові на «Золотій лізі» — мільйон доларів на всіх переможців усіх шести етапів. Такі гроші в Європі заробляє за рік посередній футболіст. З огляду на це нинішня Суперліга збирає далеко не всіх найсильніших. Та й ті, хто стартують на етапах, не ставлять собі за мету перемогти будь–якою ціною, а в основному готуються до Олімпійських ігор. Підтвердив це й той факт, що з десяти переможців першого етапу, який відбувся на початку місяця в Берліні, на другому етапі, в Осло, з’явилися лише семеро. Гонитву за мільйоном призових продовжили п’ятеро — ті, хто у сво­їх дисциплінах переміг по двічі.

XXІV континентальна першість відбувалася в столиці останньої зимової Олімпіади — Турині — напередодні літніх Ігор у Пекіні. Усі олімпійські ліцензії вже давно розібрали, тож нинішній форум став для гімнасток із 36 країн останньою репетицією перед вояжем до Китаю.

У 17–річному віці в 1999 році швейцарець Ро­же Федерер вперше зіграв на «Ролан Гарросі». Із тих пір хлопчина доріс до звання кращого тенісиста планети й упродовж тривалого часу впевнено очолює світовий рейтинг. Починаючи з тріумфу на Уїмблдоні–2003, він виграв 12 турнірів із серії «Ве­ликого шолома». Проте у великого спортсмена залишається нездійсненна мрія — виграти відкритий чемпіонат Франції. Саме цей «недолік» не дозволяє Роже отримати «шолом».

Галерея «Лавра», яка вже пару років знудилася без ресторанчика на другому поверсі — безкінечний ремонт! — на що тільки не перетворювалась останнім часом. На майданчик для київського Форуму видавців, на залу прийомів — Юлія Тимошенко, і Василь Вовкун проводили тут зустрічі з громадськістю, дипкорпусом, ЗМІями. На концертну залу. На галерею для фотографій київського мера. У четвер «Лавра» вдавала з себе ювелірний завод.

В Україні ширяться жовті поля. Навесні — це ріпак, улітку — соняшник. За статистикою, щороку посіви цих культур суттєво зростають, а зерна та цукрового буряку, навпаки, зменшуються. Нині вже очевидно, що тенденції, які вже два десятиліття охоплюють світ і прогнозують глобальну харчову кризу, досягли нашої батьківщини. У 2008 році центральні та південні регіони країни, які є традиційними «годувальниками», збільшили посіви ріпаку в два з половиною рази, соняшнику — у півтора раза.

Днями «черешнева столиця» України — Мелітополь — з’ясувала для себе неприємну новину: Россільгоспнагляд і Росспоживстандарт підвищили вимоги до якості імпортованої продукції та оформлення документації. Ще недавно «бездонний» російський ринок був основним джерелом збуту вітчизняних ягід, що їх у великій кількості збирають на півдні Запоріжжя. Віднині черешню до Росії тепер можуть ввозити лише ті підприємці, які зареєстровані як суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності. У них мають бути оригінали фітосанітарних сертифікатів та безліч іншої документації — на кшталт карантинного дозволу й висновку експертизи фітосанітарної служби Росії на кожну партію черешні, яку українці ввозять за контрактом. Причому кожен договір треба заздалегідь укладати з російським одержувачем продукції.

Свого часу, ще в 70–ті роки минулого століття, у вугільному підземеллі Єнакієвого стався чи не найпотужніший у цих місцях вибух — ядерний. Утім тоді до небувалого експерименту на шахті «Юнком», завдяки якому сподівалися «вигнати» метан із вугільних пластів на поверхню, готувалися довго. Задля безпеки вивели на–гора не тільки шахтарів, а й тимчасово евакуювали з небезпечної зони місцевих жителів. А ось теперішній підземний вибух на тутешній шахті прогримів несподівано для всіх. Його сила була такою, що вибухова хвиля зруйнувала обидва шахтні стволи, пошкодила наземні споруди і вибила шибки вікон в адмінбудинку. Вогонь шугонув стволом із кілометрової глибини догори і зачепив п’ятьох працівників на поверхні. А над аварійним копром «на Карла», як кажуть місцеві жителі, у небо здійнялася хмарюка чорного диму, яка дещо нагадувала «гриб» від ядерного вибуху.

Чи розмови про «невмирущість українських традицій» варто сприймати серйозно? Відповіді не отримаємо, поки не спробуємо попрактикувати їх і перевірити на живучість у реальності. Скуштувавши української страви, зрозуміємо, чи вона смакує. Додавши власний голос до звучання стародавньої пісні, відчуємо струмінь теплоти і спокою, спільності з громадою. Розповівши дитині казку чи розписавши з нею писанку, збагнемо, наскільки міцно пов’язані покоління. І якою великою є відповідальність батьків за духовний і творчий розвиток малят.