1993 року в журналі «Сучасність» з’явився перший український бойовик — «Я, зомбі» Леоніда Кононовича. Реноме часопису було настільки високим, що все, у ньому публіковане, набувало чи не взірцевого статусу.

Щойно з’являється новий твір із фантастично-футуристичним сюжетом, як у рецензійному просторі лунають вигуки: «Антиутопія»!

Власну машину часу Микола Хомич запатентував іще в ранній повісті «Ніч русалки» (2012): «Перебуваючи в сьогоденні, можна обережно потягнути за кінець цієї самої нитки і опинитись у минулому».

«Більшовики були в першу чергу революціонерами. Але в революційній догмі не було жодних натяків на те, як керувати соціалістичною економікою...

Джордж Орвелл написав набагато менше, аніж написано про нього. Роман «1984» увійшов до канону світової літератури як такий, що «відіграв вирішальну роль у боротьбі проти тоталітарної свідомості» (Леонідас Донскіс. Влада та уява.

Ян Валетов ще ніколи не наближався до території документальної прози аж так, як у романі «1917, или Дни отчаяния» (Х.: Фоліо), — коли читач починає мимоволі замислюватися про адекватність відтворення минувшини.

Книжка «Світова гібридна війна: український фронт» (Х.: Фоліо) — гібридна за своєю суттю. Це водночас спроба філософського апґрейду цивілізаційних та політичних констант й водночас — аудит внутрішніх українських проблем.

Вихід КОЖНОЇ фотокнижки в Україні — вже подія. Якщо це альбом фотосвідчень з війни — попит зростає апріорі.

Не так давно у нас перекладено двотомовий Оксфордський підручник з юдаїки «Єврейська цивілізація» (К. : Дух і Літера; Дніпро: Центр «Ткума», 2012).

Коли в ілюстратора виходить одна книжка на рік — це не багато. Та якщо вони з’являються у топ-видавництвах, які знаються на ціні книжкової графіки, — значить, художник виклався повною мірою.