Залишається тільки шкодувати про втрачений «гірниками» шанс потрапити до Ліги чемпіонів. Адже зустрічі другого за рангом клубного турніру Європи за участю «Шахтаря» великої інтриги не створюють. Уже двох суперників донеччани рознесли «в пух і прах», навіть не докладаючи надзусиль. Головним же героєм четвергового вечора в столиці Донбасу був... стадіон.
Якщо реально дивитися на речі, то вже незабаром Україна в клубному рейтингу коефіцієнтів УЄФА має поступитися своїм сьомим місцем Румунії, яка тепер перебуває на відстані півочка. У нашого південно–західного сусіда в єврокубках залишається п’ять команд — потенційно вони можуть назбирати значно більше залікових балів, ніж наші два гранди. Інша справа, що рейтингових «курчат» будемо рахувати навесні, і якщо румуни до того часу гратимуть так, як вони виступили цього тижня, то залишаться позаду нас.
Перед початком нового політичного сезону (який, щоправда, у парламенті відчутно загальмував) депутати отримали листи від директора Київського зоопарку Світлани Берзіної. Отримали — за рідким винятком — майже всі. Як кажуть джерела «УМ», не написала Берзіна хіба що відкритим опонентам Черновецького. (Нагадаємо, що пані Світлана є також радником міського голови з питань охорони навколишнього середовища).
Узяти хоча б неактуальні нині таксофони. «УМ» писала, що частину їх демонтують, але йдеться не про це. Іще задовго до демонтажу, але вже під час «загальної мобілізації» (себто з початку 2000–х, коли мобільний телефон перестав бути предметом розкоші) я звернула увагу на те, що таксофони стоять — не повірите! — цілі та неушкоджені. Нові, чисті, без непристойних написів, без «генітального» живопису — просто як щойно з конвеєра. У радянські часи з телефонних будок неможливо було спокійно та без пригод подзвонити. Один автомат не працював, інший стояв із виламаною трубкою, третьому примудрялись підпалити чи викорчувати нутро, в четвертому щілину для монети заливали клеєм... Кожен, хто микався зі своєю «двушкою» у пошуках зв’язку, пам’ятає ті часи.
Незважаючи на економічну кризу, «земельна тема» в Київській області й досі залишається актуальною. Люди, які мають вільні гроші, продовжують інвестувати їх у придбання земельних ділянок поблизу столиці, розуміючи, що ці активи завжди будуть мати неабияку цінність. Так само розуміють це і люди, у яких, окрім грошей, є дещо більше — зв’язки, вплив та недоторканність. Саме вони, як показує життя, мають більше шансів досягнути своєї мети і поповнити власну колекцію новими гектарами, навіть якщо ця земля вже у користуванні інших людей.
Після майже двомісячної тупикової ситуації з Тернополя нарешті почали вивозити відходи. Але аж ніяк не на якийсь новий полігон на території області, як це не раз обіцяла влада. А на те саме скандальне Малашівське сміттєзвалище, з блокування дороги до якого мешканцями навколишніх сіл усе й почалося. Річ у тім, що вступили в силу два важливі судові рішення за позовами тернопільської міської влади. Одним із них дії селян визнані незаконними, а іншим — скасовано рішення екологічної інспекції про закриття сміттєзвалища, прийняте ще у 1996–му. Як виявилося, останнє практикується законодавством у випадках, якщо ситуація загрожує ще більшим екологічним лихом.
Черкаські праві вкотре навідалися до міської ради з традиційною вимогою нарешті спорудити пам’ятник поету Василю Симоненку. «Ми вже вкотре пікетуємо міську владу, аби вона поставила цей пам’ятник, про який у Черкасах говорять ще з 1990 року. Тоді на його зведення виділили 100 тисяч совєтських рублів. Ще 1 мільйон гривень закладали у бюджет міста, вже коли мером був Анатолій Волошин, а монумента як не було, так і нема», — розповів «Україні молодій» голова черкаської обласної організації УНП Леонід Даценко.
Коли пристати на думку Мішеля Уельбека, що живемо нині під ковпаком ідеології «тотального супермаркета», то багато агресивних проявів сьогодення дістають цілком логічне обґрунтування. Стає ясно, чому політики із завзяттям «представників канадської компанії» проштовхують ідею «нових облич», а торгові менеджери заманюють до своїх крамниць рекламними текстами, ніби списаними з передвиборчих програм. Слова «новий», «новинка», «новина» набули статусу магічних заклять, що кермують і щоденним, і життєвим вибором сучасника аж настільки, що Уельбек говорить про з’яву нового антропологічного виду — «человека супермаркета», позбавленого власної волі, бажань, імунітету перед продажною модою. Та оскільки наш француз насамперед письменник, а вже потім філософ–соціолог, то завершує він свої розмисли так: «Изо всех сил литература противится идее перманентной актуальности, абсолютизации настоящего времени» (усі цитати див.: Мишель Уэльбек. На пороге растерянности // Иностранная литература», 2002, №3).
За дорученням Віктора Ющенка, до 100–річчя з дня народження поета Богдана–Ігоря Антонича планували провести тематичні вечори, міжнародні наукові конференції, створити музей, випустити монету, марку і конверти, присвячені цій даті. А вийшла з цього всього дуля з маком. У НБУ кажуть, що до кінця жовтня має вийти в обіг двогривнева монета з зображенням Антонича. Марки і конверти теж до кінця року мають вийти. А от про музей краще не говорити. Його мали відкрити в садибі Антонича в селі Бортятин на Львівщині, де в останні роки життя жив батько поета. Львівська обладміністрація, котрій уряд доручав реконструювати садибу, перед вересневим приїздом Президента до Львова стрепенулася і скинула справу збирання матеріалів для Бортятина на працівницю музею історії релігії. Вона відшукала якісь фотографії, копії, ілюстрації, щось підмальовувала, аби тільки відзвітувати, що музей робиться. Аналогічна ситуація вийшла і з пам’ятником. Майже рік у коридорах львівської влади точилися дискусії, яким саме має бути пам’ятник Антоничу. Врешті і розмови вщухли, і про пам’ятник забули. Прикрившись фінансовою кризою, встановлення пам’ятника відклали до 2010 року. А що ж до ювілею зроблено?
