Вівторок на Олімпійських іграх в Італії став для українських прихильників спорту поки що найприємнішим днем. Ні, до медального п'єдесталу наші спортсмени ще не дісталися, але перший пункт у таблицю командного заліку від України вже внесено. Пояснимо: крім медального заліку, на Іграх також є інший, де очки надають уже за потрапляння атлетів до шістки кращих.

Відомо, що спортсмени — народ забобонний. Чи не в кожного є свої прикмети, які допомагають як слід налаштуватися на боротьбу. У збірній України, схоже, вже міцно вкорінилася сумна традиція: людина, яка несе прапор держави на церемонії відкриття Олімпійських ігор і на яку покладають високі надії, з тих чи інших причин не може їх виправдати.

На Олімпійські ігри до Турина українська делегація їхала з надією зламати стереотип стосовно нашої нації як «незимової» й повернутися на Батьківщину хоча б з однією нагородою. По перших двох днях бачимо, що зламати цю неприємну традицію буде непросто, бо, якщо ми готувалися «добре» у фінансовому сенсі лише останній рік, то більшість закордонних суперників роблять це постійно.

Минулого тижня українська національна команда зібралася втретє в цьому сезоні. Два дні хлопці Олександра Сеуканда тренувалися на ковзанці «Авангард», а в середу ввечері вирушили до білоруського міста Гродно для участі в четвертому етапі європейського Кубка виклику. Для нашої збірної цей турнір став останнім змаганням перед травневим чемпіонатом світу в Латвії.

Отже, вогонь ХХ зимових Олімпійських ігор запалено. Тепер уся увага спортсменів, їхніх тренерів, чиновників і, звісно, чотирьох мільярдів прихильників спорту біля екранів телевізорів (стільки, за підрахункам організаторів, складе глядацька аудиторія) упродовж 16 днів буде прикута безпосередньо до стартiв.

З давніх-давен людство звикло з'ясовувати, хто ж з окремих його представників або цілих націй є кращим. У стародавні часи, та нерідко й нині, робилося це за допомогою зброї, тобто війни. На противагу цьому древні греки, за що їм особлива подяка від усього людства, організували спортивні змагання, під час проведення яких збройні суперечки припинялися, — Олімпійські ігри. Часи мінялися, й про Олімпіади в нашій ері призабули.

Приїзд до української столиці срібного призера минулого чемпіонату Білорусі, «Кераміну» змусив глядачів вщерть заповнити трибуну маломісткого «Авангарда». А ще сотні три вболівальників спостерігали за матчем де прийдеться. На жаль, «Сокіл» своїх прихильників не потішив. Підопічні Олександра Сеуканда зазнають нових втрат у складі, та й фізична втома все більше дається взнаки. Але, як сказав після зустрічі український тренер, живої води й молодильних яблук для відновлення у нас немає.

Україну важко віднести до країн, де домінують зимові види спорту. Наші результати на попередніх Олімпійських іграх підтверджують цей висновок — лише три медалі за три Олімпіади. Українські лижники до скарбнички нашої збірної олімпійських нагород ще не приносили, але були дуже близькі до цього. Ірина Тараненко-Тереля, котра вже залишила лижню, двічі опинялася четвертою. Впритул підійшла до заповітного п'єдесталу і її наступниця Валентина Шевченко. Розпочавши 11-м місцем у 1998 році в японському Нагано, за чотири роки в Солт-Лейк-Сіті уродженка Чернігівщини була вже п'ятою. Це в повній мірі можна було назвати успіхом, особливо з урахуванням того, що лише за рік до Олімпіади в США спортсменка вийшла з декретної відпустки. Хоча, як сама Валентина розповідала, високі чиновники вважали по-іншому, адже в кабінетах звикли цінувати медальний блиск, про який можна відзвітувати.
Невдовзі Шевченко остаточно утвердила себе в когорті елітних лижниць планети, за підсумками 2003—2004 років завоювавши Кубок світу на довгих дистанціях. Минулий сезон для українки вийшов не надто вдалим — далося взнаки вірусне захворювання. Крім особистих обставин, супроводжує загальна проблема — місць для повноцінних тренувань в Україні майже немає — фактично лише курортний Тисовець на Львівщині, де полюбляють відпочивати перші особи держави. Саме тут кореспондентові «УМ» вдалося поближче познайомитися з героїнею нашого часу. Попередній раз на рідній землі Шевченко побувала влітку, і з тих пір готується до головного старту свого життя на закордонних трасах.
Хоча, як і більшість спортсменів, Валентина має свої забобони й не говорить вголос про плани на Ігри в Турині, можна не сумніватися — дівчина мріє про медаль. І успішний виступ на етапах Кубка світу дає право вважати, що всі підстави для цього є: упродовж останнього місяця Шевченко посідала місця з третього по п'яте. Четвертою Валентина фiнiшувала через падіння на дистанції («посприяла» суперниця), а п'ятою була, коли, за визнанням її особистого тренера Валерія Леснікова, він не вгадав із змащенням її лиж. Якщо ж усе складатиметься як треба, олімпійський п'єдестал не здаватиметься таким недосяжним. Хоча ним же марять і суперниці українки: норвежка Маріт Бйорген, росіянка Юлія Чепалова, чешка Катерина Нойманова, канадка Бекі Скотт, естонка Крістіна Шмигун, німкеня Клаудія Кюнцель.

До останніх матчів на другому груповому етапі українські клуби підійшли з певними побоюваннями. Чемпіону країни, «Києву», для виходу до чвертьфіналу потрібно було перемагати непоступливих чехів, яким «вовки» за останні півтора року програвали вже двічі. Але найбільше італійського наставника киян Ренато Паскуале непокоїло здоров’я його підопічних — лише четверо з них почувалися повністю готовими до гри. Натомість «Азовмаш» мав проблеми іншого характеру. Програвши тиждень тому підмосковним «Хімкам», маріупольці вручили свою долю суперникам. Крім власної перемоги на Кіпрі, вони мали сподіватися або на те, що росіяни не поступляться в Іспанії «Ховентуду» більш ніж 12 очками, або що барселонці виграють у «Хімок» з різницею у 32 пункти.

Не секрет, що останніми роками український бокс втрачає свої позиції у світі. І чи не в першу чергу — через те, що ми не можемо навести лад у власному домі. Точніше, у Федерації боксу України, яку розривають кадрово-організаційні конфлікти. Адже якщо заслуга у перших міжнародних перемогах наших юніорів належить регіональним боксерським школам, то коли кадети переходять у дорослий бокс, свою роль має відіграти ФБУ. А якраз на цьому етапі в нас і настає падіння конкурентоспроможності. Чому? Причин є багато, і одна з них полягає в тому, що амбіції деяких людей не відповідають рівню їхнього професіоналізму й порядності. Ті, хто справді робить конкретні корисні справи для розвитку вітчизняного спорту, розчинилися в масі діячів, для яких бокс є засобом покращення свого матеріального становища.