Десь у новій книжці віршів Тараса Федюка «Канабіс» (К.: Гамазин) є пряме, прозаїчне, сказати б, згадування про особисто тяжкий рік, коли це все писалося.

2017-го номінацію «Обрії» доповнено рубрикою «Бізнес / економіка / успіх». Книжок цього напряму більшає на українському ринку лавиноподібно.

Років зо тридцять тому на західних книжкових ринках оформився — і то успішно, брендово, сказати б, — жанр «путівник по письменнику».

Минуло сорок днів, як не стало людини на ім’я Віталій Дончик. Лишилися його книжки. І сором-сум, що не прочитав котрусь вчасно. Як-от цю: «Доля української літератури — доля України» (К.: Грамота, 2011).

«Есей» — модне слово. Мода ж, як знати, — ефективний маскувальний засіб. Але навіщо він Артемові Чеху? Чому на титулі його книжки «Точка нуль» (Х.: Віват, 2017), котра за стандартною світовою номенклатурою є типовим «коротким романом», написано «збірка есеїв»?

Відійшов Василь Пилип’юк. Людина Фотографії. Репортер-художник, редактор незнищенного в пам’яті часопису «Світло й Тінь», автор сотні туристичних та мистецьких альбомів, творець першої в країні фотогалереї, університетський професор теорії та практики світлярства.

2015-го вийшов двочастинний роман Владислава Івченка «2014» (К.: Темпора). Тоді у Всеукраїнському рейтинґу він посів у жанровій підномінації
четверте місце.

Отже, першу українську воєнну прозу писали журналісти. Для фотокора американської газети «Los Angeles Times» Сергія Лойка книжка «Аеропорт» (К.: Брайт Стар Паблішінґ, 2015) стала першою й вельми резонансною письменницькою спробою — 2-ге місце в рейтинґу’2015.

На початку 2008-го в Росії вийшла книжка дніпропетровського автора Яна Валетова «Нічия земля», де сюжетом було таке: терористи з КҐБ-ФСБ висаджують у повітря дамбу Київського водосховища

Аналітична збірка Національного інституту стратегічних досліджень «Світова гібридна війна: український фронт»(Х.: Фоліо, 2017) — вельми поживна книжка. З тих, що здатні корегувати вади політичного кругозору.