...В одному великому красивому місті жила–була дівчинка на ім’я Людмилка. Великий багатоповерховий будинок, однокімнатна квартира, великий портрет тата з мамою над її маленьким дитячим ліжечком із лози. Вона назавжди запам’ятала їхні обличчя — як день і ніч — білявий батько, темнокоса мама. Обоє променисті, з виразними очима. У тому загубленому дитинстві все було великим і незабутнім... Саме тоді почалася війна. Для Людмилки — з коридору, де тато у військовій формі прощався з мамою і з нею... Назавжди. Так автором і жорстоким сценаристом життя Людмили Феофанівни Дяченко (за чоловіком) стала війна...

Сюжет цьогорічного «плей–оф» НХЛ трохи не дотягнув до улюбленої глядачами розв’язки в сьомому матчі фінальної серії. Утім і в шести поєдинках «Чикаго» й «Філадельфії» вистачало драматизму, а фінал трапився вчора зранку за київським часом у штаті Пенсільванія — вдома у «льотчиків». До цього «Флаєрз» і «Блек хоукс» вигравали на своєму льоду, і перший же виїзний успіх — причому, за законами жанру, в овертаймі — приніс «чорним яструбам» найпочесніший трофей світового клубного хокею.

Зараз модно обзивати Президента України Віктора Ющенка зневажливими, а то й лайливими словами. Таке мовиться про людину, яка доклала і докладає колосальних (інколи надлюдських!) зусиль, щоб підняти українців з колін, розкрити їм очі на те, хто вони і хто їхній ворог. Зроблене Віктором Ющенком для України співмірне хіба що з тим, що зробили для України геніальний Іван Мазепа або не менш славетний Степан Бандера.

У травні минуло 137 років від дня смерті великого сина України, поета–класика, першого міського лікаря Ялти, громадського діяча Степана Руданського (1834—1873). Отож ми з правнучатим племінником поета Олексієм Боржковським, підполковником медичної служби, вирушили до Ялти на поетову могилу, щоб уклонитися пам’яті славного українця.

Всевишній створив Світ: живий і неживий (за уявленням людей) і у спадок обом їм дав пам’ять. Найпростішим прикладом неживого світу є сплави на основі нікелю, які «пам’ятають свою форму». А чи є у живому світі істота, яка не має пам’яті? Нема. Чи є у світі народ, який не має національної пам’яті? Навіть чисельно малий народ пам’ятає свій рід, свою мову і звичаї.

Доки Західний та Східний регіони України продовжують жити по різні сторони інформаційного «муру» стереотипів та взаємних обвинувачень, представники української діаспори у США вирішили першими розпочати діалог. З ініціативи Михайла Казаренка, колишнього донеччанина, президента нью–йоркської неприбуткової організації «Інститут суспільного розвитку», п’ятеро учнів зі шкіл Краматорська та Києва отримали можливість два тижні пожити в українсько–американських родинах у штатах Нью–Йорк, Нью–Джерсі та в місті Вашингтон. Софія Лук’янчук, Надія Рокитянська та Олександр Васильєв із Краматорська стали учасниками програми як переможці міського етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика; а киянки Уляна і Наталка Сидорук — як представниці обдарованої молоді, які мають особливі здобутки у царинах музики та образотворчого мистецтва.

Стокгольмский арбітраж ухвалив рішення, яке ще торік прогнозували вітчизняні експерти: зобов’язав державну компанію «Нафтогаз України» повернути «РосУкрЕнерго» 12,1 млрд. кубометрів газу. Тих самих, які «вилучила» у приватної структури тодішній Прем’єр–міністр Юлія Тимошенко — у запалі запеклої боротьби з «РУЕ» та особисто одним з її співзасновників Дмитром Фірташем.

Задавнена проблема, про яку неодноразово писала «УМ», нині дала про себе знати особливо нагально. Керівництво Павлоградського хімічного заводу, де вже багато років, із порушенням усіх допустимих термінів, зберігається 5 тисяч тонн твердого ракетного палива, заявляє про необхідність «оперативної утилізації» десяти ступенів ракет. Із сімома з них на заводі впоралися власними ресурсами, а от на три інші сил не вистачило.

Визнаю рацію одного з перших рецензентів твору Богдана Пастуха: той, кому біографія Василя Стефаника невідома, із нової книжки Степана Процюка довідається про обставини життя українського новеліста небагато. Зазначений текст не вписується до жанру белетризованих біографій у дусі А. Моруа, що їх можна читати, не знаючи творів Бальзака, Байрона чи Шеллі. Контекст «Троянди...» — новелістика, автобіографії й листи самого Василя Стефаника. Для тих, хто Стефаника не читав, роман Процюка залишиться герметичним. Тим паче некоректно порівнювати «Троянду...» з науковими працями. Адже маємо справу з художнім твором, написаним із непідробним чуттям і думкою про обраність покутського письменника, яка, до речі, так і не стала фактом української літератури. Стефаник і досі сприймається нами лише як талановитий майстер експресіоністичної новели, що писав покутським діалектом, а не трагік, що спромігся на незвичайний експеримент — сказати за мужика. Суть цього експерименту зводилася до наступного: мужицька тема не кривдить естетики, а трагічне світовідчуття не є прерогативою витончених душ. Послідовників Стефаника у нашому письменстві нині негусто, швидше, навпаки — самі його антиподи. Тому дивно читати заклики «розбронзовувати» ще належно не прочитаного В. Стефаника. Не прочитаного у першу чергу самими українськими письменниками.