Доля його особливо не балувала: батько Феодосій загинув під час Другої світової війни, тому Петро мав добиватися всього у своєму житті сам. Спочатку він навчався в геологорозвідувальному технікумі, але згодом оцінив фах філолога і закінчив відповідний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Уже у 23 роки Петро Бойко стає диктором і редактором Українського радіо і відтоді вчить мистецтву живого слова як викладач у вищих навчальних закладах і як автор багатьох статей. У 1991 році, коли йому виповнився 61 рік, Петро Феодосійович Бойко приймає на себе ще одні обов’язки: він рукоприкладнений на місійного священика УАПЦ. Саме цей священик 24 серпня 1991 року освятив Національний прапор, що був уперше піднятий над Верховною Радою як державний.

Перший номер «Радара», який з’явився як наслідок міжнародної співпраці стипендіальної програми «Вілла Деціуша», вийшов ще в березні цього року. Проте про його існування в Україні знала хіба що втаємничена літературна тусовка: оскільки видання поширюється безкоштовно, то його могли почитати ті, хто вчащає до Польського інституту чи книгарні «Фоліо». Фінансові перипетії, за словами українських співробітників міжнародного видання, стали причиною того, що «Радар» офіційно презентували цими днями.

Леся Гонгадзе, мати загиблого десять років тому редактора «Української правди» Георгія Гонгадзе, нарешті зустрілася з новообраним главою держави Віктором Януковичем у присутності заступника голови адміністрації Президента Ганни Герман. Резонансна справа розслідується за каденції вже третього Президента, а віз, як кажуть, і нині там. За цей час пані Леся зустрічалася і з Леонідом Кучмою, неодноразово з Віктором Ющенком, а щодо Віктора Януковича, то ця зустріч стала першою. Леся Гонгадзе наполягла, щоб її спілкування з главою держави відбувалося без преси.

Мало хто сперечатиметься з тим, що в Україні закони повноцінно не діють — населення звинувачує в цьому владу, влада — низьку законодавчу дисципліну населення. Утім є закони, які виконати в принципі неможливо — через їхню нереалістичність і абсурдність. Саме такі закони і віднайшла «Україна молода».

Нещодавно правління Міжнародної правозахисної організації Amnesty International прийняло рішення, згідно з яким харківські активісти Денис Чернега та Андрій Єварницький отримали статус «в’язнів совісті». Як підкреслює Харківська правозахисна група, це перший випадок з 2004 року, коли Amnesty International оголошує українців «в’язнями совісті». Нагадаємо, що Чернега і Єварницький отримали 15 діб арешту (після апеляції строк арешту скоротили до дев’яти діб) за опір владі під час вирубки дерев у парку ім. Горького. Правозахисники ж вважають активістів невинними і збираються оскаржувати рішення Феміди в Європейському суді з прав людини.

Епіцентром неприємного політичного скандалу може стати Харків напередодні візиту в Україну держсекретаря США Хілларі Клінтон, якщо проти керівників громадських організацій, які написали відкритого листа Бараку Обамі, буде порушено кримінальну справу. Візит глави американського зовнішньополітичного відомства заплановано на 4–5 липня. А скандал навколо листа почав розпалюватися півтора тижні тому. Підписанти — активісти українських патріотичних організацій Харкова — стверджують, що їм «шиють кримінал» за статтею Кримінального кодексу України («Злочин проти основ національної безпеки України»). На їхню думку, стиль і мета «розкрутки» справи нагадують методи НКВС 1930–х років.

«УМ» повідомляла про цю колізію в номері за минулий четвер. Сьогодні ми спробуємо з’ясувати, що спричинило конфлікт та які він може мати наслідки.

«Проблема незаконного виселення культурно–освітнього центру ХМТ «Спадщина» наочно викриває злочинну та дискримінаційну діяльність керівництва міськвиконкому по відношенню до української громади Харкова», — ішлося в листі українських патріотів до Президента Януковича. Чи не дискримінація, що український центр у місті закрили, а російські ультранаціоналісти в Харкові існують і отримують сприяння? Зокрема, йдеться про горезвісних «чорносотенців».

Готуючись до 65–ї річниці Перемоги, ми якось забули відзначити інший «славний ювілей»: 70–річчя радянсько–нацистського параду, який Червона армія і вермахт влаштували в місті Брест–Литовськ 22 вересня 1939 року. Уможливили цю «знаменну подію» договір між Німеччиною і Радянським Союзом про ненапад (відомий як Пакт Ріббентропа — Молотова) від 23 серпня 1939 року і таємний протокол до нього, за яким Європа була розділена на сфери впливу між двома тоталітарними режимами: нацистським і комуністичним. Довгий час комуністи виправдовували альянс з нацистами необхідністю відвести воєнну загрозу від своєї країни. Насправді ж радянське керівництво на чолі зі Сталіним прагло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли «капіталісти перегризуться між собою», а тоді, за словами колишнього радянського розвідника Віктора Суворова (Резуна), «оголосити себе Визволителем Європи, замінивши коричневі концтабори червоними». Однак усе вийшло навпаки.

Наша газета широко анонсувала Свято полтавської галушки, що відбулося минулої суботи в обласному центрі. Тож переповідати його харчові й розважальні «інгредієнти» в деталях немає потреби. Скажемо тільки, що найрізноманітніших галушок, як і охочих їх поїсти, на ньому було справді багато. Загалом на виготовлення частувань пішло 20 тонн борошна, 5 тонн м’яса, 300 кілограмів цибулі, 1,5 тисячі яєць та два пуди солі.