Поки в Апеляційному суді Києва слухається справа про вбивство Георгія Гонгадзе, українська та словацька пресa обговорюють зовсім неочікувану новину: знайдено ще одне тіло, яке могло належати покійному журналісту. Звістку про віднайдені на території Словаччини (район населеного пункту Ліптовські Мікулаш) рештки чоловіка днями підтвердив і прес-секретар тамтешньої поліції Мартін Корх. Речник словацьких правоохоронців був навдивовижу лаконічним: тіло знайдене ще в квітні 2001 року (тобто через сім місяців після зникнення Георгія), повідомив він. І додав: наразі поліція чекає на відповідні кроки з боку українських слідчих, які допомогли б словакам ідентифікувати невідомого...

Останній сюжет, пов'язаний iз затриманням в Україні Максима Курочкіна, полягав у спробах його захисників передати справу «Макса Бєшеного» у провадження прокуратури, оскільки в об'єктивності слідства з боку МВС у адвокатів, мовляв, виникли великі сумніви. Однак Генпрокуратура вустами свого очільника Олександра Медведька від такого прояву довіри і такого «подарунку» рішуче відмовилась.

У радянські часи осіб, яким вдавалося вирватися за межі СРСР і знайти прихисток за кордоном, називали «нєвозвращєнцами». З поверненням в Україну Володимира Щербаня ми маємо нагоду започаткувати зворотний процес і побачити серед «возвращєнців» до болі знайомі обличчя — приміром, Бакая, Білоконя, Боделана, Засуху, Пукача. Це, звісно, жарт. Точніше — напівжарт, адже й на екс-«губернатора» Сумщини ніхто особливо не чекав. То де гарантія, що завтра перераховані персони не утворять натовп на кордоні, покінчивши з «екзилом»? В такому разі їх варто згадати — це по-перше. Замислитись над причинами, що роблять можливими вояжі «туди і звідти», — це по-друге. І, нарешті, «вирахувати», куди приведе наших «героїв» їхня ностальгія за Батьківщиною — у тюрму, велику політику або навіть (за прикладом відомого прихильника федералізації країни) у депутатське крісло? А відтак і спробувати дати відповідь на вже суто риторичне питання, куди ж ця сама Батьківщина котиться...

Якщо в перші хвилини після того, як Голосіївський суд відправив Максима Курочкіна на два місяці до Лук'яніського СІЗО, його захисники не зробили жодної промовистої заяви, то тепер вони надолужують позавчорашнє мовчання сповна. Передусім, як повідомляють адвокати, вони мають намір офіційно звернутись до Генеральної прокуратури України з проханням забрати у Міністерства внутрішніх справ для подальшого розслідування матеріали кримінальної справи їхнього підзахисного. Відповідне клопотання скероване ними на Різницьку ще вчора. І це — гарний привід пересвідчитися, хто нині сильніший, Луценко чи Медведько.

Учора зранку Голосіївський місцевий суд Києва нарешті визначився з мірою запобіжного заходу для Максима Курочкіна. Російський бізнесмен перебуватиме під вартою. Про це оголосив суддя Василь Усенко, який вів судове засідання у закритому режимі.

«Україна молода» мала рацію: Максиму Курочкіну рано було казати «гоп!», доки він не «перескочив» суд, що визначається з мірою запобіжного заходу для звинуваченого у здирництві російського бізнесмена. Вчорашня тривога деяких осіб стосовно того, що Курочкін, мовляв, «зник» по дорозі з аеропорту, виявилася марною, як і сподівання на сенсацію. Курочкін дуже швидко «знайшовся», а був він там, де і мусив бути: у слідчому ізоляторі.

Учора в аеропорту «Бориспіль» був заарештований Максим Курочкін — російський бізнесмен, відомий також як «Макс Бєшений». Відразу з лeтовища його повезли до Голосіївського районного суду, який, власне, і видав ордеp на затримання московського візитера, що підозрюється у здирництві. Суд мав обрати міру запобіжного заходу для Курочкіна, який, безумовно, був готовий до подібного розвитку подій, адже ступив на українську землю, оточений зусібіч адвокатською допомогою. Захисники Курочкіна і коментували перші кроки свого підопічного та його доправлення до суду. Цікаво тут от що: якщо прогулянка Києвом, здійснена персоною нон грата Костянтином Затуліним, ще може бути потрактована як зухвалість, то візит в Україну Курочкіна взагалі не підлягає класифікації. Нагадаємо, що Курочкін в Україні був оголошений y розшук, хоча сам і заявляв про те, що «не боїться» українських правоохоронних органів. Останнє (з огляду на повернення Володимира Щербаня), схоже, стає модною тенденцією.

З учорашнього дня «омбудсвумен» Ніна Карпачова є просто «вумен». І, звісно ж, депутат Верховної Ради від фракції «Регіонів». 17 листопада народні депутати достроково припинили її повноваження, розглянувши нарешті відповідну постанову, що базувалась на добровільній здачі позицій Ніною Іванівною. Нагадаємо, що Карпачова ще у травні цього року зробила вибір на користь депутатства, відмовившись від посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. З тих пір вона «нічого не робила, тільки захищала права людини на ім'я Віктор Янукович», — так оцінив діяльність Карпачової «нашоукраїнець» Борис Беспалий, коментуючи для «УМ» її відставку.

На сьогодні в порядку денному Верховної Ради стоїть законопроект, якого чекали давно, — про Голодомор. Він запропонований Президентом Віктором Ющенком як невідкладний, і було б добре, якби за нього проголосували до 25 листопада — Дня пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій. Суть цього акту — визнати великий голод 1932—33 років геноцидом комуністичної системи проти українського народу. Логічно, якби запалювання свічок у вечірніх вікнах та загальнонаціональна хвилина мовчання 25 листопада о 16.00 були б підтримані недвозначним рішенням парламенту. До всього, це буде 75-річчя трагедії — адже вважається, що початок Голодомору має фіксовану дату, яка походить від перших постанов тодішнього ЦК Комунiстичної партiї про нову хлібозаготівельну політику СРСР.

Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя...