Популярність зизоокого опосума Хайді із зоопарку Лейпцига зростає день у день. Перед церемонією вручення «Оскарів» тваринку навіть змусили стати оракулом на кшталт покійного восьминога Пауля: у прямому ефірі німецького телебачення Хайді мала обрати серед підписаних статуеток майбутніх лауреатів премії Американської кіноакадемії. Серед трьох головних номінацій опосумиха вгадала Наталі Портман («Оскар» за жіночу роль) та Коліна Ферта (чоловіча роль), а от із фільмом помилилася — торкнула «127 годин», хоча перемогу, як відомо, здобув «Король говорить!»

Автор цієї знакової роботи — Михайло Чалий, сучасник Тараса Шевченка. «Михайло Корнійович Чалий пізнав Шевченка не лише з його творів, а й з приватного спілкування. Він — перший дослідник, який пройшовся стежками поета, який спілкувався з його родичами, друзями, колегами, який зібрав найбільше документів, листів, і все це збереглося в його архіві», — так представляв книжку на черкаській презентації Сергій Гальченко, упорядник видання, заступник директора іституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ. У тому ж архіві збереглися десятки запитань до Варвари Рєпніної, написані дослідником щодо життя Шевченка, і її відповіді — «так», «могло быть», «такого быть не могло».

Від вишуканих романсів Миколи Лисенка на ліричні твори Тараса Шевченка до яскравих і несподіваних прочитань поетичної класики у викладі відомого експериментатора–постмодерніста нашого сучасника Валентина Сильвестрова існує ціла плеяда українських композиторів, які меншою або більшою мірою причетні до творення музичної шевченкіани. Коріння цього явища — у щирій всенародній любові, адже у кожній українській хаті поблизу святих ікон зав­жди розміщували портрет поета та томик «Кобзаря». Аналогів цього у інших народів світу немає. У радянські часи музична шевченкіана набула очевидних рис державної ідеології, що, будемо відверті, значно зашкодило сприйняттю самої поезії Шевченка. Так сталося, що на зорі незалежності виникла суспільна потреба відновити істинний образ Кобзаря, і першими, хто це зробив, були молоді музиканти, зокрема й ті, хто згенерував перший потужний вибух «Червоної Рути» у Чернівцях. Бунтівна енергетика поезії нашого Пророка була, ясна річ, найбільш близькою рокерам і бардам.

Незважаючи на морозну погоду, вчора канiвчани та гостi мiста прийшли на Чернечу гору, щоб урочисто вшанувати Тараса Шевченка на 197–й день його народження. Двi години люди мерзли на вулицi, тримаючи в руках державнi прапори. Початок церемонiї покладання квiтiв до пам’ятника на могилi Шевченка затягнувся бiльш як на пiвгодини: всi чекали високопосадовцiв зi столицi. Оскiльки лiкарi заборонили Президентовi Вiктору Януковичу пiсля операцiї пересуватися на великi вiдстанi, до Канева приїхав Прем’єр–мiнiстр Микола Азаров. Це вперше в iсторiї незалежностi України на Шевченковi днi владу представляє не глава держави, а Прем’єр–мiнiстр.

...У її маленькій квартирці, розташованій на другому поверсі старого будинку на вулиці Московській у Луцьку, живе багато споминів. Гірких, як її невільницька доля, і приємних, бо, попри все, вона вважає себе щасливою жінкою. Вони сьогодні — єдині її співрозмовники, що не дають впадати у відчай чи збожеволіти від самоти. Довгими вечорами вона розмовляє з найріднішими людьми, які дивляться з великих фотографій на стіні. Тато, молодий і красивий, у формі вояка петлюрівського війська... Єдиний і коханий чоловік Євген, з яким поєднала її така сама гірка невільницька доля. Настраждався по тюрмах і засланнях, але побачити Україну вільною йому не судилось — відійшов у вічність у 1991–му. А діти? Вони повернулися до далекого Сибіру, де народилися, щоб своїм розумом і талантом множити здобутки чужої країни...

Своїм листом я хочу пiдтримати благородну мету — встановити пам’ятник Івану Мазепi в Полтавi. Ця тема є менi близькою i водночас болючою. Я взагалi не розумiю, чому українцi не хочуть вшанувати свого героя, справжнього патрiота славної України... Адже цей пам’ятник прикрасить Полтаву i буде виявом шани людинi, яка боролася за наше з вами вiльне життя у вiльнiй країнi.

Я українка (хоч батько був бiлорусом), усе життя живу в Запорiзькiй областi, бачу, як усюди нехтують мовою, традицiями, культурою.

Десь у 80–х роках минулого столiття я, тодi начальник Керченського морського торгового порту, i головний художник Керчi Роман Володимирович Сердюк побували в Полтавi. Перед цим у Керчi гостила делегацiя полтавцiв, а нас направили в Полтаву з вiзитом–вiдповiддю. Вибiр випав на нас тому, що ми на людях i вдома любили розмовляти українською мовою. Нам так i сказали: дивiться, не пiдкачайте, їдете в самий центр українства. Ми теж згоднi з таким визнанням: Полтава, а не Київ, i навiть не Львiв, є таким центром.