Громадськість Тернопільщини стурбована подіями, які впродовж тривалого часу лихоманять Народний рух України. Причина — незгода Львівсь­кої, Тернопільської, Івано–Франківської, Київсь­кої, Харківської, Полтавської обласних організацій із позицією верхівки Руху йти у фарватері блоку Юлії Тимошенко. На наше глибоке переконання, це єднання суперечить ідеологічним засадам НРУ, на які не зважають нині пан Тарасюк та зверхники Руху. Вони виконали завдання Юлії Тимошенко привести партію під прапори БЮТ. Одним потрібен бренд Руху, другим — прохідні місця в партійних списках БЮТ.

Наш театр продовжує традиції першого професійного театру ляльок в Україні, який був створений саме в Чернігові у 20–х роках минулого століття. Його виставам аплодували глядачі України, Австрії, Болгарії, Білорусі, Грузії, Німеччини, Польщі, Росії. Колектив театру проводить єдиний в Україні фестиваль авторських вис­тав «Лялькові рандеву в Чернігові»...

Мені 69 років. За прожиті літа, крім кохання та проголошення Акту про незалежність України, найщасливішою подією був Майдан 2004 року. Такі події бувають лише раз на 100 років. І на моє життя випала така радість. Я все життя мріяв про незалежність України, але проголошення тієї незалежності не принесло радості, бо плодами її скористалися покидьки, вороги України — злодії і москалі. Вони «прихватизували» 90 відсотків наших багатств. Але їм було замало, вони замахнулися на вищу владу — президентську, в 2004 році здійснили фальсифікацію голосування. Народ повстав і вийшов на Майдан. Я не міг повірити, що наш знищений голодоморами, репресіями, заляканий, замучений народ може встати з колін і піднятися на захист справедливості, на захист своїх прав. Це була така красива демонстрація, якої не бачив світ. Це, на жаль, не була революція, щоб зме­сти режим олігархів та комуно–фашистів, судити зло­чинців, націоналізувати награбоване...

Коли чуєш про доцільність створення двопалатного парламенту в Україні, мимоволі згадується вислів, що там, де два українці, там три гетьмани. Лише одна згадка про це ставить під сумнів ідею згаданого вище парламенту.

Відгукнутися чи промовчати — така дилема постала переді мною, коли ознайомився зі змістом статті Д. Табачника під заголовком «Украина перед рассветом», надрукованої в інтернет–виданні «Версії».

Ми часто нарікаємо на владу, а я запитую себе: а хто її обирав? Чомусь ми не нарікаємо самі на себе. Навіть сьогодні ми все ще не діємо як нація, бо еволюція до «людей українських» іде дуже мляво, бо залишаємося «людьми радянськими». Ми й самі не знаємо, чого ми хочемо. Я ніколи не був песимістом, але все частіше й частіше схиляюся до думки Т. Г. Шевченка: