Такого цинізму і нехтування владою прав та інтересів громадян, які нині можна спостерігати в Одесі, старожили ще з сумнозвісних 1930-х років не пам'ятають. «Будете пікетувати будову по вул. Маршала Жукова, 57 — без власних квартир можете залишитися!» — такий, по суті, ультиматум пред'явлено мешканцям сусідніх «будинків-хрущовок», які протестують проти забудови невеличкої рекреаційної зони всередині мікрорайону потужною фірмою-забудовником «Древопласт», підтримуваною з мерії. І, як пересвідчилася група одеситів, що неодноразово пікетувала міську раду і будмайданчик, домагаючись припинення незаконного, на їхнiй погляд, зведення величезного будинку просто перед вікнами їхніх квартир, «круті» бізнесмени слів на вітер не кидають. Причому за ними — не лише мерія, очолювана Русланом Боделаном, а й деякі служителі Феміди. Дійшло до того, що найактивніших пікетувальників, побитих охоронцями будови, справді викликали до Київського райсуду Одеси, де їм було зачитано ухвалу «про забезпечення позовних вимог підприємства («Древопласт». — Авт.) шляхом накладення арешту на квартири окремих мешканців будинків...» Іншими словами: не бажаєте миритися зі свавіллям влади та провладних бізнесменів — будьте готові стати бомжами.

Моя тітка любить казати: «Хто вибирає три дні, той вибере злидні». Не варто, тобто, спокушати долю надмірно довгими ваганнями. Міністр МВС Микола Білоконь довго не вибирав, у нього слова «три дні» породжують інший асоціативний ряд. Йдеться про те, що саме стільки міністр збирається пити (в сенсі — святкувати) в разі, якщо на президентських виборах переможе Віктор Янукович. Дослівно це прозвучало так: «Нам кажуть, що міліція повинна бути поза політикою. А я так скажу: ми орган влади, озброєний орган влади. Із самого цього визначення уже випливає, що ми повинні владу підтримувати... А переможемо на виборах у першому турі — три дні пити будемо», — заявив свого часу Білоконь підлеглим на нараді в Донецьку.

Як писала наприкінці минулого року «Львівська газета», «стосунки між ВАТ «Львівобленерго» та львів'янами стають більш ніж напруженими і перманентно нагадують неоголошену війну. Енергетики звинувачують населення в крадіжках як електроенергії, так і майна підприємства, мешканці ж міста буквально завалюють управління захисту прав споживачів різноманітними скаргами на дії працівників обленерго». Львівобленерго, продовжувала газета, заявляє, що протягом лише 2003 року пiд- приємству завдано споживачами збитків на суму 40 мільйонів гривень. Йшлося про те, що найбільш поширеним видом порушень є самовільне приєднання до електромережі та використання енергії без укладення договору та обліку. Також популярними серед мешканців області є зрив або пошкодження пломб на приладах обліку та самовільне внесення змін до схем роботи лічильників, які занижують його показники. Що ж до іншої «воюючої сторони», тобто львів'ян, то вони скаржаться на дії ВАТ «Львівобленерго» та його персоналу все частіше, вбачаючи у цих діях порушення прав споживачів. Зокрема, протягом 2003 року до управління у справах захисту споживачів надійшла 71 скарга на дії працівників «Львівобленерго», причому з них 53 скарги стосуються Львова. Найбільше невдоволення викликає робота окремих працівників районних електромереж (РЕМів).

Ясна річ, що на запитання, винесене у підзаголовок цього матеріалу, краще за все міг би відповісти сам суддя Корчистий. Відставка судді, який свого часу виправдав Юрія Вередюка (обраного на роль убивці журналіста Александрова), сталася 20 травня цього року. Ми довго чекали на приїзд Івана Івановича у Київ, аби поспілкуватися із ним особисто. Проте коли, як нам здавалось, попередньої домовленості про зустріч вже було досягнуто, Іван Корчистий сказав у телефонній розмові, що коментувати мотиви своєї відставки він не буде. «Я звільнився і звільнився... Щось пояснювати — ні, я вважаю, що це буде некоректно».

До п'яти років і десяти місяців ув'язнення засуджено колишнього президента «Градобанку», депутата Верховної Ради позаминулого скликання Віктора Жердицького за привласнення великих сум грошей, що призначалися для відшкодування колишнім остарбайтерам. Суд німецького міста Гілдесхайм засудив на чотири роки і три місяці також співучасника Ігоря Діденка — колишнього керівника компанії «Нафтогаз України».

Tих, для кого час летить, і тих, для кого він тягнеться, зазвичай відрізняють різні обставини життя. У січні 2003 року «Україна молода» вперше згадала про викрите Службою безпеки «існування конспіративно-терористичної групи». Члени цієї групи, говорилось у постанові про порушення кримінальної справи, «маючи ліво-радикальні погляди, планували повалення конституційного ладу та державної влади». З тих пір минуло без малого півтора року. І якщо для громадськості справа «комсомольців-терористів» призабулася під тлумом швидкоплинних днів та місяців, то самі її фігуранти гостро переживають кожну хвилину, проведену за гратами. Для одного з них — Сергія Бердюгіна — перебування там стало фатальним. Сергій помер у середині листопаду 2003 року. За офіційною версією, його смерть спричинило запалення печінки. (Хоча у свідоцтві про смерть, виданому у міській лікарні, йшлося про малокрів’я внутрішніх органів, позачеревну гематому, розрив печінки та закриту травму живота).

«Нє ві-но-ва-та я! Он са-ам прішол!» — істерично репетувала героїня популярної комедії. Треба віддати їй належне, прес-секретарка Прем'єр-міністра на вже історичному у трагедікомедійному плані брифінгу обрала інший тон. Однак намагання переконати присутніх у тому, що юний Віктор Янукович був аж двічі незаконно засуджений, теж базувалися переважно на емоціях. Ніяких підтверджуючих документів чи бодай копій побачити тоді так і не вдалося. Доводилося вірити на слово, що людина, яка дуже схожа на Африку, ну просто не може нічогісінько мати спільного зі звичайнісіньким бандюком і «зеком». Утім тоді ж усім «хомам невіруючим» було обіцяно мандрівку до Донецька й зустріч із суддями та свідками процесів кінця 60-х та початку 70-х, де таки буде можливість побачити й почути суттєві аргументи на користь клятвених запевнень про небгрунтованість двох «ходок» на зону теперішнього претендента на президентство. І що ж вдалося побачити й почути столичним та місцевим журналістам на тему, на яку в області досі було накладено суворе табу?

У процесі «Сполучені Штати проти Павла Лазаренка» дуже скоро зазвучать фінальні акорди. Його безпосередні учасники, і, зокрема, адвокат колишнього українського прем'єра Денієл Горовітц, вважають, що завіса над цим дійством впаде десь наприкінці цього тижня. «Присяжні тепер слухають заключні аргументи» — наводить слова Горовітца «Українська правда». І додає, що захисник Лазаренка розраховує на виправдальний вирок суду та сподівається, що «до п'ятниці підсудного буде визнано невинним». Бачення майбутнього вироку Горовітцем збігається з тими висновками, яких дійшов його колега Андрій Федур (до адвокатської когорти Павла Івановича Федур, щоправда, не має жодного стосунку, проте він, як уже згадувала «Україна молода», не так давно допитувався на процесі як свідок сторони захисту). Для «УМ» Федур є ще й свідком того, як, власне, відбуваються судові слухання у справі Лазаренка — слухання, про які ми знаємо і багато, і мало водночас.

Зима для «Сільських вістей» ознаменувалася рішенням Шевченківського місцевого суду про закриття газети. За антисемітизм і «розпалювання міжнаціональної ворожнечі», що начебто спричинили опублікування уривків із книг Василя Яременка... Навеснi на Володимирській розквітли каштани і там же «визрів» Апеляційний суд Києва, який вчора розпочав розгляд скарги «Сільських вістей» на ухвалу суду першої інстанції. Довкола суду вирував мітинг, чулося скандування гасел, з якого у приміщенні вухо чітко вихоплювало «Руки геть..!» Трійця суддів (уся колегія, у чиєму провадженні знаходиться справа «Вістей», складається з дам) розпочала слухання майже вчасно. А міліція цього разу майже нікому не забороняла зайти до залу (хіба що тим із бажаючих, хто вже фізично не міг протовпитися у переповненому залі). Словом, початок суду не надто пригнічував. Але початок — це ще не кінець.

Iсторія митарств для Володимира Слєднєва почалася у 1994 році. Проте її фактичний старт відбувся на рік раніше, у 1993-му. Слєднєв, тоді депутат Верховної Ради (до речі, один із кандидатів на прем’єрську посаду у 1992 році, для затвердження якого не вистачило буквально кількох голосів) виступив на сесії ВР проти продовження термiну надзвичайних повноважень тодішнього голови уряду Леоніда Кучми. «Ставши Прем’єр-міністром України, Леонід Кучма на додачу до слабкого чиновницького апарату Кабміну, від якого в радянські часи вимагалося лише бездумне виконання вказівок та своєчасна звітність у Москву, почав створювати аналогічні міністерства з управління промисловим комплексом. На керівних посадах закріпилися некомпетентні та безвідповідальні люди. Замість того, аби розв’язувати питання технології, якості, конкурентоспроможності продукції, зниження затрат на виробництво, вони взялися за матеріально-технічне постачання, почали створювати різні комерційні структури, сприяючи перетіканню фінансових ресурсів у тіньовий сектор», — так характеризував діяльність Кучми Володимир Слєднєв. Подальша доля Прем’єра Кучми відома — у 1993 році він подає у відставку, і, власне, цим згадку про нього можна було б і обмежити, якби не та фатальна роль, яку відіграла нездатність Слєднєва йти на компроміси з владою в цілому і з Леонідом Даниловичем зокрема.