Десять років без права працевлаштування

      Iсторія митарств для Володимира Слєднєва почалася у 1994 році. Проте її фактичний старт відбувся на рік раніше, у 1993-му. Слєднєв, тоді депутат Верховної Ради (до речі, один із кандидатів на прем’єрську посаду у 1992 році, для затвердження якого не вистачило буквально кількох голосів) виступив на сесії ВР проти продовження термiну надзвичайних повноважень тодішнього голови уряду Леоніда Кучми. «Ставши Прем’єр-міністром України, Леонід Кучма на додачу до слабкого чиновницького апарату Кабміну, від якого в радянські часи вимагалося лише бездумне виконання вказівок та своєчасна звітність у Москву, почав створювати аналогічні міністерства з управління промисловим комплексом. На керівних посадах закріпилися некомпетентні та безвідповідальні люди. Замість того, аби розв’язувати питання технології, якості, конкурентоспроможності продукції, зниження затрат на виробництво, вони взялися за матеріально-технічне постачання, почали створювати різні комерційні структури, сприяючи перетіканню фінансових ресурсів у тіньовий сектор», — так характеризував діяльність Кучми Володимир Слєднєв. Подальша доля Прем’єра Кучми  відома — у 1993 році він подає у відставку, і, власне, цим згадку про нього можна було б і обмежити, якби не та фатальна роль, яку відіграла нездатність Слєднєва йти на компроміси з владою в цілому і з Леонідом Даниловичем зокрема.

* * *

      Якщо у 1993-му перша особа українського уряду збиралася залишити своє керівне крісло, то для Володимира Слєднєва цей рік обіцяв стати якраз початком нового витка в його кар’єрі. Слєднєв підписав із Міністерством промисловості контракт про призначення його на посаду генерального директора Донецького металургійного заводу строком на п’ять років. Власне, з металургійною галуззю та зі згаданим підприємством Слєднєв був пов’язаний уже давно. На донецький завод Слєднєва перевели з єнакіївського металургійного ще у 1986 році. А через сім років, у 1993-му, Донецький металургійний завод був єдиним подібним підприємством в Україні, яке на сто відсотків виконувало всі експортні поставки. Мабуть, не в останню чергу завдяки своєму директорові, над яким на той час уже збиралися хмари...

      А сталося те, що у 1994 році Леонід Кучма повернувся до владної годівниці. Але вже не в ранзі Прем’єра, а як Президент України. Одним із подарунків, який сам собі зробив Кучма, стало звільнення Слєднєва. Зроблено це було всупереч цілому ряду нормативних актів,  зокрема і  «Закону про працю». «Мене було звільнено, — каже Слєднєв, — нібито за недотримання умов контракту. А ще мені було сказано, що жоден суд по своїй справі я в Україні не виграю». Проте не так сталося, як декому гадалося: відразу ж після звільнення Слєднєв виграв справу в Донецькому обласному суді, саме там він уперше оскаржив своє звільнення, і суд поновив його на посаді.

      Здавалося б, інцидент вичерпано. 1 березня 1995 року суд став на бік Слєднєва, тож вже наступного дня він мав би спокійно повернутися до виконання своїх обов’язків. «Тодішній міністр промисловості Голубченко особисто заборонив пускати мене на завод, — розповідає він. — Я пішов тоді у Ленінський районний суд міста Донецька, віддав виконавчий лист і попросив виконати рішення суду негайно. Судовий виконавець був направлений на завод, але його туди не пустили. Тоді я звертався в прокуратуру Ленінського району Донецька».

      Проте цькування Слєднєва розпочалося і стало набирати дедалі більших обертів. «Мені було соромно вийти на вулицю, — згадує він. — Усі навколо повторювали, і газети про це писали, і місцеве телебачення давало сюжети про те, що Слєднєв — крадій. Серед робочих заводу обманним шляхом проводили збір підписів нібито за відставку Слєднєва. Всі ці матеріали від імені заводу цілим вагоном доправили до Києва — потім навіть сюжет у новинах показували: Президент зустрічає представників Донецького металургійного заводу, і ті йому рапортують про те, який Слєднєв негідник. Президент усе це слухає і підтакує, так, дійсно, каже, його ж судити треба...»

* * *

      Тим часом новоспеченому Президенту починає підігравати Феміда. Верховний Суд  України скасовує рішення Донецького обласного суду, який поновив Володимира Слєднєва на роботі. А та обставина, що донецьким судом жодних ознак недотримання Слєднєвим контракту встановлено не було, у Верховному Суді взято до уваги не було. За народного депутата Слєднєва вступилися колеги-парламентарії — усього на захист Слєднєва зібрали 259 підписів. Підписанти звернулися до Президента Кучми з проханням уже в адміністративному порядку скасувати рішення суду. Кучма ж як справжній «гарант» прав і свобод заявив, що не бачить можливим втручатися у діяльність незалежної судової гілки влади, але в усьому покладається на рішення Луганського обласного суду, куди ВСУ направив справу Слєднєва на новий розгляд. Луганський же суд залишив позов Слєднєва без задоволення. А потім знову настала черга Верховного Суду, котрий, знову ж таки, скерував протести Слєднєва на новий розгляд до іншого суду. Цього разу, щоправда, настала черга не донецької і не луганської Феміди, а столичної. Справу Слєднєва прийняв до свого провадження Старокиївський районний суд. 

      А надворі був, тим часом, вже 1998 рік. Рівно чотири роки, таким чином, Володимир Слєднєв був позбавлений можливості працювати і загоїти в душі оту несправедливість, якої він зазнав на початку кучмівського президентства. «Старокиївський суд визнав, що я був звільнений незаконно, але оскільки завод за цей час приватизували і він змінив форму власності, а я зі свого боку погоджувався на переведення мене на іншу посаду, то суд постановив: контракт зі мною визнати чинним до моменту мого нового працевлаштування. Суд направив це рішення на контроль до Верховної Ради, аби там здійснювали нагляд за моїм працевлаштуванням. Проте на сьогоднішній день я не працевлаштований. Контракт за рішенням суду діє, але мені ніхто ні копійки не платить», — говорить Слєднєв.

      Саме тому звільнений директор заводу продовжує ходіння по муках і звертається зі скаргами до різних судів Донецька і Луганська. «Проте раптом хтось направляє мою справу до Оболонського районного суду Києва, куди я не звертався і де, як виявилося, розглядається мій позов до Донецького металургійного заводу. Хоча насправді я звертався до Міністерства промисловості. Виходить так, нібито я вимагаю у заводу повернути мені заборговані кошти, але насправді я позиваюсь до Міністерства, а до заводу не маю жодних претензій, у тому числі й фінансових. Хай міністерство вирішує, з яких коштів мені нараховувати зарплату. Бо саме міністерство має взяти під свій контроль виконання контракту — такими є мої вимоги. Оболонський же суд виносить постанову: мені у задоволенні позову відмовити. Тепер я складаю апеляційну скаргу і вимагаю повернути мені мій завод, де мене свого часу навіть не розрахували, де лежить моя трудова книжка. Все це викладено у моїй апеляційній скарзі, як і те, що на сьогодні ніхто не скасовував мій контракт із міністерством», — зазначає Володимир Слєднєв.

      Апеляційна скарга від Володимира Слєднєва надійшла до Київського апеляційного суду ще 19 грудня 2003 року. Майже півроку потому — в травні 2004-го — почався, зрештою, її судовий розгляд. Проте Володимир Слєднєв уже не вірить в українське судочинство. Як і багато хто з наших співвітчизників, він більше розраховує на міжнародні інстанції. Доля Слєднєва стала прикладом того, як корумпована державна машина розправляється з тими, хто, попри все, наважується мати власну точку зору. Ціна, яку сплатив Слєднєв, дорівнює десяти рокам фактичного безробіття і моральних поневірянь. Зрозуміло, що жоден суд цього йому не поверне. Навіть якщо цей самий суд (а не його ерзац) у нашій країні врешті-решт знайдеться.