«Страждання юного Вертера» — це роман у листах Йогана Вольфганга Гете, датований 1774 роком. Не такий знаний і популярний, як «Фауст», але саме його головних героїв, Вертера та Лотту, літературознавці ставлять на один щабель iз такими відомими закоханими, як Ромео і Джульєтта, Лаура і Петрарка, Паоло і Франческа... У «Стражданнях юного Вертера» чимало автобіографічних паралелей: молодий Гете свого часу також закохався у дівчину, яка була нареченою іншого. Та й кожен із нас може пригадати щось подібне з власного життя. Російська драма ім. Лесі Українки вирішила перенести цей роман до свого репертуару, небезпідставно «прописавши» його на своєму найромантичнішому майданчику — сцені «Під дахом».

Резонансна історія зі звільненням–призначенням директора Національного художнього музею, яка цього року не сходила зі шпальт провідних ЗМІ, нарешті завершилася. У п’ятницю міністр культури Михайло Кулиняк представив трудовому колективу НХМУ нового керівника — Марію Задорожну. Тетяна Миронова, яка працювала на цій посаді як в. о. останні півроку, музей залишає.

Згадати артистів, які творили славу українського оперного мистецтва, вирішили в Національному театрі опери і балету імені Тараса Шевченка. Видатних, геніальних і непересічних тут було настільки багато, що проект «Золоті сторінки Київської опери» обіцяє бути одним із найтриваліших в історії театру. Фотовиставка, вистава–посвята, ювілейна афіша тощо — так планують нагадувати сучасним опероманам про «митців, які склали славу театру в 50—90 роках минулого століття, але вже відійшли у вічність». Перший у цьому списку — український бас Василь Іларіонович Пазич (1925—1997). Він виконав близько п’ятдесяти оперних партій, серед яких — Карась («Запорожець за Дунаєм»), Виборний («Наталка Полтавка»), Тур («Богдан Хмельницький»)... «Ви уявіть собі, на цій сцені співали Іван Паторжинський, Борис Гмиря, Андрій Кикоть, і серед цього сузір’я не загубився Василь Пазич», — не приховує свого захоплення директор Національної опери Петро Чуприна. Працював він і з молодшим поколінням вокалістів, на виставці, яку облаштували у фойє театру, є світлини, де поряд з Пазичем Анатолій Солов’яненко, який був його партнером у виставах «Богема», «Травіата»... Пазич також знімався у фільмах Івана Кавалерiдзе, викладав...

Ювілейний рік Ади Роговцевої затьмарила страшна трагедія — влітку пішов з життя її син Костянтин. Тому питання якихось урочистостей, звісно ж, тоді навіть не підіймалося — актриса усамітнилася, не спілкувалася з журналістами, подалі від усіх оплакувала свою втрату. Після довгих місяців Ада Миколаївна знайшла в собі сили нарешті прийняти привітання від численних шанувальників. Позавчора у театрі «Сузір’я» пройшов ювілейний вечір народної артистки СРСР, Героя України Ади Роговцевої. Завдяки близьким людям у залі і відсутності чіткого сценарію ця зустріч, без жодного натяку на помпезність, вийшла дійсно душевною, щирою, а подеколи пронизливою настільки, що добрій половині залу раз по раз доводилося змахувати непрохану сльозу.

15 листопада в Києві розпочинає роботу фестиваль «Нове Британське кіно». Форум, організаторами якого є Британська Рада в Україні разом з «Артхаус Трафік», зажив слави однієї з найбільш очікуваних кіноподій року, піклуючись про свій імідж та конкурентоздатність. Сьогодні ж до цього процесу фестиваль залучив самого Альфреда Хічкока. Під грифом «Спеціальна подія» «Нове Британське кіно» покаже відреставровану версію його першого фільму «Квартирант. Історія лондонського туману». Ця німа стрічка датована 1927 роком, і тут, як запевняють критики, Хічкок уперше заявив про свої козирі, які потім вибудувалися у фірмовий стиль автора — «теми смерті і фетишу, трюкових зйомок, рідкісного гумору та елегантної побудови кадру, насиченого відчуттям загрози». Сюжет «Квартиранта» написаний за романом Марі Беллок Лаундес, яка свого часу зацікавилася справою Джека Різника. Головну роль виконав Айвор Новело, з’являється у кадрі і сам Хічкок. До оновленої версії картини долучився відомий британський композитор та музикант Нітін Соуні, який написав до фільму нову партитуру. Музичний супровід «Квартиранта» звучить у виконанні Лондонського симфонічного оркестру.

Сьогодні важко повірити у те, що в ролі найпершого Бонда («Доктор Ноу»,1962) ми могли б побачити не Шона Коннері, а якогось іншого актора. Річ у тім, що його кандидатуру категорично заперечував автор історії про найвідомішого спецагента Ян Флеммінг. «Він презирливо називав мене «водилою», — згадує Шон Коннері, — натякаючи на моє плебейське походження: мій батько був водієм вантажівки. А Флемінг вважав, що Бонд повинен бути не лише плейбоєм, а й аристократом». До честі актора, він тоді зовсім не образився i не став мовчки чекати, чи вдасться продюсерам переконати категоричного Яна: Шон вирішив, що має обов’язково отримати цю роль, і старанно репетирував «щиру посмішку та нахабну ходу впевненої у собі людини». Урешті–решт він таки примусив авторів картини повірити в себе. І, напевне, великою мірою визначив долю самої бондіани. Сьогодні «Доктор Ноу» входить до п’ятірки найпопулярніших стрічок про Бонда, а сцена, коли дівчина Спецагента 007 (Урсула Андрес) у білосніжному бікіні виходить на берег, є однією із найбільш упізнаваних у світовому кінематографі. (Її потім повторить Холлі Беррі, але вже в оранжевому купальнику).

Ігор Афанасьєв — один із найпопулярніших сучасних драматургів українського театру. Незважаючи на те, що основним видом його творчості все ж таки залишається режисура, п’єси Афанасьєва в театральних афішах сьогодні зустрічаються значно частіше, ніж більшості його колег по перу. Пояснень цьому факту може бути кілька. По–перше, свої сюжети режисер вибудовує з прицілом на постановку — це логічно. По–друге, він не заморочується надскладними формами, розрахованими на спеціалістів, а викладає свої ідеї максимально доступно. Як результат — одна лише його п’єса «Поміж небом і землею» має вже кілька сценічних варіацій (вона, зокрема, присутня в афішах театрів Житомира, Херсона, Сімферополя...) Днями свою «голлівудську мрію на 2 дії» Ігор Афанасьєв поставив на Камерній сцені Театру Франка.

Режисер одного із найяскравіших спектаклів Москви — містер провокація російського театру Кирил Серебренніков. Своє творче амплуа він почав окреслювати ще в школі: першою його постановкою на шкільній сцені була вистава, присвячена Фрідріху Енгельсу. Театральні і кінороботи нещодавно призначеного художнього керівника Театру імені Гоголя — з цим рішенням культурного керівництва кр­аїни і досі намагаються сперечатися деякі актори цього театру — неодмінно збирали сотні найемоційніших рецензій у ЗМІ й тисячі відгуків у соціальних мережах. Одним із найбільш резонансних спектаклів в активі Серебреннікова є «Тригрошова опера» за Брехтом, яку він поставив у Московському художньому театрі імені Чехова.

У суботу 42–га «Молодість» визначилася зі своїми фаворитами. Чи не кожен із них спричинив емоційну суперечку у мережі, але факт залишається фактом. Гран–прі фестивалю здобула картина «L» (режисер Бабіс Макрідіс, Греція), яка отримала статуетку «Скіфський олень» та грошову винагороду 10 тисяч доларів. Переможцем повнометражного міжнародного конкурсу визнано фільм «Жени бабло!» (режисер Адам Леон, США). Кращою короткометражкою, за версією «Молодості», стала стрічка «О Віллі...» (режисери Емма Де Сверф та Марк Джеймс Роле, Бельгія–Франція–Нідерланди), а перемогу в номінації «Студентські фільми» розділили між собою «Повернення» (режисер Шай Леві, Ізраїль) та «Дорога на...» (режисер Таїсія Іґумєнцева, Росія). Найкращим фільмом національного конкурсу став «День незалежності» Антоніни Ноябрьової. Міжнародне журі цього року на «Молодості» очолював угорський режисер, сценарист та продюсер Золтан Камонді.

«Можете бути впевнені: ви не відчуєте себе викладачем, змушеним переглядати зошити бездарних учнів iз поганим почерком. Це — справжнє кіно!» Переглянувши студентську програму конкурсу, змушена визнати, що з цією анотацією оргкомітету до номінації не лише можна, а й потрібно сперечатися. Відверто «бездарних учнів» із понад двадцяти учасників, звісно ж, не було — зрештою, авторитет «Молодості» зобов’язує. Але й «середнячків», яким не зайві були б поради досвідченіших колег, вистачало.