Фінішний поспіх

Фінішний поспіх

Кінофестиваль уже й при фініші. Сьогодні у великому конкурсі показують фільм «Солодкий поспіх / Tatarak» невтомного польського класика Анджея Вайди. Уже за вісімдесят, а от не вичахає енергія. Можливо, й тому, що Вайда не дає собі відпочивати — ні на лаврах, ні на усвідомленні прожитих літ. Ти працюй — і вік не нагадуватиме про себе.

Коктейль за компанію

Коктейль за компанію

Головною подією сьогодні на Берлінале буде показ фільму «Пил часу / I skoni tou chronou» знаменитого грецького режисера Тео Ангелопулоса. Це друга частина замисленої ним історичної трилогії (першу показували саме в Берліні, кілька літ тому). І знову події виходять на терени колишньої Російської імперії — у цьому житті все так переплелося... Здається, історія є головним персонажем нинішньої програми Берлінале. Далека і близька. Старий жарт гімназистів: давні греки не знали, що вони є давніми греками. Ми гаразд не знаємо себе, нині сущих. Хоча дуже хочемо знати. І для того знімаємо кіно. Або його дивимось.

Ще раз про любов

Ще раз про любов

Наш Алік Шпилюк (кіножурналіст і феномен, який про кіно знає все) не пошкодував здоров’я і часу й увечері попрошкував на вручення «Камери Берлінале» / Berlinale Camera (одна з престижних нагород фестивалю) класику французького кіно Клоду Шабролю. А той схопив камеру і почав нею «зйомку» — аж поки не навів фокус на Аліка (він же Олександр), що урочисто возсідав у першому ряді. Цю подію фіксувало одразу кілька телекамер, одначе, бідкався Шпилюк, серед них не було жодної української. Закон життя: правильно обереш час і місце й потрапиш у фокус історії. А ні — так і лишишся на периферії...

Де більше життя: на 70–міліметровій кіноплівці чи в інтернеті

Де більше життя: на 70–міліметровій кіноплівці чи в інтернеті

Уже кілька днів столиця Німеччини живе кінофестивалем — 59–й Берлінале відкрився 5 лютого. У довгих чергах за квитками дисципліновано стоять поруч із господарями і собачки. Вони теж дотримуються традиційного місцевого порядку. Фільмів — кілька сотень, і це щоразу вражає: от ся кількість глядачів. При тому, що журналісти і критики за звичкою бурчать: рівень кінострічок — нижче нікуди...

Ніщо не згорає дотла

Ніщо не згорає дотла

Криза фінансів і нашого всього — вона і в Росії криза. А ще — і всяка всячина од містики й «позакадрових» закономірностей. Дванадцять разів підряд один із найбільших у світі фільмових архівів, Держфільмофонд Росії (у недавньому минулому — СРСР), проводив архівний фестиваль, і нічого. А як зібрались утринадцяте... Словом, вирішили обійтися форматом фестивалю–семінару, з ухилом у дослідження текстології фільмів, без найменшої помпи й урочистостей.

Поїхали...

Поїхали...

Тривалий час цей фестиваль у Західному Берліні видавався багатьом символом протистояння Сходу і Заходу, Радянський Союз навіть не визнавав його. А потім, у середині 70–х, коли так званій «холодній війні» сказали «ні», радянське кіно почало змагатися в конкурсній програмі Берлінале. І перший млинець виявився на диво вдалим — фільм «Сходження» Лариси Шепітько (учениця Олександра Довженка, між іншим) виграв «Золотого ведмедя». І потому було не зле. Скажімо, 1989–го наша Кіра Муратова виграла свого «Ведмедя» — срібного, за «Астенічний синдром».

Україна побореться... За що?

Україна побореться... За що?

Переглянув деякі матеріали вітчизняних ЗМІ... Про фестиваль, що входить у трійку найвизначніших кінофорумів світу (поруч із Канном чи Венецією), — або ж нічого, або передрук із російських джерел (слово в слово, навіть характеристики з Вікіпедії)... Чи дурниці на кшталт «Україна побореться за головну нагороду Берлінале». Це щодо включення фільму «Діагноз» молодого українського режисера Мирослава Слабошпицького до конкурсу короткометражних стрічок. Справді, приємна подія — і для режисера, і для українського кіно. Одначе головна нагорода фестивалю розігрується все ж у конкурсі повнометражних стрічок.

Закритий сад

Закритий сад

Московська преса у своїх анонсах нової стрічки Балаяна відсилала до недавнього фільму Олексія Балабанова «Вантаж 200 / Груз 200». Обіцяючи — буде так само страшно від споглядання радянських часів періоду найкрутішого «застою». Вірилося в те якось не дуже — Балаян не з тих режисерів, які в лякалки–жахалки граються, грубуваті, прямолінійні прийоми відкриття реальності застосовують.

Невічна пам’ять

У Тбілісі, проти ночі 2 березня, померла Софіко Чіаурелі... Легендарна актриса, особистість, один із культурних міфів грузинського, радянського та пострадянського кіно і театру. Прочитавши цю новину в інтернеті, я заплакав... Не соромлюсь у цьому зізнатися — бо страшна втрата. Минулої осені бачив її на кінофестивалі в Батумі — розповнілу, вже хвору, 70–літню. Одначе не схоже було, що вона поспішає за своїм чоловіком, так само легендарним для мого покоління актором і спортивним коментатором Коте Махарадзе (помер кілька літ тому). І от...

Берлінська втома... На фоні української

Берлінська втома... На фоні української

Усе було доволі звично, а найтрадиційнішим для пейзажу Берлінського кінофестивалю були відгуки про те, що його конкурсна програма є надзвичайно слабкою. І що взагалі — далі нікуди, хоч фестиваль закривай, так він себе дискредитував...