Коктейль за компанію

12.02.2009

Сергій ТРИМБАЧ

Режисер Рашид Бухараб, актори Бленда Блетин та Сотікві Койяте (праворуч) на презентації фільму «Річка Лондон». (Фото Рейтер.)

Головною подією сьогодні на Берлінале буде показ фільму «Пил часу / I skoni tou chronou» знаменитого грецького режисера Тео Ангелопулоса. Це друга частина замисленої ним історичної трилогії (першу показували саме в Берліні, кілька літ тому). І знову події виходять на терени колишньої Російської імперії — у цьому житті все так переплелося... Здається, історія є головним персонажем нинішньої програми Берлінале. Далека і близька. Старий жарт гімназистів: давні греки не знали, що вони є давніми греками. Ми гаразд не знаємо себе, нині сущих. Хоча дуже хочемо знати. І для того знімаємо кіно. Або його дивимось.

Про вісників

Поки що найвищі бали критиків у двох фільмів — іранського «Про Еллі» Асгара Фархаді й американського «Вісника / The Messenger» дебютанта Орена Мовермана. Щодо другої стрічки — справедливо, на мій погляд. Зовні дуже проста історія про те, як двох військових навантажили місією — бути вісниками смерті. Самі розумієте, як це «просто» — приїхати у сім’ю загиблого і повідомити про смерть: сина, чоловіка, батька... Нам докладно, з кінематографічною безжальністю, показують облаштований побут, узвичаєні стосунки, які за лічені секунди обвалюються у тартарари. Незрідка відчай перекидається в лють, яка адресується лихим вісникам. Що ж, кажуть, у давні часи таких і зовсім убивали. Аби не входило у звичку, у кров, не ставало ментальною ознакою.

Молодий сержант Філ (Бен Фостер) і його старший напарник Алан (знаменитий Вуді Херелсон) розносять повідомлення про тих, хто загинув в Іраку. Спершу рівновага не полишає їх, та чим далі, тим руйнівнішими виявляються реакції родичів загиблих на їх власну психіку. Втрачають сон, усе частіше вдаються до спиртного. І ніби ж не винні ні в чому, а от... У цьому, мабуть, і одкривається внутрішній, образний вимір картини: не питай, по кому подзвін — він по тобі... Віснику, ти несеш інформацію про смерть, й відтак у тобі прокидаються зловорожі сили. Одначе ж хтось мусить узяти на себе і ту надлишкову інформацію, і той біль...

Тільки одна з удів поводиться незвичайно — ні сліз, ні відчаю. Тільки пізніше... Найкращий, на мій погляд, епізод стрічки — Філ, що закохався в неї, прагне встановити близькі стосунки, і вона ніби готова до цього. Довгий, кількахвилинний епізод знято одним планом, і актриса Саманта Мортон блискуче відтворює всі перепади емоційного стану. Це і є головніша ознака справжньої акторської техніки — в одному плані зафіксувати рух думки, рух емоцій і жодного разу не схибити. Ні, що не кажіть, в Америці вміють виховувати акторів–профі... Жінка не може забути свого чоловіка, у неї син, і все це не просто — пил минулого насправді є живою кров’ю, що продовжує бігти жилами... Та це ще не кінець фільму, який, сподіваюсь, побачать і в Україні.

Режисерський дебют, а рівень професіоналізму цілком достойний. Значно досвідченіший французький режисер (за походженням алжирець) Рашид Бухареб пропонує у якомусь сенсі схожу історію про любов і смерть. Картина з великого конкурсу називається «Річка Лондон / London River». Тут так само є чудова жіноча роль — немолоду Елізабет грає Бленда Блетин. Вона провінціалка і приїздить до столичного Лондона у нещасливу годину — 7 липня 2005 року, коли там вибухнуло одразу чотири бомби (згадаймо, це реальний факт). Увесь фільм — це пошук дочки Джейн, яку ми так і не побачимо. На квартирі її немає, мобілка відповідає тільки механічним автовідповідачем. Доводиться виготовити пошукові плакати і розклеїти їх по місту: може, знайдеться.

Знаходиться старий чорношкірий Осман (Сотікві Койяте), який так само приїхав до Лондона у пошуках сина — тільки з Франції. Сина того він не бачив уже п’ятнадцять літ — ще шестирічним покинув його в Африці, подавшись на заробітки. Майже український сюжет, тільки в нас подібними речами кінематографісти не цікавляться: проза життя, народ таке «не любить»... У нас все про народ знають — настільки, що того народу на екрані вже зовсім не видно... Ну це так, між іншим. А от Бушареб знімає звичайне рутинне життя Лондона, де усього і всіх напхом напхано, де співіснують люди різних вірувань, рас і звичаїв. Старий Осман угледів Джейн із плакатика Елізабет поруч свого сина і негайно передзвонив жінці за вказаним телефоном. Так вони зустрілися. Християнка і мусульманин, біла і чорношкірий... Актриса віртуозно відображає надзвичайно широку гаму проявів характеру своєї героїні: наївність і мудру розважливість, імпульсивність і вміння прораховувати вчинки, довірливість і проникливість у мотиви чужих вчинків. На сьогодні це головна претендентка на «Срібного ведмедя» за кращу жіночу роль.

Фільм завершується трагічною звісткою: дочка Елізабет і син Османа були в автобусі, який злетів у повітря. Все, життя матері, яка виховала Джейн практично сама, далі втрачає сенс. Одначе останній фільмовий план по–своєму символічний: Елізабет важкими рухами буквально вгризається в досі не оброблену землю. Може, у тому висохлому ґрунті порятунок? Може, те, що трапилось у Лондоні 7.07.05, є розплатою за відрив од землі, від коренів, від могил предків? Мало не всі посунули в інші світи, змішалися у величезні міські громади, де вчаться жити по–новому: одначе ж як важко і з якими втратами...

УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД

«Політкоректність — це зло»

Після фільму сидимо — разом із відомим російським істориком кіно та архівістом Володимиром Дмитрієвим — в коктейль–барі Billy Wilder’s (знаменитий голлівудський режисер Біллі Уайльдер родом з Берліна). Звісно, замовляємо коктейль Sun set Boulevard (однойменний фільм «Сансет бульвар» пригадуєте?). Допоки готується напій, Дмитрієв починає доводити мені, що така поширена нині у західному світі політкоректність (про неї й Бухареб оповів) є... злом.

— Як то? — дивуюсь. — У нинішньому світі, де все перекинулось і ніяк не вкладеться заново, без політкоректності — гаплик. Автобуси будуть злітати в повітря далі.

— У житті — так, це благо. А от у кіно — зло. І провина за це — на критиках. Вони вже не перше десятиліття оголошують то один, то інший національний кінематограф знаменом часу, виразником усього — і це найчастіше фальш. Хоча в основі — та сама політкоректність. Погані іранські фільми стільки разів вигравали найбільші світові фестивалі — бо вважалося, що в них є правда про упосліджену націю. От і нині невдала, я упевнений, іранська картина «Про Еллі» багатьма критиками підноситься до небес... Або китайське кіно... І кінематографісти повірили критиці, у підсумку втративши інтерес до естетики. Головне — політкоректно відтворити реальність, якою вона складається. Отут і антиамериканізм годиться... Велика країна завжди винна...

— Не завжди, але ж часто так і є. І сама страждає — он стільки американців полягло в Іракові.

— Але я про кіно. Антиамериканізм призвів до зненависті щодо голлівудської естетики — і що? Уайльдер — великий майстер, він не думав про політкоректність, і в його фільмах життя багатошарове і стереоскопічне. А політкоректність хвалена призводить до площинного, примітивного схематизму.

— Боюсь, що це ви і про єдиний український фільм на Берлінале — «Діагноз» Мирослава Слабошпицького. Там якраз схематичний показ фрагменту реальності. Добре знайомого по кіно, до речі. Скажімо, чотири роки тому в Каннах переміг фільм «Дитя» братів Дарденів — там двійко неприкаяних так само народжують дитину і батько намагається подіти його якнайдалі... Тільки там соціальна реальність захоплювалась доволі широко, з м’ясом, потом і кров’ю. У Слабошпицького бліді персонажі, позбавлені найменших ознак індивідуальності. Найменшої спроби аналізу соціальної реальності. Ну, сам сказав після фільму, що у нашому кіно це втрачено — нині це прерогатива телевізії.

— Я фільму не бачив. Хоча не здивуюсь, якщо українське кіно у найближчі роки стане модним і буде охоче запрошуватися на світові фестивалі. Тільки для цього треба знімати не кіно, наповнене етнографічними подробицями про давнє історичне минуле, а ту реальність, якою вона є нині. За фільмами українських режисерів нічого не можна дізнатися про те, як живуть українці... В які крамниці ходять, що їдять, як кохаються і працюють... Нічого цього немає. От у румунів кілька років тому з’явилося — і бачите, модні.

— Це заслужено?

— Так. Бо вони взялися аналізувати реальність — із такого аналізу незрідка й виникає справжнє кіно. Тільки без політкоректності, коли педантично вираховують, кого і як, і під яким соусом подати...

Напередодні я так само смакував коктейль — у готелі Maritim відбулася зустріч, влаштована Українською кінофундацією. Нагадаю, у Берліні вони показують (щоправда, тільки на кіноринку) програму вітчизняного кіно із п’яти фільмів. Зібрався доволі великий гурт людей звідусіль. Посол України в Німеччині Наталя Зарудна відкрила вечір. До речі, знаю її з 2001 року, коли вона брала участь в організації та проведенні ретроспективи фільмів Олександра Довженка у США. Ще рік тому була послом у Данії — не дивно, що й там відбулася Довженкова ретроспектива. Отже, маємо дипломата, залюбленого в українське кіно. Що приємно...

А вечірка тривала, аж поки не заспівав, не заграв гурт «Гайдамаки». Опісля цього спілкування між людьми фактично припинилося — крізь такі децибели годі було пробитися один до одного. Як добре було йти вечірнім притишеним Берліном і думати про великі й малі справи — кінематографічні передусім.

Друкована версія