Квартири, зроблені в японському стилі: дерево, бамбук, рисовий папір, нерівна цегла, солома... На книжкових поличках Рю Муракамі, Харукі Муракамі, Акутагава Рюноске, Юкіо Місіма... Одяг із японськими мотивами... Татуювання... Зрештою, «Дзвінок» і «Дзвінок-2»... Японія у нас давно не асоціюється з електронікою і карате. Проте, коли хочеш пізнати Японію не по-дилетантськи, не з книжок і сайтів, а живцем — не завжди вдається. Тижнева поїздка в Токіо коштує щонайменше $ 2000. Недарма найдорожче місто світу! Тому «Японська осінь» для українців — унікальна можливість побачити (виставки), почути (семінари і конференції), торкнутися (виставка орiгамі) і навіть скуштувати (чайна церемонія) Країну Східного Сонця.
Події «Японської осенi» проанонсував нещодавно посол Японії в Україні Кіширо Амае.

Учора о 16.00 в Мінкульті мало бути офіційне представлення нового міністра. Втім обійняти цю посаду він не може, поки Оксана Білозір перебуває на лікарняному — за законом бюлетень захищає від звільнення з роботи.
Треба сказати, що не з усіма співробітниками Міністерства в Ігоря Ліхового склалися добрі стосунки — у 2003—2004 рр. він судився з міністерством з приводу його незаконного відсторонення від посади директора Канівського заповідника. І суд таки виграв, але образу на чиновників із вулиці Франка, 3 довго тримав. Подейкують, що руками тодішнього міністра культури Юрія Богуцького Ліхового «прибирав» Дмитро Табачник. Ігор Ліховий добре знайомий із Віктором Ющенком, директор заповідника підтримував його на виборах, а Ющенко-політик і громадянин усіляко допомагав п. Ліховому впорядкувати Канівську святиню і фінансово, і організаційно, і зв'язками, і мистецькими подарунками. Так що новий міністр культури — це креатура Президента Ющенка.

Коли кажуть «бібліотекар», я уявляю бабцю-кульбабку в окулярах і домашніх капцях. А коли 30 вересня по TV лунає незмінне «...Президент привітав бібліотекарів із професійним святом...», уявляю рядок цих інтелігентних кульбабок, які заради події поміняли капці на тісні, ще з молодості, черевички. Проте... проте я помиляюся. Бо сама бібліотека — вже не тільки коробка зі стелажами до стелі й розкладними драбинками. Інтернет — всесвітня мережа, яка щодня, щогодини, щосекунди поповнюється новим оцифрованим твором, упевнено витісняє паперові книгозбірні. Кожен місяць в Україні інтернет-користувачів стає на 200 тисяч більше. Це просто: клацнути мишкою — і мати перед очима новий роман Мануели Гретковської. Це складно: їхати в бібліотеку, сорок хвилин чекати, потім «наколотися», бо «...такої книжки ще не завезли...»

Цього місяця в багатьох журналістів, які «сидять на культурі», проблема. 17-18 вересня в Україні — аж три вибухові події. Пропустити хоч одну з них образливо. Форум видавців у Львові. Другий міжнародний музичний фестиваль «Діти ночі». VII Міжнародний молодіжний фестиваль «Чайка». Останній загрожує відібрати в «Дітей ночі» шмат глядачів. Бо везе до Києва, без перебільшення, монстрів світової готики — британський квінтет Paradise Lost («Втрачений Рай», як і твір Мільтона). Багатьом ця назва нічого не говорить.

Кожен із нас хоч раз у житті відчув радість знаходження книжки. Хтось у мережі відкопав щойно виданий роман Ельфріди Єлінек. Хтось у бібліотеці виловив Селінджера. Безвусий школяр випадково натрапив на сховану батьками «Камасутру». Його молодшій сестрі купили «Ясоччину книжку». Ми різні, в кожного свої смаки, свої улюблені книжки. Та мить, коли торкаєшся палітурки, гортаєш сторінки, вичитуєш цілі шматки тексту, мить, коли ще й нюхаєш книжку, якщо вона тільки видана, — таку мить відчував кожен.

Більшість із нас, керуючись власним жлобством, виставляє улюблені книжки рядками на полички. Пройшло багато часу, а я й досі пам'ятаю, як викладач зарубіжної літератури «пожабився» мені на «Ім'я рози» Умберто Еко. Хоча й знав, що в бібліотеці на абонемент цей роман не дають. А стипендія в студента Інституту журналістики — 120 гривень.
Проте є люди, які отримують задоволення, коли віддають улюблені книжки в чужі руки. Причому віддають, як казала Сова з мультика, «безвозмездно», назавжди. Таких дивних — майже 400 тисяч у 130 країнах світу. Вони цілеспрямовано залишають книги в скверах, на лавочках у парку, кав'ярнях etc, щоб інші могли їх підібрати і прочитати. Такий спосіб обміну книжками називається буккросінг («book» — «книжка», «crossing» — «переїзд», «перехрестя» з англ.) і перетворився він на книжковий рух. Його учасники називаються кросерами. Вони говорять, що у такий спосiб звільняють книжки.

Офіс «Кальварії» — мікроскопічна кімнатка й кухня, де молодий письменник живе, коли приїздить до Києва. Любко зігнувся над комп'ютером. Босі ноги, кількаденна щетина. Розмову почали на балконі. Мікроскопічному, як і сам офіс. Мені було дуже незручно перед Любком — за день до того я захворіла, і не говорила, а рипіла, як незмащені двері. Дереш підвівся і кудись пішов. Не встигла я подумати: «Ну й манери», як він уже ніс гарячу запашну каву.
Виявилося, хоч у своїх текстах Любко часто буває непослідовним і незрозумілим, у спілкуванні він простий, зрозумілий і компанійський. Наприклад, Анетта Антоненко, директор «Кальварії», згадує про своє знайомство зі львівським вундеркіндом так: «...Любкові, коли видавався його перший роман, було вісімнадцять. Тому контракт підписували його батьки. Там одним рядком є жартівлива умова: «Після підписання контракту автор майбутньої книжки має випити з видавцями пляшку доброго коньяку». Наступного дня дзвінок у двері. На порозі стоїть Любко, а в руках тримає коньяк».
Хоча ось уже два роки молодий письменник не курить і не п'є.

На 27-му Європейському конвенті наукової фантастики («Єврокон») наші письменники Марина та Сергій Дяченки визнані кращими письменниками Європи, Сергій Поярков — кращим художником, а фантастичний роман «Клинки сверкают ярко» київського фантаста Іллі Новака — кращим дебютом за цей рік.

Джордж Ромеро — автор «Ночі живих мерців», «Світанку мерців» і «Дня мерців». Його новий фільм «Країна мерців» — продукт середнього рівня. Втім бюджет у $15 млн. дозволив відсутність сюжетних ходів і динаміки прикрити декораціями мегаполісу і дорогими зірками — Деннісом Хоппером та Азією Ардженто. У ста країнах продукт Universal пройшов на «ура», і тільки в нас «Країна мерців» мало не спровокувала міжнародний скандал.

За десять хвилин вісімнадцята. У кнайпі «Купідон» навіть не пахне презентацією. За столиком — самотній директор «Кальварії» Петро Мацкевич. Біля нього, як на похоронах, стоять бутербродики на чарочках із горілкою. Піар-директор «Кальварії» Ксеня Сладкевич помітно радіє, коли бачить хоч одну журналістську душу. Затим до клубу влітає Ірванець — привів на київську презентацію якогось люблінського професора. Ірванець до Мацкевича: «Дякую, Петре, за гарно виданого Прохася». Мацкевич: «Будь ласка. Але той, Прохаська цього разу видавали не ми...».

Хоч українські рок-опери можна порахувати на пальцях («Біла ворона», «Енеїда», «Проповідник»...), а рок-опер, зроблених із верлібрів, в Україні взагалі нема, на «Платний пляж на Стіксі», проект видавництва «Кальварія» та групи «S.T.iX. prodjekt», прийшло аж кілька журналістів і письменниця Світлана Поваляєва. Остання, мабуть, не знала, про що йтиметься на «кальварійських посиденьках» в УНІАНі.