Президент Віктор Ющенко змінив попередні наміри їхати на похорон Сапармурата Ніязова. Слід гадати, рішення було прийняте не в останню чергу й з огляду на західний вектор, адже попри те, що у телеграмі-співчутті від імені українського Президента Туркменбаші було названо «великим другом України», на Банковій врахували, що «великий друг», царство йому небесне, був водночас і великим азійським диктатором.

Моя революція почалася в ліфті. Вихопивши помаду такого аж єсєнінського, горобиного кольору, я вивела на чистій стіні: «ЮЩЕНКО ТАК!». Помада була, як шабля, — смілива, тільки тупа. Це був дурний, але вчинок. Крик душі, чи радше — вереск душі. А душа моя довго мовчки терпить і зважує, перш ніж крикнути. У ті миттєвості вона думала, що на якомусь поверсі ліфт зі скреготом зупиниться й увійдуть «гвардійці кардинала» — незнайомі мешканці в коричневих шкірянках і насунутих на вуха шапочках і застукають мене, полум'яну Сашу з полум'яною помадою в руці, або якщо встигну запхати тюбик у сумочку, то однак усе зрозуміють, і скажуть, що я псую місто, що мене слід здати в ЖЕК для «розборок», або понуро промовчать, звіряючи колір написаного iз залишками помади на моїх губах. А я потуплюся у ліфтову, майже камерну, обмеженість і скажу, що да, що по-школярськи, що леді так не роблять, і що зрештою — та послухайте, ви!.. Невже ви не розумієте, як сьогодні, 22 жовтня 2004 року, до нас знову прийшов рік 1937-ий! От послухайте, в мою редакцію з восьмої ранку почали надходити дзвінки про обшуки в активістів «Пори» — вони почалися рівно о восьмій у восьми чоловік у Києві і в десятків по всій Україні. У Києві вони всі були санкціоновані одним судом — Шевченківським. І це вам не дивно, вам, мужчина в шапочці?! І мами тих пацанів, генетична пам'ять яких зродилася з генетичної пам'яті їхніх мам, закрившись у спальні, рвали записні книжки синів, портрети Че Гевари і навіть папірці з текстом «Ще не вмерла Україна», щоб знищити «вєщдоки»!

Як Інститут національної стратегії назвав «круглий стіл» політологів — «Любовний трикутник: Ющенко—Тимошенко—Росія», — так він і пройшов — у штовханині, невмотивованій жвавості й безкінечному кінчанні. Вадим Карасьов згадав щось про Гегеля і психологію раба кохання, де задоволення отримує той, кому адресовані почуття, тобто у даному контексті — Путін. Віктор Небоженко докинув, що Березовський жадає стати «фактором української політики» і, як добре вслухатися, то саме це слово «фак-тор» звучить еротично...