Моя революція почалася в ліфті. Вихопивши помаду такого аж єсєнінського, горобиного кольору, я вивела на чистій стіні: «ЮЩЕНКО ТАК!». Помада була, як шабля, — смілива, тільки тупа. Це був дурний, але вчинок. Крик душі, чи радше — вереск душі. А душа моя довго мовчки терпить і зважує, перш ніж крикнути. У ті миттєвості вона думала, що на якомусь поверсі ліфт зі скреготом зупиниться й увійдуть «гвардійці кардинала» — незнайомі мешканці в коричневих шкірянках і насунутих на вуха шапочках і застукають мене, полум'яну Сашу з полум'яною помадою в руці, або якщо встигну запхати тюбик у сумочку, то однак усе зрозуміють, і скажуть, що я псую місто, що мене слід здати в ЖЕК для «розборок», або понуро промовчать, звіряючи колір написаного iз залишками помади на моїх губах. А я потуплюся у ліфтову, майже камерну, обмеженість і скажу, що да, що по-школярськи, що леді так не роблять, і що зрештою — та послухайте, ви!.. Невже ви не розумієте, як сьогодні, 22 жовтня 2004 року, до нас знову прийшов рік 1937-ий! От послухайте, в мою редакцію з восьмої ранку почали надходити дзвінки про обшуки в активістів «Пори» — вони почалися рівно о восьмій у восьми чоловік у Києві і в десятків по всій Україні. У Києві вони всі були санкціоновані одним судом — Шевченківським. І це вам не дивно, вам, мужчина в шапочці?! І мами тих пацанів, генетична пам'ять яких зродилася з генетичної пам'яті їхніх мам, закрившись у спальні, рвали записні книжки синів, портрети Че Гевари і навіть папірці з текстом «Ще не вмерла Україна», щоб знищити «вєщдоки»!
На радість, ліфт нікому о тій порі не знадобився. Під'їзд дрімав, бо був пізній вечір п'ятниці. Під'їзд їв смажену картоплю, цмулив пиво і додивлявся телесеріал. Не «Кобзаря» ж, я так думаю, читав мій під'їзд, і не Умберто Еко. Втім наступного ранку хтось строгим почерком дописав гелевою ручкою унизу: «Согласен». А інший надряпав: «Ну ты и дура». Звісно, я ліквідувала наклеп — винятково з міркувань революційної доцільності. Той бевзь поновив «графіті». Лихоманковий тракт кулькової ручки підказував, що «янукан» теж боявся бути застуканим за порчею ліфта. «Дорослий дядько, а казьол», — збагнула я, точнісінько як той Віктор Федорович — і знов стерла.
Коли на третій день хтось грубо, похапцем розмазав до жирної плями моє «ЮЩЕНКО ТАК», я з переможною посмішкою дон жуана, який дістає із «широких штанин» свій найвизначніший скарб, видобула з кишені джинсів ту саму помаду — а її завжди тримала напоготові, передбачаючи демаршi, — і вперто відтворила «ЮЩЕНКО ТАК». У вас вистачить КамАЗів, а у мене вистачить помади, сказала я.
Помада була класна — «Елізабет Арден», яскрава і виклична, неначе сама революція. Я навіть нікого нею не цілувала. Не тому, що заощаджувала для політагітації, а тому що цілувати нікого було. Жила я сама з черепахою на ім'я Герда. А любила іншу тварину. Був Він здоровенним, молодим, норовливим, як кінь, словом, куди тій Герді... Він був розумним, але я не так любила з Ним говорити, як Його торкатися, гладити шию, обмацувати все, з чого Він складався, жадалося навіть зануритися під ребра, щоб лизнути Його вогке, слизьке серце і відчути, як воно гупає в мене на кінчику язика. Я хотіла Його осягнути, як Паша Ангеліна — загадковий трактор. Герда тактовно ховалася у ванну, коли Він ще приїздив до мене, Герда закривала на це очі. Позбавлена вій, вона безпорадно кліпала, коли ми потім помічали її в кутку, і я думаю, Герда комплексувала не від негарності своєї, а саме через цей дефект — що вона не може помахом чуттєвих вій прикрити очі, каламутні, заболочені, мов її Ніл.
Але це так, згадалося... в контексті помади кольору підмерзлої горобини.
... Революцію я зустріла сама. Хоча звісно, звісно — я була з моїм народом. Утім першого повстанського вечора, 22 листопада, я не впізнала мій народ — він скидався, швидше, на латиноамериканців, бо весь Хрещатик співав, підтанцьовував, палив багаття в діжках, реготав, частувався чаєм і обмінювався цигарками. Це був справжній зимовий карнавал у Бразилії, не вистачало лише шоу гоміків і оголених танцівниць румби з пір'ячком какаду — холодно все-таки. Не вірилося, що всі ці люди думають так само, як я, мої друзі, мої колеги. Чого ж я вас раніше не бачила так багато разом, українці мої? Майдан виглядав шокуюче розкішно: здавалося, то Бог з'їв вагон апельсинів і порозкидав лушпайки поміж люди.
Щось тявкнуло за спиною. «Дама, та візьміть ви собачку на руки, бо розчавлять ненароком», — порадив жалiсливий голос. Жінка в капелюшку а ля Віра Холодна підхопила свого мопса, обвішаного стрічками і наліпками з портретом Ющенка із дитиною. В очах песика блищав жах від революційного екстазу. Ні, Герду я сюди не припру.
Наступного ранку я з мішком вже стояла напоготові. Я хотіла хоч якось стати в нагоді революції. «На Майдан треба їхати, а не в прачечну, — пробурчала літня двірничка.— Ось поприбираю і обязатєльно поїду». Двірничка мені страшенно сподобалася. «Та я не в хімчистку ковдри везу — на Майдан». «А-а-а, ну тоді молодець», — схоже, двірничці я теж сподобалася, бо вона вітально, немов алебардою, потрясла мітлою, на древку котрої бовталася вирізана з кульки оранжева смужка.
Здається, саме у вівторок, коли ситуація завмерла й ніяк не вирішувалася, і прийшла до всіх тривога. Зовні був карнавал, а всередині кожного — здавлена тривога.
...Він написав есемеску: «Прасую прапори і їду в Київ». По-моєму, Він навіть сорочки вряди-годи прасував, тому я зрозуміла: це серйозно. Узяв відпустку у своїй конторі і в середу вже підшукав місце у строю — на розі Банкової та Лютеранської. Прислав есемеску: «Мерзнемо. Йде сніг. А мені під цим дивом усю ніч стояти». Розумієте, Він приїхав на революцію, а не до мене.
Це були тягучі дні і виснажливі ночі, що наступали, мов ворог, ще звечора, о шостій. Ніхто не відав, чим обернеться ранок — помаранчевим чи червоним. Хтось казав, що до маршу на Київ стає танкова колона, інші — що частина ВВ з Житомирщини, найрезонніші — що у дворі палацу на Банковій чекає команди рота російських спецназівців, а на зміну київським мєнтам, які вже «з народом», везуть нарваний омон зі сходу. У переповіданні цих правдоподібних нісенітниць усі підсвідомо чекали удару. Смертельного удару. Я слухала затупіло і мовчки, як те дерево. Стрепенувшись, перепитувала: «Куди-куди поїхали? На Банкову?» Світ стиснувся в одну точку, на розі Банкової та Лютеранської, і цюкав звідти по мені молоточком психіатра.
У четвер прилетів Валенса — чоловік із забороненої картинки мого дитинства. Він мав такі самі вуса і кепку, як на тій світлині. Валенса виступав на Майдані, а надвечір таки добився зустрічі з Януковичем. У прес-центрі революції в Могилянці знайомий здавленим шепотом конспіратора переповів, як Янукович за закритими дверима кричав: «Крові не хочете?! Буде вам кров!» і люто матюкався, Валенса теж матюкався, пояснюючи, чому «нє нада»... Я вийшла з Могилянки в сніг. Сніг був зверху і знизу, попереду і за спиною. Життя замітало все щільніше. По набережній швендяло «стадо» шахтарів із двома зачохленими «динамівськими» прапорами — видно, заблудилися в хуртовині. Я навмисно пройшла прямо крізь них, наче крізь стрій шпіцрутенів — а щоб не думали, що боюся, хоч було трохи лячно. Вони мовчки розступалися. Тільки один бевкнув, уже звіддалік: «От сучка оригинальная, с ленточкой на сапоге. Поймать бы да...» Та не гони порожняк, Донбас, що там мене ловить, я ж не метелик, пильнуй тільки, аби шорти на морозі не закоцюрбли!
Людей на набережній більше не було, зате машин багато, і всі поспішали, начебто на весілля — з переспівом клаксонів, iз розпатланими вітром помаранчевими стрічками. Від того вся шосейка здавалася не по погоді веселою. Але ніхто не зупинявся. Аж тут із хурделиці виповзли автобуси. Вони сунули понуро і впевнено, як на розстріл. Чоловіки в чорних уніформах прохукали кружальця у змерзлих вікнах і напружено позирали довкруж. В автобусах було темно, тому мені здалося, що в солдатів сірі обличчя і чорні очі. У кожного з-над плеча стримів чорний ствол. Автобуси з запорізькими номерами, я рахувала їх. Дев'ять! І тільки піймавши несміливого «жигулика», дійшло до мене: ким би не були ті мужики в чорному — вони їдуть, можливо, убивати. Убивати їх, Його убивати! Він би не тікав. Це Він тільки від мене тікає. Я уявила м'ясорубку, фарш тіл і фуфайок, крові зі снігом, рукопашну, зблиск саперної лопатки, чужі груди, проштрикнуті древком прапора, паніку, крик конаючих хижаків. Я уявила все не так, як могло би бути. Але не могла уявити, як убивають Його. Просто гостро відчувалося, що Його може не стати. «Будьте прокляті, гади. Щоб вас ніхто не діждав»....Уперше я когось проклинала. Автобуси повернули на Петровську алею і повільно вгрузли в Печерськ. А я чого поїхала додому — їй Богу, не розумію і досі.
Боялася, скажете? Та не боялася я, бо не відчувала реальностi. Ну приїду на Банкову. Паніка в курятнику, кайдани на язиці, гнітюча ніяковість. «Я приїхали, щоб сказати тобі...» Що, Сашо, що?! «Я тебе люблю». Патока. «Ти житимеш вічно». Брехня! Щоб крикнути тобі в твої жовті вовчі очі: «Звірюко моя! Я завжди буду десь поруч. Ти не бачитимеш, але я буду». Пошле. Помовчить і скаже: «Сашо, яка ти недоладна в цьому картузі», — і пошле від гріха подалі. І правильно зробить. Я б теж так зробила. Бо що бабам там робити, окрім як засвітло нарізати ковбасу і пісень співати!
Вдома було по-цвинтарному тихо. Герда виповзла назустріч, і коли витягнула шию з панциря, я подумала, що вона схожа на мініатюрний танк. Мені здалося, що вона зараз вистрелить або заговорить. Я включила телевізор. Герда зітхнула. «5-й канал» розказав, що недавно в Українському домі провели молебень. Люди на екрані лежали на голих матрацах і медитативно вдивлялися в себе. Вони були роззуті. Якийсь хлопчина пройшов через кадр, несучи в одноразовому стаканчику, напевно, чай. «5-й канал» мовчав про Банкову. Значить, там нічого жахливого не відбулося. Поки що... Я подивилася на Бога, який живе у мене за газовим лічильником на кухні, там, де на покуті в селах ставлять ікони. Я попросила: «Боже, почуйте хоч зараз». Бог мовчав, наче його й не було. Я захотіла подзвонити... Щоб що? А як телефон не озветься? Навіщо вони зі стволами на дев'яти автобусах їхали на Банкову? Я тебе люблю. Та при чому тут це!..
І страх зацідив мені в сонячне сплетіння. І Бог мовчав, стиснувши зуби. І я сіла на підлогу, придавлена очікуванням новин, як похоронки. І подумала: а що як сьогодні вночі революція захлинеться, мов рвотою? У них вистачить КАМаЗів, у них вистачить чорних стволів. А в мене, бля, тільки помада в руці. Слідчі з тонкими губами подонків, «влада сьогодні сильна, як ніколи», короткі, влучні серії арештів, сильні сидять, слабші ламаються. А що, як справді, доведеться шукати Його по лікарнях, буцегарнях, тоді — по моргах?.. Вам ніколи не доводилося дзвонити в морг? Я знаю, як це. І вони думають, що я після цього перейду у відділ культури чи буду вирощувати кактуси на вікні дурдома?!
Дивний евфемізм «якщо щось станеться», боязкий евфемізм, страшно висловити оте «щось», аби воно не вивільнилося від названості своєї і не перетворилося на катастрофу. Вам ніколи не доводилося телефонувати в морг? А як саме зараз, в оцю хвилину, Його пристрілюють запорізькі менти? Не робіть цього, сказала я в пітьму і чомусь не заплакала. Не робіть цього.
Зараз складно передати те відчуття, яке враз різнуло всю мене. Було воно якогось гостро-сталевого кольору. Раптове, як серцевий напад, тонке і рішуче, як лезо, воно проштрикнуло мене, пішовши крізь дев'ятиповерхівку в землю, а я зрозуміла: якщо Його зараз вб'ють, то вже не зможу існувати сумирною громадянкою всесвіту, Божою тваррю, яка живе живучи, бо жива. Я вб'ю когось із ваших рідних. Янукович, Медведчук, Клюєв, генерал, який віддав наказ «стрєлять на пораженіє», хтось із вас — бережіть ваших дружин, дорослих синів чи дочок. Один мій — один ваш. Порахуємося. Така арифметика. Примітивна формула, рєбята. Сьогодні — мій, а завтра вам теж нікого буде любити. Всі вийдемо в «нульовку». Не знаю, як це, але знайду як. Ні, не око за око, а саме кров за кров. Бо безокі виживуть і ще напишуть свою «одіссею», а мертві зможуть тільки снитися, і їх уже неможливо буде погладити по шиї...
Утім, хтозна, чи в той вечір одна я шрамувала своє божевілля, може, ще якась несамовита, і ще якась, і ще, ковтаючи корвалол або коньяк, як цикуту, крутила барабан «русской рулетки», молячись за свого. І десь на небесах чи в пеклі таки було пораховано наші холості патрони разом з енергетикою нашої страхітливої математики.
Ранок видався туманним, тихим, мов при народженні світу. Не пригадаю вже, що передавав «5-й канал». Проте я почула головне. Кров залишилася в жилах, голови — на шиях, прапори — на древках.
Сашка, життя твоє є хєрня, доведена до досконалості, повідомила я собі спросонку. Смішна моя Саша, ти не помреш на вендеті. Просто колись приплив життя, теплий, наче сеча немовляти, змиє тебе у вічне море...
До речі, за всю революцію ми з Ним так і не побачилися.
* * *
Учора зайшла в ліфт і виявила зовсім інші три літери, нашкрябані цвяхом на стіні. З них неможливо скласти слово «ТАК». А в мене якраз помада закінчилася. Треба б купити оранжеву помаду. Цій осені бракує барв, ТАК бракує!..
