«Справжній, великий Поет, зіп’явши на свої плечі тягар уселюдських пристрастей, відчуває при цьому докори сумління: а чи не занадто він береже себе через слабкість свою, чи не надто легку ношу обрав»... Саме такою міркою оцінювала свій обов’язок, своє покликання в цьому світі ця «крихка» жінка, душа якої не надломилася під тягарем «непереборних обставин». Вона з гідністю подолала неймовірні випробування, спокуси й загрози, залишилась сильною і вільною, ставши взірцем творчої висоти й духовної стійкості. Ставши, врешті, царицею поезії.
Анна Ахматова — велика поетеса і вражаюча жінка. Її називали «душею срібної доби». Її вірші, глибокі, пронизливо–щемні, порівнювали із творіннями Сапфо та музикою Моцарта. Стиль Ахматової відзначений чистотою і стислістю, чіткістю, строгою гідністю. Усього в кілька рядків вона могла вмістити цілі романи та епопеї почуттів. І досі триває суперечка: кого вважати першою жінкою–поетом — Ахматову чи Цвєтаєву? Марина була поетом–новатором. Анна стала берегинею класичних традицій. При цьому вважала, що істинному поетові важко, якщо взагалі можливо, бути добрим християнином: адже його місія — перебудувати світ — не поступається Ісусовій...

На початку XIX століття його було проголошено найвеличнішим поетом усіх часів. А перше посмертне видання його п’єс (так зване «Велике фоліо») називають навіть «Другою Біблією» людства. І сьогодні Шекспір — найбільша гордість британців, воістину — «їхнє все».
Його вигаданий, барвистий і гомінкий, привабливо непевний та мінливий світ прикрасив для багатьох шанувальників набридлі реалії, шарпанину та непередбачуваність остогидлого оточення. Всеохопна душа драматурга переплавила власні надії та страждання у пристрасті своїх безсмертних героїв... А скільки пережитого та відчутого автором — Великим Бардом Британії — втілилось у прозорість і млосний фльор сонетів! І наскільки неприборкувана зухвалість і гординя, виплеснуті його душею, надихнули його кинути людству виклик: «Я, найвеличніший із поетів, відрікаюсь від своєї великої слави... Мені вистачить того, що ви повторюєте мої рядки, мої думки, не відаючи, хто дав їх вам...». Саме це і стало найбільшою інтригою його персони: а хто ж він насправді? Марк Твен навіть назвав Шекспіра найвеличнішим із людей, які ніколи не існували на світі.

Микола Олександрович Бердяєв — один із найвидатніших інтелектуалів «срібної доби» російської культури. Він — знаний на Заході російський філософ, творець «нової релігійної свідомості», пророк культурного ренесансу. У 1970—80–ті роки його книги і статті у СРСР було заборонено. Причину цієї заборони тодішні ідеологи вигадали просто–таки феноменальну: буцімто капіталізм, зазнавши поразки на всіх фронтах, намагається надолужити втрачене, закидаючи СРСР «підривними паперами» — книгами Сергія Булгакова та Миколи Бердяєва. Наразі ж Бердяєва вивчають у вишах як філософську класику.
Уже у чотирнадцять років він читав Гегеля й Канта. А в студентські роки захопився соціалізмом. Хоча згодом відійшов від нього — там не було місця вільному виявленню Людського духу. Бердяєв порвав із марксизмом — через неприйняття ідеї диктатури і «р–р–революційного насилля». Він той, хто зневажав політику, «нічия, лише власна, людина», чомусь завжди опинявся в епіцентрі політичної боротьби — вирішував довічну російську загадку: як бути вільним у світі несвободи. Ще у першій половині ХХ століття Бердяєв виокремив тему свободи особистості як центральну проблему філософської думки.
Творчі пошуки привели до того, що поняття духовності набуло для нього релігійного забарвлення. Він створив власний міф про восьмий день творення. На сьомий день опісля створення світу і людини Бог почив від справ своїх і передав своє творіння створеній ним людині. Вільна творчість — ось у чому людина може уподібнитися до Бога.

Дивним «сфінксом, що прокинувся», припорошеним загадковим фльором таїни, й до сьогодні залишається український художній авангард 20–х років і одна з його «творчинь» Олександра Екстер. Відчайдушно талановита і красива, мов давньогрецька богиня, знаменита «амазонка авангарду». Її славу, тріумф однієї з основоположників «ар деко», з радістю «націоналізували» б Москва, Петербург, Париж, Нью–Йорк, Венеція, Рига, де її роботи викликали захоплення. І хоча Україна, на жаль, 100 років тому не була середовищем художньої думки, однак, це ім’я прикрасило пантеон найвидатніших творців саме українського сучасного мистецтва.

У ці дні прекрасна половина людства очікує на свою адресу лише зливи слів захоплення, «театральних» компліментів та санкціонованих лестощів non stop з боку «умовно сильної» його половини. І жодних гасел чи закликів... І вона має на це цілковите право. Адже свято 8 Березня давно вже втратило своє ідеологічне забарвлення і перетворилося на день «лише приємних турбот», коли чоловіки вітають своїх коханих жінок, дарують їм квіти й подарунки. Але ж колись усе було зовсім інакше...

Ця подія приурочена до написання ним у 1859 році «наукового хіта», який сколихнув усю світову природничу думку, — книги «Походження видів шляхом природного відбору». Вже й Ватикан визнав його теорію еволюції, але перед Дарвіном не вибачився... Подекуди навіть лунають вимоги заборонити викладання його теорії — мовляв, учнів позбавляють права на вільний вибір уявлень про виникнення людини. А з часів появи «Походження видів» його воістину революційний внесок у світову науку оцінювався не інакше, як месіанське одкровення. Наразі дарвінізму протистоять лише традиційні, вже «підтоптані» релігії. Утім не все так просто й однозначно у його поглядах навіть для «правовірних» еволюціоністів. Адже сам Дарвін — водночас сміливий учений, що відкидав релігійні догми, і добропорядний віруючий.

За все своє життя Джером Девід Селінджер дав єдине інтерв’ю — шістнадцятирічній дівчинці для її шкільної газети. За останні сорок років він не оприлюднив ані рядка. Але при цьому він залишається автором, що користується шаленою популярністю і неослабною увагою, причому не лише у Сполучених Штатах. Прижиттєво долучений до сонму класиків і геніїв, він прагнув лише одного — щоб його залишили у спокої.
«А я стою на самому краєчку скелі, над прірвою... І моя справа — ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися у прірву. Ось і вся моя робота. Стерегти дітей над прірвою у житі...» Джером Девід Селінджер любив дітей. Як і герой його знаменитої повісті Голден Колфілд. А дорослих терпіти не міг... Утім, якщо нам цікава передусім творчість Селінджера, а не він персонально, то в Америці загадкова фігура письменника–самітника вже багато років не лишає у спокої біографів, журналістів і просто читачів. Вони обожнюють Селінджера і водночас розуміють, що все, написане ним, — це «записки божевільного».
На жаль, усе, чим може задовольнитися сьогодні читацька цікавість про письменника, — це спогади Джойс Мейнард та дочки Селінджера Маргарет. Для них, та й для усього світу, сьогодні він — просто душевнохворий. Але це не завадило йому бути генієм.

Насправді Нікола Тесла (так звали цього загадкового дивака), звичайно ж, не мав жодного стосунку до Дракули. Навпаки, він народився у сім’ї православного священика. А сонячного світла, дійсно, уникав — адже він часто потрапляв під дію потужних електромагнітних полів і його нерви набули особливої чутливості. Яскраве світло завдавало болю очам, тихе шурхотіння звучало, як громові розкати. Зате він чудово бачив у пітьмі.
Чутки про руйнівну зброю народилися також не на порожньому місці. Одного разу в своїй нью–йоркській лабораторії Тесла проводив серію експериментів, вивчаючи процеси автоколивань. І раптом у приміщенні захитались меблі, у вікнах задзвеніло скло... Перехожі на вулицях почули дивні, моторошні звуки. Вібрували будинки, сипалося з вікон скло, розсипалися газові та водогінні труби.... Це був Великий Нью–Йоркський землетрус. Кажуть, усе місто не перетворилося на руїни лише тому, що Тесла вчасно відімкнув прилади. Втім офіційна наука стверджує, що експеримент про­сто збігся в часі з природним катаклізмом.

Цей гоноровитий «кам’яних справ майстер» був переповнений амбіціями, що часто видавалися надмірними. Однак без цієї зухвалості він не став би справжнім пестунчиком Фортуни, не залишився в нашій пам’яті сміливим першопрохідцем, яким сьогодні пишається Київ. Цей «Колумб архітектури» полишив по собі цілу низку «перлин» — «Будинок із химерами», Художній музей, Миколаївський собор... А той «шалений» авантюризм, що підштовхував його на «божевільні витівки», для багатьох тепер є приводом для захоплення і... наслідування.

Миршавенький чоловічок із чорними вусиками «щіточкою»... Підтиканий благенький костюмчик та засмальцьований «котелок», тонка бамбукова тростинка у руці... Він чимчикує неповторною ходою «у першій позиції». І дивиться на нас великими сумними очима, примушуючи сміятися і плакати, закликаючи не хнюпитись і не здаватися... І назавжди врізається у пам’ять — такий собі кумедний клошар, маленький мандрьоха з великим серцем і загостреним почуттям власної гідності. А насправді — найбільший комік в історії кінематографа, актор, сценарист, режисер, композитор і продюсер усіх своїх фільмів, який зумів розсмішити до сліз світ.

Чарльз Спенсер Чаплін назавжди залишиться символом неповторної майстерності кіношної буфонади, яскравої, фарсової іронії та трагікомедії, явищем воістину наднаціональним. Ейзенштейн удостоїв його титулом «Його Величність Дитя». Для Фелліні він був «Адамом, від якого усі ми ведемо родовід».

Лише часові, безпристрасному судді, до снаги дати вичерпну оцінку цій особистості — самотньому аристократу духу, коміку не за професією, а за світобаченням.