З давніх, ще княжих, часів українські мистецькі здобутки полишили помітний слід у європейському культурному середовищі. Сторінки європейської історії закарбували імена Аліпія Печерського, Андрія Русина, придворного маляра польського короля Ягайла (XV століття), художників XVIII століття Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, наших майже сучасників киян Казимира Малевича та Олександри Екстер, харків'янина Володимира Татліна, херсонця Давида Бурлюка...
Але жоден з українських митців не зробив вагомішого внеску у світову художню культуру, ніж Олександр Архипенко (1887—1964).

Навколо його імені крутиться безлiч легенд. Свого часу всі його «застійнорічні» фільми опинялися «на полиці». А у 1995 році, за рішенням Європейської кіноакадемії, Сокурова було включено до числа ста кращих режисерів світового кіно. В Росії ж він і досі залишається «неприйнятим», чужим митцем.

Він упевнено ствердився у сузір’ї найбільших творців кіно. Однак пішов «по-англійськи», нічого не сказавши світові на прощання, полишивши його в ошелешеному зачаруванні, так до кінця і не зрозумілий, не прийнятий. Йому дорікали за самоповторення, нуднувату заумкуватість, натякали на вичерпаність і втому. Як і личить істинному творцю, він знімав своє cinema, не звертаючи уваги на критику. В європейському кіносвіті популярний був жарт: замовте йому фільм про рибу — у нього все одно вийде стрічка про самого себе. Такими й залишилися у пам’яті вдячних глядачів усі 25 його фільмів — безцінний спадок того «великого» кінематографічного стилю, який, найвірогідніше, назавжди пішов саме з Федеріко Фелліні — в ніч на 31 жовтня 1993 року.