Канонізація святого — особлива подія у православному світі. За час незалежності в Україні канонізовано не більше десяти праведників. Після рішення Священного синоду розкопують могилу людини, яка уславилася чудотворними діяннями й увічнена в іконі, нетлінні мощі переносять у раку та монастирську обитель.

Прикро, але доволі часто ми стикаємося з тим, що в російському православ’ї ці подвижники стають символами шовіністичних ідей. Така тенденція поширюється й на УПЦ Московського патріархату. Запитайте будь–кого із пастви УПЦ МП, чи знає святого, котрий був прихильником не тріади «Бог, цар, отечество», а самостійної України, що бореться? Ствердну відповідь важко почути, але вона є. У 2002 році Почаївська Свято–Успенська лавра возвеличилася другим святим — преподобним Амфілохієм (у миру — Яків Головатюк). УПЦ МП канонізувала помічника партизанів УПА.

До підвищеної уваги громадськості працівникам Полтавського міського ліцею №1 ім. І. П. Котляревського не звикати. Адже йдеться про перший не лише за порядковим номером загальноосвітній навчальний заклад обласного центру, до якого після семи класів «звичайної» школи можна потрапити тільки за конкурсом. Створили його в 1992 році справжні подвижники педагогічної справи, впроваджувачі найпрогресивніших методик навчання, що дозволяють випускникові, скажімо, досконало знати одразу три іноземні мови — англійську, німецьку та французьку.

Перемоги вихованців на предметних олімпіадах усіх рівнів стали тут звичним явищем. Таке ж заслужене визнання здобули й педагоги. 2008 року директору ліцею Наталії Вергал було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник освіти України», а в минулому році вчителька української мови і літератури Тетяна Балагура стала Героєм України. Отже, ліцей, яким пишалася Полтава, «гримів» на всю державу. І раптом... Та «слава», яка «наздогнала» елітний навчальний заклад обласного центру три місяці тому, його засновникам не могла привидітися навіть у жахливому сні...

мПро цю справу почали швидко забувати чотири роки тому. Наприкінці грудня 2005 року головний військовий прокурор РФ Олександр Савєнков повідомив, що кримінальне переслідування Юлії Тимошенко (екс–Прем’єра визнали винною в організації підкупу посадовців Мініоборони РФ) припинено на підставах, що не реабілітують — у зв’язку із закінченням терміну давності. Тоді цю новину підхопили всі ЗМІ Росії й України, які цитували зокрема й такі слова пана Савєнкова: «За російським законодавством вона визнана особою, що вчинила злочин!». Місяць потому — у січні 2006 року, на одному з міжпартійних форумів БЮТ Юлія Тимошенко з президії направила руку з якимись папірцями в зал і сказала однопартійцям, що це і є постанова російської військової прокуратури, згідно з якою вона визнана невинною. Мовляв, справу закрито не лише за відсутністю складу злочину, а й події злочину. Дивно, прокурор офіційно перед камерами заявив одне, а пані Юля у колі «своїх» — інше. При цьому уявну постанову, яку вона демонструвала, поближче ніхто так і не побачив. За чотири подальші роки опозиційна лідерка БЮТ знову стала Прем’єр–міністром, а всі якось підзабули, що чарівна очільниця Кабміну «визнана особою, що вчинила злочин». Тобто, згідно і з російським, і українським та й будь–яким іншим законодавством, наша пані Прем’єр є ЗЛОЧИННИЦЕЮ! І документи, які явно, а головне — детально, це підтверджують, «УМ» отримала у своє розпорядження вчора, під час прес–конференції Героя України Степана Хмари, директора Антикорупційного центру при Українському юридичному товаристві Сергія Долі та інших.

Резонансна стаття «Пальне з присмаком діоксину» («Україна молода» № 65 від 11.04.2007 р.) розглянула вкрай важливу загальнодержавну проблему утилізації (знищення) твердого ракетного палива (ТРП) зі ступеневих корпусів колишніх грізних міжконтинентальних ракетоносіїв РС–22. Утилізацію ракетного палива на державному підприємстві «Науково–виробниче об’єднання «Павлоградський хімічний завод» (ПХЗ), як зазначалося, здійснюють тривалий час, але знешкоджено всього кілька тонн із п’яти тисяч, що зберігаються тут. Науковці, фахівці–ракетники, природоохоронці, медики, громадськість регіону висловлювали занепокоєння, що не лише Павлоградщина, а й уся Україна є заручниками, не дай Боже, надзвичайної ситуації, яку вони порівнюють хіба що з Чорнобильською трагедією. Що ж змінилося за ці два роки у розв’язанні великого ракетно–паливного «вузла» утилізації?

Козельщинський район — місце, де люди просять допомоги. За їхніми словами, тут панують безвладдя, несправедливість і безмір. Якщо подібна ситуація на Кіровоградщині призвела до трагедії, то тут, на щастя, ні, може, поки що — ні. Мешканці району хочуть, аби їх почула влада — яка, власне кажучи, несе відповідальність за дотримання законів!

Поїздка журналістів «УМ» на Кіровоградщину, де минулого тижня за нез’ясованих обставин загинув безробітний Валерій Олійник, шокувала. І навіть не тим, що можна побачити практично в кожному райцентрі України — бідністю людей. Область, за голоси якої у будь–який спосіб, у тому числі й незаконний, у 2004 році боролися «біло–голубі», котрі, зрештою, програли, після революції не здобула ані свободи слова, ані права звернення до вищих владних інстанцій, ані права на землю. За намагання добитися цих прав у Голованівському районі одних саджають до в’язниці, інших — убивають. Депутата–БЮТівця Віктора Лозинського тут називають «хазяїном», «царем». Від нього залежать усі органи влади Голованівська, та й загалом усе місто. Він може милувати і карати. Безкарно. Як це сталося з Валерієм Олійником.

Тиждень тому наша газета повідомляла, що, за даними джерел у Генпрокуратурі, як робочу версію розслідування загибелі дніпропетровського прокурора Володимира Шуби правоохоронці розглядають можливу причетність до цієї трагедії народного депутата від фракції БЮТ Андрія Портнова. Наступного дня нардеп спростував викладене в публікації, а згодом спростування офіційно підтвердив устами заступника Генпрокурора Віктора Кудрявцева й наглядовий орган держави. Опублікована інформація викликала настільки бурхливу реакцію не лише самого «героя», а й офіційної прес–служби Блоку Юлії Тимошенко, що ми вирішили повернутися до теми, тим більше з огляду на звинувачення журналістів «УМ» у заангажованості, які пролунали від політсили, очолюваної Прем’єром.

Віднедавна на кримському Південнобережжі спостерігається така собі контраверсія: головне надбання тутешніх місць — спеціалізовані санаторії, що здебільшого розміщуються на націоналізованих радянською владою дачах, віллах царських вельмож, хитро роздержавлюються і знову стають чиєюсь розкішшю, зазвичай, задарма чи за досить символічну ціну. Нові власники в міру своїх забаганок, розрахунків і фінансових можливостей вряди–годи розгортають там, посеред субтропічної зелені, хаотичний фронт будробіт. Відтак про цілюще повітря, нормальний відпочиное «у краю магнолій» можна геть забути. Показовим у цьому сенсі виглядає «перепрофілювання» протитуберкульозного санаторію імені П. Баранова в курортному селищі Сімеїз.

Київ — місто доволі специфічне. Керівники столиці можуть протягом дня за безцінь роздати сотні гектарів землі, викинути на вулицю бібліотеку чи книгарню, «поселивши» натомість більш прибуткових клієнтів тощо. Однак якщо останнім часом суперечливими, з точки зору закону, справами займалися безпосередньо очільники Київської міськдержадміністрації, то тепер ітиметься про Дарницький район столиці, керівництво якого пішло ще далі, виселяючи на вулицю в пік здачі іспитів більше трьохсот студентів.

Кияни, котрі мешкають на лівому березі Дніпра, а працюють на правому, чудово знають про цю проблему: аби проїхати у час пік, доведеться зіпсувати чимало нервів у заторах, та, у підсумку, на годину запізнитися на роботу. Причому ситуація «на переправі» погіршується з кожним роком. Що чекає на футбольних уболівальників, які ризикнуть прибути до столиці України в 2012 році на євпропейський чемпіонат, можна тільки здогадуватися.

Сполучити «Схід» і «Захід» та трохи розвантажити існуючі переходи мав би новий Дарницький міст, який найближчим часом запланували здати в експлуатацію. Так, уже наступного року по ньому мав би проїхати перший потяг, а паралельно з ним — перша автомашина. У будівництво вже встигли вкласти пристойну суму державних грошей, але нині робота на об’єкті аж ніяк не кипить. Мостобудівники прямим текстом заявляють: якщо нічого не зміниться, перехід над Дніпром будуватимуть на рік­два довше. А це означає, що вартість об’єкта зросте на третину. Як це не сумно, знову ж таки державних, тобто наших із вами грошей.