ПроТАРАНені знання

06.05.2008
ПроТАРАНені знання

Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.

Київ — місто доволі специфічне. Керівники столиці можуть протягом дня за безцінь роздати сотні гектарів землі, викинути на вулицю бібліотеку чи книгарню, «поселивши» натомість більш прибуткових клієнтів тощо. Однак якщо останнім часом суперечливими, з точки зору закону, справами займалися безпосередньо очільники Київської міськдержадміністрації, то тепер ітиметься про Дарницький район столиці, керівництво якого пішло ще далі, виселяючи на вулицю в пік здачі іспитів більше трьохсот студентів.

 

Початок без майбутнього

У Дарницькому районі Києва розташоване одне з відділень Економіко–правового технікуму при Міжрегіональній академії управління персоналом, яке було створене тут ще у 2004 році. Чотири роки тому навчальний заклад почав функціонувати на базі школи № 266, територію якої разом із приміщеннями Дарницька райдержадміністрація здала в оренду.

Одразу після початку роботи технікуму орендарі не поскупилися, впорядкувавши навколишню територію і відремонтувавши корпус, щоб забезпечити студентам найкращі умови для здобуття знань. Усього на благоустрій і підготовку будівлі до повноцінного навчання вони затратили близько 150 тисяч гривень. Більше того, орендна плата, яку щомісяця технікум відраховує до районного бюджету столиці за 1239,65 займаних квадратних метрів, складає не мало не багато — 50 тисяч гривень. І це без урахування плати за комунальні послуги.

Проте чотири роки тому ще ніхто не здогадувався, що намагання керівництва технікуму не лише справно сплачувати оренду, а й брати участь у розвитку району, належним чином так і не оцінять. Уже у грудні 2007 року, коли керівництво технікуму звернулося до заступника голови Дарницької РДА з гуманітарних питань Віктора Тарана з проханням продовжити оренду, то отримало відмову. Офіційно в райдержадміністрації пояснили, що займаний технікумом поверх мають віддати спортивній школі або Управлінню освіти району. Неофіційно ж тут ходять чутки, що чиновники знайшли значно прибутковіший спосіб використати приміщення.

Утім керівництво навчального закладу таки домоглося продовження договору оренди. Щоправда, лише на два місяці. А у лютому стало очевидно, що розуміння від чиновників райдержадміністрації чекати не доводиться. Там попередили: продовжуємо оренду до 30 червня 2008 року, проте тільки для того, щоб до літа технікум підшукав інше місце й звільнив приміщення. Керівництво Дарницького району в особі вже згаданого Віктора Тарана навіть не врахувало того, що далеко не всі студенти складуть сесію до визначеного РДА часу «Ч». Відтак що робити дітям, які віддали декілька років, аби отримати диплом, так ніхто і не сказав.

Не допомогли й різноманітного змісту звернення. У них перші особи технікуму звертали увагу на те, що навчальний заклад жодним чином ніколи не порушував договору оренди й виконував узяті на себе зобов’язання. Більше того, тут навіть розробили низку пропозицій, з якою звернулися до керівництва району, намагаючись таки знайти консенсус і не позбавляти студентів освіти. Адже, крім дітей із забезпечений сімей, технікум постійно набирав на безоплатне навчання дітей–інвалідів і дітей із неблагополучних родин. «Усе це свідомо напрацьовувалося складом викладачів, адже українська система здобуття знань донедавна не давала можливості дітям, чиї батьки не мають належного фінансового достатку, здобути якісну освіту. А серед них є таланти, які зобов’язані навчатися, щоб у майбутньому фахово працювати на державу», — каже проректор академії Людмила Біжик.

Проте всі пропозиції і намагання знайти спільну мову з чиновниками Дарницької РДА так і не були почуті. Більше того, коли керівництво технікуму шукало зустрічі з ними, щоб донести свою позицію, там їх просто ігнорували. «Жодного разу в нас не виникало ніяких конфліктів із районною владою. Ми справно сплачували оренду й робили все для підтримання нормальних стосунків. Пропонували правову допомогу, оскільки маємо високої кваліфікації фахівців права, проводили спільні освітні семінари, займалися благоустроєм території — складається враження, що причина прихована у зовсім іншому», — додає директор технікуму Леонід Стеценко.

Знання потребують місця!

Пооббивавши пороги всіх можливих кабінетів, представники технікуму, схоже, нині вже здалися на милість тих, кому чужі діти «не печуть». Се­ред викладацького колективу дедалі розпачливіше звучить: «А навіщо боротися, якщо всім байдуже, що буде з дітьми?». Тепер тут сподіваються хоча б на те, що райдержадміністрація принаймні допоможе знайти у цьому ж районі альтернативне приміщення. «Це було б проявом хоча б якоїсь державницької позиції з боку представників РДА. Адже ми лише просимо посприяти розвитку рівня освіти», — додає пан Стеценко.

Перемістити відділення у інший район столиці, приміром, Голосіївський, де академія має і територію, і приміщення, можна. Проте в такому випадку варто задуматися над тим, як студенти, переважна більшість яких є корінними мешканцями Дарниці, випускниками тутешніх шкіл і, зрештою, проживають у цьому районі й нині, добиратимуться на навчання у інший кінець Києва. «Для нас із самого початку було дуже важливо створити комфортні умови для навчання. Саме тому ми одразу ж організували тут бібліотеку й інші необхідні умови, які дають гарантію, що діти не думатимуть, пропустити заняття, як це буває, коли до навчального закладу добиратися далеко», — додає Людмила Біжик.

Навчання за місцем проживання було одним із найбільш вагомих аргументів при виборі технікуму й для багатьох батьків. Якби з самого початку вони не були переконані, що їхнє чадо вчитиметься неподалік від дому, швидше за все, чимало з них підшукали б іншу вищу школу в Дарницькому районі.

«Я не можу назвати це інакше, ніж свавіллям. І не розумію, чому тепер моя донька має переводитися на навчання у ін­ший район, якщо з самого початку ми давали сюди дитину з розрахунку, що їй буде близько добиратися додому», — обурювалася у розмові з «УМ» мати другокурсниці пані Олена.

У зв’язку з цим батьки навіть створили раду технікуму і написали колективне звернення до заступника голови Дарницької райдержадміністрації пана Тарана, однак воно й досі не почуте. «Ми гадаємо, що сама адміністрація має бути зацікавлена, аби діти тут навчалися. Маємо надію, що нас таки почують, адже у мене, приміром, дитина навчається на 1–му курсі, і тепер я навіть не впевнена, що вона зможе його закінчити чи, тим паче, продовжити у технікумі навчання, якщо корпуси перенесуть у інший район», — зазначає голова батьківської ради Людмила Сільчук.

«Розумному» меру — неосвідчених киян!?

Врешті, представникам технікуму таки вдалося зустрітися з Віктором Тараном. Щоправда, передували цьому довгі й наполегливі візити, які останній просто ігнорував. «Бачачи мене у приймальні, він розвертався і казав, що поспішає. Так було щоразу», — згадує Людмила Біжик. Під час же довгоочікуваної зустрічі заступник голови РДА так нічого по суті й не сказав. «Урешті–решт зустрівшись, почав переконувати, що нас на вулицю ніхто не виганяє і ми можемо підшукати собі приміщення у цьому ж районі. Та якось слабо уявляється ходіння по школах чи ще якихось закладах, щоб знайти площу для оренди. А шукати десь на околиці — іншими словами називається відправити нас... літературною мовою цього й не скажеш», — обурюється пані Біжик.

Іронія долі у цій історії полягає в тому, що згаданий Віктор Таран, від якого нині залежить доля і студентів, і технікуму, є сином народного депутата Віктора Тарана, члена фракції БЮТ. А саме представник цієї політичної сили Олександр Турчинов не лише іде на вибори міського голови столиці, а й позиціонує себе (принаймні так вказано на рекламних щитах. — Авт.) як розумного мера, який потрібен столиці. Відтак він і його соратники мали б усіляко підтримувати освіту. Одначе, схоже, Віктора Тарана–молодшого мало хвилює те, що після виселення технікуму принаймні з півтисячі батьків дітей навряд чи підтримають політичну силу, членом якої є його батько.

«УМ» також спробувала діз­натися думку самого зас­туп­ника голови Дарницької райдерж­адміністрації, однак спершу секретар повідомила, що її керівник у відрядженні за кордоном, після чого одразу ж кинула слухавку. Коли ми набрали вдруге й спробували уточнити, хто б міг донести до читачів позицію пана Тарана, там нас у грубій формі відправили у... відділ кадрів, і зв’язок знову обірвався. Добре, що хоч не туди, де пропонують шукати місце для оренди технікуму.

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Цвинтарні війни

    Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Земля мерців і землекрадів

    Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>