Сьогоднішньою публікацією ми завершуємо цикл інтерв’ю з амбасадорами трьох країн Східної Балтії, які в цьому році відзначають сторіччя здобуття незалежності.

Ім’я Василя Сильвестрова могло б стояти сьогодні в чільній десятці митців, які жили і працювали в Україні в першій половині двадцятого століття. Могло б — якби не кілька важливих обставин, що зіграли фатальну роль. По–перше, йому не вдалося повно, в усій багатогранності розкрити талант — художника розстріляли в 1937–му, за кілька місяців до того, як йому мало виповнитися п’ятдесят. По–друге, відтоді і аж до 1988–го його ім’я перебувало під забороною: ні опублікувати статтю про нього, ні хоч би згадати в переліку інших українських майстрів пензля вважалося неприпустимим.

Мабуть, першу в післявоєнний час надзвичайно високу оцінку доробку Сильвестрова дав один із найавторитетніших фахівців, доктор мистецтвознавства, а згодом член–кореспондент НАН України Платон Білецький тільки в часи перебудови. Однак зроблено те було не у відкритій публікації, а на допиті в управлінні КДБ у рамках справи щодо реабілітації репресованого. Шостого червня 1988 року, відповідаючи на запитання слідчого, Білецький сказав: «...Я знаком с творчеством Сильвестрова В. И. и считаю его одним из лучших художников Украины 30–х годов. Это был великолепный мастер колорита и пейзажей. Кроме того, Сильвестров писал стихотворения на украинском языке, которые я также оцениваю как высокохудожественные».

Ідеальна рецензія на поетичну книжку мала б складатися винятково з цитат, адже саме вони, а не літературознавчі інтерпретації, найповніше показують і внутрішній світ автора, і ту ментальну стихію, географічну та часову, в якій він живе. Мистецтво критика полягало б у тому, щоб якнайточніше підбирати цитати та бути між них екскурсоводом.

Очевидно, це закладено в природі творчості: рідко який митець залишається вірним одній художній техніці чи одному жанру. Зазвичай творчі люди намагаються реалізувати себе по–різному, щораз відшукуючи нові можливості для самовираження, адже головне — щоб у душі жевріла Божа іскра. Заслужений майстер народної творчості Марія Гоцуляк із Могилева–Подільського, ім’я якої добре відоме в Україні та за кордоном, не буде винятком. Вона справді і швець, і жнець, і на дуду грець. За що б не взялись її руки, у них народжуються маленькі шедеври: писанки і дряпанки, вишивки й аплікації з соломки, народні іграшки й олійний живопис у стилі народного примітиву. І, звісно, витинанки, які заслуговують на те, щоб на них наголосити окремо.

Місто, яке вам припало до серця, обов’язково треба відвідати знову. І тоді, коли перестануть вражати око й відволікати увагу архітектура та інші візуальні деталі, можна відчути дихання міського життя, його ментальність. Саме до таких міст, у які хочеться повертатися ще і ще, належить Рига.

Розповідаючи знайомим рижанам про свої спостереження за стилем життя латвійської столиці, я назвав одним із головних його мотивів святково–карнавальний. І вони, замислившись, погодилися. Карнавальність настільки проникає в усі пори повсякдення городян, що стає непомітною. Але саме вона додає місту особливого, суто ризького колориту.

Офіційно нова організація, установчі збори якої відбулися у Вінниці, іменуватиметься «Українське товариство приятелів лужицько–сербської культури». Чому саме в головному місті Поділля, а не, скажімо, в Києві? Відповідь проста: товариство виникло з ініціативи вінничанина — поета, дослідника та перекладача із західнослов’янських мов Григора Мовчанюка. Останніми роками його увага була прикута до літератури найзахіднішого слов’янського народу — лужицьких сербів (їх налічується лише близько 60 тисяч осіб, які компактно мешкають у Німеччині поблизу кордонів із Чехією та Польщею). Мовчанюк не тільки активно перекладав поетів–лужичан (видаючи, до речі, їхні книжки власним коштом), а й пропагував їхню творчість в Україні, поступово зацікавлюючи колег. Тож до нового товариства ввійшли дванадцять співзасновників.

Слова данського посла в Україні Мікаеля Борг–Хансена, який у нещодавньому інтерв’ю «УМ» зізнався, що Тараса Шевченка в Данії досі знали мало, незабаром остаточно стануть історією. Хоча, додамо від себе, стосувалися вони насамперед широких читацьких мас, оскільки серед данських науковців творчість Кобзаря відома давно: перші статті про нього було опубліковано в Копенгагені ще 1878 року.

Коли заходить мова про досягнення західноєвропейського соціалізму, зазвичай як зразок називають «шведську модель», що відзначається і високим рівнем соціальної захищеності громадян, і стабільністю держави, яку не стрясають суспільні катаклізми. Щоправда, в самій назві є певна несправедливість, бо точніше було б назвати цей феномен «данською моделлю». Саме Данія вперше реалізувала її на практиці, досягнувши високих стандартів життя (за словами знайомих данців, зараз до середнього класу у них зараховується близько шістдесяти відсотків населення). А якщо взяти до уваги, що країна бідна на корисні копалини та іншу сировину, то все це, насамперед, досягнуто завдяки працьовитим рукам жителів.

Про співробітництво Данії та України, яке розвивається дедалі активніше, та про інші актуальні сторони міжнародної політики ми розмовляємо з послом Королівства Данії в Україні Мікаелем Борг­Хансеном

Нинішній рік вінничани могли б із повним правом назвати роком Григорія Артинова. Відзначення 150–річчя від дня народження головного будівничого, який на початку минулого століття двадцять років очолював профільну службу міста і фактично сформував вигляд його історичної частини, включало цілу низку заходів. Серед них — відкриття меморіальної дошки, виставка світлин та проектів архітектора (див. «УМ» за 29 липня ц. р.).

За літописними згадками, перший політ на саморобних крилах здійснив англійський чернець Олівер із Малмсбері, який стрибнув з ними із монастирської дзвіниці і залишився живим, хоч і зламав ноги. Аналогічну напівлегенду донесла до нас також російська історія: 1656 року юнак Микита Крякутний виготовив крила і спробував полетіти з церковної дзвіниці, за що був страчений за велінням царя Івана Грозного.

Часи змінюються, і те, що тоді вважалося дерзновенним поривом (або небаченою крамолою), нині стало явищем буденним: у Вінниці польоти парапланериста вряди–годи можна спостерігати просто над багатоповерхівками найбільшого в місті житлового масиву Вишенька. А при бажанні спробувати свої сили у вільному ширянні з власним крилом після спеціальної підготовки може практично кожен, і враження будуть зовсім не ті, що при польоті в салоні літака.

Однак лише 20 років тому український парапланеризм робив тільки перші кроки, причому переважно на голому ентузіазмі людей, яких захопило мистецтво відчути себе птахами. Один із таких — Сергій Шибінський.