Здається, ще одна красива сімейна пара стоїть на порозі розлучення.
Колись вона закохалась в українця і залишилась у Києві. Із чоловіком не склалось, але все вийшло з Україною. Уже 20 років німкеня Брігітте Шульце практично живе тут і вивчила країну подекуди краще, ніж більшість українців. Свої враження і власні фотографії вона оформила в путівники. Один присвячений Одесі, інший називається «Україна... як я її люблю!». Готується до друку путівник Львовом. Усі маршрути, про які вона пише, пані Брігітте проїхала сама: тут і ресторани, і карти (навіть карта схилів гірськолижного курорту Буковель), словник необхідних слів та фраз російською, українською та німецькою, потрібні посилання на сторінки в інтернеті. У книжці також чимало порад: як відрізнити добре зварений борщ від неякісного, як винаймати квартиру. Кілька сторінок присвячено важливому для туриста питанню — туалетам. Шульце пояснює, як відрізняють «М» і «Ж», а також друкує фото різних українських вбиралень, наприклад, без дверцят. У путівнику є чимало цікавої інформації: які українські спортсмени отримали золото на Олімпійських іграх, як живуть німці в Україні сьогодні та інше.
Коли сидиш в італійському ресторані N у ситому Берліні, п’єш смачне німецьке пиво, про долю остарбайтерів якось не думаєш. Колись ти чув і читав трохи на цю тему. Але сьогодні актуальніші яйця в парламенті і кораблі в Севастополі. І ті для ситого Берліна якось байдужо далекі. Люди тут більше цікавляться відкриттям виставки картин Фріди Кало і чому досі холодно. А тоді в італійський ресторан N приходить Марічка Шубарт — професійна балерина, акторка й театральний режисер, яка допомагає колишнім остарбайтерам з України: привозить до них європейських журналістів і акторів, виступає в пресі і ставить за історіями постраждалих у Другій світовій війні українців вистави. І навіть банально — купує їм картоплю й окуляри. За цю роботу німці нагородили Марічку високою нагородою імені Карла фон Осицького. Але найбільша нагорода для неї — сльози глядачів та їхні враження від вистави у книзі відгуків.
Півроку тому в Берліні з ініціативи української громади з’явився кіноклуб. Українці та всі, хто цікавиться країною, зустрічаються там щомісяця, щоб подивитись новинки українського кіно. Зустрічі відбуваються у польському авангардному клубі, або, як вони себе називають, Клубі польських невдах: тут збираються симпатики Східної Європи, серед яких чимало німців.
Квартира Олени Журавської — дуже рибне місце. Всі стіни тут завішані картинами з кісток морської чи річкової риби. Рибні хребти в родини Журавських не відходи, а матеріал для творчості. У, здавалося б, звичайному хребті карася чи сома Олена бачить пелюстки квітів, рею вітрильника чи дзьоб півня. Її чоловік жартує: вона в мене сама рибу ловить, сама готує, сама кістки збирає і з них викладає картини, які сама і придумала. Уявляючи собі композицію, Олена філігранно викладає кісточки на чорний оксамит, приклеює їх клеєм та покриває лаком для нігтів. А потім роботу перевертає і... б’є по ній молотком. Перевіряє на міцність. Про особливості свого незвичного заняття художниця розповіла в інтерв’ю «УМ».
Вирішили відпочити в зимових Карпатах, але хочете не лиж, а чогось оригінального? «УМ» поцікавилась, чи є спеціальні пропозиції відпочинку у місцевих турфірм.
«Клієнт стає вимогливішим, його уже не вразиш яремчанським водоспадом, — каже Олег Сорохтей, керівник фірми–туроператора «До Карпат!». — Тому останнім часом почастішали замовлення на ексклюзивні маршрути, розроблені за бажанням туриста. Люди приїжджають кататися на лижах, але хочуть не лише екстриму, а й пізнавально–розважальних програм. Тому тут попит сам сформував пропозицію, і ми почали розробляти авторські туристичні програми».
Він присвятив цій музиці все життя і стояв біля витоків українського джазу. Із колективом «Ритм» був єдиним представником України на Першому міжнародному джазовому фестивалі в Радянському Союзі (Тарту, Естонія) у 1961 році. Тоді став художнім керівником біг–бітового колективу «Арніка», який у своїй творчості теж застосовував джазові прийоми. Завдяки їм і роковому звучанню музиканти перемогли на Всесоюзному телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти», записали платівку на «Мелодії» та поїхали в турне Союзом. У 2001 році з нагоди проведення першого фестивалю Jazz Bez у Львові Володимир Кіт створив «Дзига джаз квартет». На офіційному сайті фестивалю про колектив пишуть: «Квартет можна справедливо і з гордістю вважати візиткою українського добірного джазу. Музика, що його виконує квартет, — інтелектуально насичена, із безмежним полем для інтерпретацій та дисонансів, із домішками етнічного мелосу і навіть африканських мотивів». На цьогорічному фестивалі Jazz Bez у Львові трубач Володимир Кіт відсвяткував своє 70–річчя.
ІХ музичний фестиваль Jazz Bez відкривають сьогодні концертом «української Бйорк» Мар’яни Садовської та німецького гурту Borderland, які презентують свій новий альбом. Участю співачки у фестивалі організатори пишаються і називають Садовську чи не найбільшою зіркою Jazz Bez. Для зірки і зал підібрали великий — у театрі ім. Марії Заньковецької. «Здавалося б, фолк чи джаз — не для академічних приміщень, а більше для камерних клубів, — говорить «УМ» прес–секретар фестивалю Юрій Вовкогон. — Але минулого року ми побачили, що львівська джазова публіка зросла настільки, що вже не вміщується у клуби — люди часто не мали змоги потрапити на концерти. Тому цього року ми зробили акцент саме на великі приміщення».
Вони закохані у сніг. Щороку перечікують літо, з нетерпінням позираючи на лижі чи сноуборди в кутку балкона. І в очікуванні зими дивляться «своє» відео. Екстремальні фільми — це спорт і розваги одночасно. Кадри з карколомними стрибками на лижах та сноубордах зі скель чи крутих схилів із задоволенням дивляться навіть пасажири київського метро. Таке відео дуже видовищне і дороге — світові бренди і найкращі саундтреки, які потім стають хітовими. Екстремальне кіно знімають роками, адже це неймовірно витратний і трудомісткий процес. Так, наприклад, найгучнішу минулорічну прем’єру — стрічку That’s It. That’s All — знімали 2,5 року в найкрасивіших місцях планети: Австралії, Новій Зеландії, Японії, на Алясці та на льодовиках Європи. Але і результат вражає. Тільки пошукові системи видають більше мільярда (!) згадок про цей фільм.
