Мітинги на підтримку януковичів-колесникових на Донбасі й зараз збираються часто. (УНІАН.)
Нинішній політичний конфлікт навколо виконавчої влади в Донецьку спричинений низкою причин. Перша, що лежить на поверхні, — неоднозначна та досить конфліктна фігура голови Донецької облдержадміністрації Вадима Чупруна. Колишнього секретаря «по селу» Донецького обкому КПРС, а потому — багаторічного посла незалежної України в Туркменістані було призначено «губернатором» шахтарського краю після довгих вагань столичної влади. Згідно з популярною в Донецьку версiєю (яку, схоже, вправно підживлює сам Чупрун), він піддався умовлянням після того, як надто «гаряче» крісло остаточно відмовилися посідати інші вихідці з Донецького регіону, що не брали участь у виборчих змаганнях на боці «януковців», — промисловець Віталій Гайдук, банкір Ігор Юшко.
Із перших днів на новій посаді великий друг Туркменбаші чітко повів лінію на зближення зі старою номенклатурою регіону, ігноруючи нові політичні сили, що означилися в процесі виборів. Зокрема, саме Чупрун виступив ініціатором скандальної «потрійної угоди» між ДонОДА (у його власній особі), великим донецьким бізнесом (Рінат Ахметов) та «владою народу» (голова Донецької облради Борис Колесников), що зірвалася лише через несподіваний арешт Колесникова правоохоронними органами. Чомусь саме від обласного «білого дому» відправлялися автобусні каравани на Київ, для облаштування наметового містечка у Маріїнському парку на підтримку того самого Колесникова.
Коли прийшов час заново формувати в регіоні вертикаль виконавчої влади, ентузіазму донецьких «помаранчевих» не було меж — вони запропонували новому «губернаторові» понад 60 кандидатур, від начальників служб облдержадміністрації до керівників глухих сільських районів. Та Чупрун погодився лише взяти своїм другорядним, «гуманітарним», заступником соціаліста Юрія Гримчака. Водночас заступниками голови ДонОДА «перепризначено» Бориса Адамова та Юрія Хиврича, відомих тісним співробітництвом із Віктором Януковичем у його «губернаторський» та «прем'єрський» періоди. Це, ясна річ, викликало різке неприйняття місцевих демократів.
З іншого боку, незалежні регіональні експерти стверджують: нема куди правди діти — «помаранчеві» сили Донеччини, за великим рахунком, дійсно не готові до буденної роботи в органах виконавчої влади, вони не висунули фігур авторитетних та водночас досвідчених в управлінській діяльності. У своїх же кадрових пропозиціях місцеві «ющенківці» керуються, швидше, принципами «роздачі переможцям слонів», ніж практичними чеснотами претендентів.
«Помаранчевий» політикум Донецька сформував упродовж минулої виборчої кампанії кілька «центрів впливу». Це, насамперед, традиційні націонал-патріоти (Рух, КУН, республіканці тощо), які нагромадили багатий досвід опору владі в умовах радянського придушення інакомислення, але не здатні висунути зі свого середовища динамічних адміністраторів сучасного типу.
Донецьком ходять анекдоти про двох «свідомих» кумась із цього середовища, які непогано, в принципі, забезпечили себе професійним «протестантством». А просто вранці Першотравня бабусі діставали з комори розбірний прапор Української повстанської армії та йшли розмахувати ним перед демонстрацією комуністів. Зрештою, хтось із червоних дідків, що крокували в колоні, не витримував і неболяче давав ідеологічним супротивницям «по макітрі». Після чого бабусям залишалося розіслати по партійних прес-службах гнівні релізи, які таврували «чергове побиття справжніх патріоток» — і до наступного свята не забувати навідуватися на пошту по благодійні перекази від обуреної діаспори та рухівських осередків із Західної України. Зрозуміло, припущення, що подібним кадрам можна довірити керівництво «індустріальним серцем» України, — за межею здорового глузду.
Модернішим виглядає політичний «центр впливу», що оформився навколо молодого (середнього, як на донецькі мірки) підприємця Антона Клименка — за неофіційною версією, креатури «адміністративного» віце-прем'єр-міністра України Романа Безсмертного. У виборчих сутичках Клименко не був помічений, однак, імовірно, здійснював посильне фінансування місцевих «помаранчевих». Після перемоги Віктора Ющенка претендував на місце першого зама «губернатора». Навіть устиг оприлюднити особисту політичну програму під назвою «Мотор та батіг влади» — не більше й не менше. Саме Клименка зробили керівником обласної організації «Народного союзу «Наша Україна» — не без спротиву конкуруючих «помаранчевих» середовищ.
Опонує Клименкові ще один «це-нтр» — підприємець Євген Талишев, видавець незалежної газети «Остров». Саме Талишев був основним конкурентом Клименка у боротьбі за головування в обласній організації НСНУ, а на з’їзді партії в Києві «талишевці» виступали проти обрання Клименка в раду «Народного союзу...» через його близькість до «ахметовців». Однак перемогла «лінія Києва», а поведінку «талишевців» на установчих зборах донецького НСНУ засудили як провокаційну.
Далі варто хіба що згадати групу Сергія Зікеєва, який на виборах курирував, у силу обмеженості ресурсів, лише один (утім принциповий, колись «фірмовий» — Володимира Щербаня) 42-й округ. Був битий найманими «товстолобиками» за незговірливість, неодноразово викинутий (у буквальному сенсі) за межі виборчих дільниць. Нині домігся порушення карного розслідування за фактами масштабних фальсифікацій результатів голосування.
Вплив усіх перелічених «помаранчевих» донецьких «центрів» на вибори, за великим рахунком, був мізерний. Що підтверджується хоча б розходженням усього в 2-3 відсотки за результатами другого й «третього» туру (у якому блок Ющенка запропонував регіону масовану допомогу). Проте наразі вчорашні соратники справді активно зчепилися за лідерство — у передчутті влади та посад.
Нині в «шахтарській столиці» (а в донбаській провінції — й поготів) вплив нової влади хіба що ледь-ледь відчутний. Пропрезидентські політичні сили не оформлені (якщо не рахувати проведених за потужним міліцейським кордоном обласних зборів НСНУ) та досі побоюються «вийти зі схронів», заявити про себе. А от нова політична опозиція діє, практично не відчуваючи конкуренції, що породжує п'янке почуття безкарності. Зокрема, нині для Донецька характерні систематичні провокації т.зв. «Союза рожденных революцией» — з публічним опоганенням державних символів України, запрошенням на спільні акції російських шовіністів-екстремалів типу «лімоновців» тощо.
Завітавши нещодавно до Донецька, державний секретар Олександр Зінченко влаштував за результатами поїздки публічного прочухана голові облдержадміністрації Чупруну: «Тут демократія в ЗМІ і не починалася. Тут як працювали, так і працюють схеми. Тут дотепер існує порочний олігархічний розподіл владних повноважень. Тут як працювали, так і працюють клани. Безумовно, ми не такі наївні люди, щоб розраховувати, що за три місяці все зміниться. Але ми сподівалися, я це говорю вам відкрито, Вадиме Прокоповичу, просунутися набагато далі». Натхнені таким зачином, місцеві «помаранчеві», яких чи не вперше запросили на господарський актив, кинулися наввипередки скаржитися з трибуни на утиски. Про «губернаторське» «Ми вам не дозволимо...» і «жовту картку» Чупрунові від Зінченка (мовляв, ще одне таке «не дозволимо», і керівник області може забирати особисті речі з кабінету) «УМ» уже писала.
Однак київський гість відбув «до дому, до хати», а виконкомівська команда, набрана «губернатором» Чупруном, невдовзі влаштувала гучне святкування своїх 100 днів при владі. І все у звітній доповіді на тому «ювілейному» заході було добре: сепаратизм подолано, регіональний бізнес підтримано, згоди у суспільстві досягнуто, демократію зміцнено. Тим часом самі представники демократії звично мітингували попід парадним під'їздом ДонОДА з жалобними стрічками у руках. Та ніхто до них не вийшов.
Хоч якщо добре подумати: Донбас — аж ніяк не випадковий район і для помаранчевої революції також.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
