Таємниця Довбуша

Напевно, кожен народ має своїх легендарних розбійників — народних месників та борців проти соціальної несправедливості. Але не кожен народ уміє зробити з них міф, який донині вражає уяву сучасників. Усталений образ Олекси Довбуша настільки покритий лаком святковості та картинності, що частіше нагадує ширвжиткового гуцула з трембітою, ніж розбійника, від одного імені якого здригалося громадянство трьох держав. Правда, як завжди, виявляється набагато цікавішою за казку.

Закарпатський слід

Цікаво, що в усіх документах батька найвідомішого карпатського опришка записували не Довбушем, а Добошем — типово закарпатським прізвищем. При цьому вказувалося, що таке прізвисько він отримав через те, що у війську мав бути барабанщиком (добошем). Самого Олексу в документах весь час іменують Добощуком (сином Добоша). Тож можна припускати, що при вільному тодішньому ходженню через гори, коріння цієї відомої родини сягало Закарпаття. Власне Довбушем він став уже через народну творчість, яка додала милозвучності прізвищу.

Як не дивно, але, на думку найавторитетнішого дослідника опришківства Володимира Грабовецького, «столицею» Довбуша було... закарпатське Ясіня. Саме там отаман Карпат багато часу проводив в останні роки, перебував люті верховинські зими, звідси вирушав у свої найвідоміші походи.

Ватага Довбуша не була численною — від кількох чоловік до півсотні, залежно від завдань, які перед собою ставили опришки. Ясна річ, такі операції, як взяття Богородчанського замку чи осада міста Турки, потребувала великої кількості людей. Проте Степан Грабовецький нараховує сім закарпатців, які діяли в загоні Довбуша. І це тільки ті, що відомі з документів.

Ба, більше! Спільником Олекси був сигітський корчмар Давид, якому опришок збував награбоване майно. Єврей був присутній і на останній раді в Ясінях, де Довбуш домовився, що перед зимівлею продасть йому всі статки.

Побратимів Олекси страчували й на Закарпатті. Зокрема, у тому ж Сиготі, де відбувалися дізнання та суд. Саме судові документи найбільше проливають світло на діяльність опришків. На жаль, через лінощі закарпатських істориків нам майже нічого не відомо. На відміну від галицьких дослідників, які по суті з нуля за архівними документами відобразили феномен народного карпатського руху.

Скупі рядки видатної біографії

Народився Олекса Довбуш у 1700 році. Прожив 45 років, що немало, враховуючи, що опришки, як і сучасні гангстери, помирали переважно молодими. Така вже в них доля.

Ще в середині ХІХ століття вважали, що Олекса Довбуш — вигадка народної творчості. Мовляв, народу потрібні герої, от він і вигадав собі гірського месника. Поки в архівах Станіславського суду не видобули допити опришків столітньої давності. І тут усі вжахнулися, коли побачили масштаби і глибину цього повстанського руху. Так на Божий світ і випливло ім’я Олекси Довбуша.

По суті судові документи і листи шляхти того часу стали єдиним джерелом для вивчення опришківського руху. З них довідуємося, що родина Довбушів належала до найбідніших у селі Печеніжин, що біля Коломиї. Вона навіть не мала своєї хати, а тому знімала куток у багатшого селянина. Батько Василь вівчарив, у чому йому допомагали й двоє синів — Олекса та Іван. Змалку, виростаючи на полонинах, вони відчували себе в горах, як удома. Тому й могли роками нести тягар важкого партизанського життя на Верховині.

Відомо, що в Олекси була жінка. І вона часто ходила з ватагою в походи і навіть зимувала з ними в останній рік у криївці. Про дітей ніде не згадується.

Одягався Довбуш просто, як звичайний гуцул. Завжди носив із собою два пістолі за поясом, бартку (сокиру) та кріса (рушницю). Курив люльку. Відзначався силою. На жаль, описів його зовнішності ніде не зафіксовано. За спогадами 120річного селянина, який його бачив у дитинстві, був він чорнявий, високий та кремезний.

Партизанська війна

Зазвичай загін Довбуша складався з десятка­півтора хлопців. Головною зброєю була бартка, без якої гуцул у гори не йде. Власне, саме сокира робить українське опришківство унікальним з­поміж інших повстанських рухів, де переважали лук зі стрілами, шаблі та ножі або вогнепальна зброя.

Загін Довбуша діяв цілих вісім років — аж до його смерті. Це тільки той період, про який відомо з документів. Але, ясна річ, Довбуш опришкував і раніше. Про силу його загону свідчить один промовистий факт: головнокомандувач усіє Польщі Йосиф Потоцький вирушив сам на Гуцульщину на чолі двох із половиною тисяч вояків на придушення повстанського руху. Окрім цієї армади, горами постійно нишпорив загін полковника Пшелуського зі сто п’ятдесятьма вояками, який роками висліджував Довбуша. Отож регулярна армія протистояла кільком десяткам наймитів, пастухів та зубожілих селян. Співвідношення військових сил було одне до сотні.

І, попри це, загін Довбуша з’являвся у найнесподіваніших місцях не тільки ІваноФранківщини, Буковини, Закарпаття чи Львівщини, а й навіть Тернопільщини. Опришки діяли випробуваною партизанською тактикою — вночі долаючи великі відстані, а вдень відсипаючись у безлюдних місцях. І атакували там, де їх ніхто не чекав. Однією з найуспішніших операцій було взяття укріпленого Богородчанського замку, в якому зберігалися великі цінності.

Збиралася ватага навесні, коли ліс уже добре розпускався і в ньому можна було ховатися. А на зиму всі розходилися. Як правило, йшли на дальші села і наймалися до господарів, вдаючи із себе звичайних селян. Ніхто нікому не казав куди йде, аби на випадок провалу під муками цього не вивідали у побратимів. До речі, Довбуш навіть ночував завжди окремо від ватаги. Така обережність не раз рятувала його, коли загін потрапляв у засідку.

Один Довбуш чи два?

Їх було двоє братів­опришків — старший Олекса і молодший Іван, який вирізнявся нестримною та жорстокою вдачею. Олекса був спокійнішим і розсудливішим. Одного разу у ватазі виникла суперечка, під час якої Іван не тільки зарубав опришка, а й поранив барткою в ногу брата, який відтоді став кульгати. Як не згадати знамениті рядки з не менш знаменитої пісні про Довбуша: «На ніженьку налягає, топірцем ся підпирає». Можна тільки дивуватися силі цієї людини, яка, кульгаючи, могла долати такі великі відстані в горах.

Після тієї сварки брати мусили розійтися. Іван пішов на північ — на Львівщину, де організував свою ватагу. Кажуть, доходив навіть до Перемишлянщини, яка тепер у Польщі. Діяльність молодшого Довбуша була теж доволі широкою. Володимир Грабовецький припускає, що, можливо, частину дій його загону приписують Олексі. Принаймні можна твердити, що Довбушеві місця, криниці, камені та скелі, які народ поназивав на Львівщині, насправді пов’язані з його братом.

А про Іванову вдачу багато розповідає один факт: після смерті він заповів сільській церкві свого ножа. На ньому було висічено ім’я того, кого він ним позбавив життя.

Убивця чи герой?

То хто ж насправді був Олекса Довбуш — народний месник, повстанець проти пануючого несправедливого ладу чи банальний зарізяка, злодій та грабіжник? Як відомо, народ ніколи не прославляє вбивць. Не оспівує їх у легендах, піснях чи переказах. Не зберігає згадку про них століттями. Навіть ті скупі документи, які відомі дотепер, говорять, що Довбуш був непересічною постаттю.

Численні свідчення підтверджують, що тут не йшлося лише про гроші. Вони були радше засобом для існування ватаги, ведення нелегкого партизанського способу життя.

Часто Олекса діяв як виконавець народної помсти. Відомий кат, полковник Злотницький прославився неймовірним насильством проти селян, за що навіть був тричі викликаний до польського суду, який просто ігнорував. Повернувшись із каральних акцій на Гуцульщині до свого маєтку у Борщів, цей звироднілий шляхтич не міг навіть сподіватися, що так далеко від гір його може настигнути кара. Довбуш із хлопцями пройшли чималу відстань, аби помститися за народні кривди.

Злотницький хотів відкупитися, але Олекса відказав: «Не по гроші сюди прийшов, але по твою душу, аби більше людей не мучив!», і власноруч його зарубав. При цьому з багатого маєтку нічого не було взято, а лише його підпалено.

Тут і криється пояснення того, чому стільки війська ніяк не могло впіймати Довбуша. Просто народ був на його боці і не тільки попереджав про небезпеку, а й часто переховував. Довбуш віддячував тим, що карав найбільших народних гнобителів. Ще один факт, який вирізняє його від звичайних розбійників, є маніфест, про який згадується в архівах. На жаль, сам текст не зберігся. Але викладати письмово свої вимоги суспільству є доволі рідкісною річчю серед розбійництва і робить опришківство рухом соціальним і осмисленим.

Ясна річ, читаючи нині про відрубані голови, які забиралися з собою, винищені цілі родини шляхтичів, не слід забувати про криваві звичаї того часу. Досить тільки прочитати, що суд робив зі спійманими опришками. Їх розтягували на дибі, припікали свічками та металевими шинами, живими четвертували, перед цим відрубавши руки у ліктях, тіло розтинали на дванадцять частин, і ці закривавлені шматки людського м’яса вивішували по всій Гуцульщині. До речі, те саме зробили з тілом Довбуша. Його голова стирчала на палі, як і голови його побратимів.

Про своєрідну шляхетність Довбуша згадує польський письменник Ф. Карпінський. Опришки нахвалялися зайти до його батька, шляхтича. Дізнавшись про це, той зі страху втік. Удома мусив лишити жінку, яка ось­ось мала привести на світ дитину. Для «чорних хлопців» про всяк випадок наказав наготувати хліб, сир і горілку. Коли Довбуш зайшов, хлопчик, майбутній письменник, уже народився. Мати породіллі запросила хлопців із цієї нагоди почастуватися. Після гостини Довбуш не тільки нічого не взяв із хати, а й ще дав бабі три злотих і попросив назвати немовля його іменем.

Таємнича смерть

Судилося карпатському Робін Гудові померти не під тортурами ката чи від жовнірської кулі, а від руки такого ж гуцула, як і він. Ніяк не можучи впіймати опришка, шляхта вдалася до безпрецедентного кроку. Той, хто б убив Довбуша, на все життя позбавлявся усіляких повинностей, а панська земля, яку він обробляв, дарувалася у власність. І, як бачимо, це спрацювало.

Дослідники повністю відкидають романтичну версію убивства Довбуша, викладену в народній баладі. Мовляв, Довбуш таємно зустрічався з Дзвінкою, дружиною Стефана, і той його за це застрелив. Документи говорять про інше. Збереглися три свідчення очевидців про смерть Довбуша, в тому числі й самого вбивці.

Село Космач Довбуш вважав «своїм» і часто туди заходив. Тут мав велику підтримку. Але декотрі ѓазди злакомилися на панську винагороду і почали щось затівати. Дізнавшись про це, Олекса вирішив покарати відступників. Серед них був і Стефан Дзвінчук.

Уночі Довбуш із двома побратимами прийшли до його хати. Але той заперся й опришків не пускав. Тоді Довбуш підважив двері дрючком і почав на них тиснути, намагаючись пропхатися у сіни. А Стефан упритул у нього вистрілив. Він ватажка поранив, і опришки відійшли.

До ранку вбивця з родиною ховалися по кущах, боючись розплати. А вдень разом із панськими людьми за допомогою собаки знайшли Довбуша недалеко в лісі. Вони принесли його до корчми, де єврей перев’язав рану, аби опришка можна було допитати. Олекса не захотів висповідатися, кажучи, що причастився ще перед тим, як став на розбійничу стежку. Ще його запитали про знамениті Довбушеві скарби. Він відказав, що вони лежать у Чорногорі, на полонині. Де саме — він і Бог знають. Але користуватися ними буде земля, а не люди. Тримався Довбуш із гідністю і невдовзі помер.

Ось тут і криється найбільша таємниця. За свідченнями його було поранено в плече або руку. Рана була неважка, бо Довбуш ще міг ходити. З ним були два найвірніші побратими — Василь Баюрак, який ще десять років по тому продовжував його справу, та двоюрідний брат Довбуша Павло Орфенюк.

За опришківським звичаєм важко пораненого товариша побратими вбивали самі, аби не дістався до рук ката. Якщо Довбуш був легко поранений, то чому не відійшов далі у ліс, а лежав майже біля села? Якщо був важко поранений, то чому його залишили живого?

Як так сталося, що його лишили самого найвірніші побратими? Адже двоє хлопців могли би його навіть нести. Судячи з усього, рана була несмертельною і Довбуш помер від втрати крові. При ньому не було зброї, отже, хлопці її забрали.

Можливо, не хотіли пораненого зайво тривожити і вирішили забрати його пізніше? На користь цієї версії говорить те, що, за одним із свідчень, Довбуш був закиданий гіллям. Але ж мусили знати досвідчені «чорні хлопці», що зранку раненого всі почнуть шукати. До того ж йому конче потрібна була перша лікарська допомога.

Ще одна загадка: біля Довбуша знайшли коновку з молоком. Значить, її хтось приніс пораненому. Можливо, чекали нагоди, аби перенести його у безпечне місце. Але не встигли. Та й сили у Довбуша не вистачило, аби далі боротися за життя...

Вузлик на пам’ять

Разом із Кармалюком Довбуш став найвідомішим українським розбійником. Про нього написано з десяток романів, поеми, опера, балет, знято фільм, але цього все одно замало. Його постать і через 250 років після загибелі ховає в собі великі таємниці.

Символічно, що помер Олекса Довбуш 24 серпня, коли Україна святкує День незалежності. Чому б у звязку із цим святом не згадувати і славного отамана Карпат, який боровся не тільки проти соціального гноблення, а й національного, і став уособленням свободи для мільйонів українців?