Для Михайла Рябоконя почесно виступвти з вiйськовими музикантами.
Що таке військовий оркестр? Вальси і марші — скажуть одні. Інші «служиві» обов'язково підкреслять, що там нероби відсиджуються, бо в дудку легше дути, ніж у наряди ходити. Але їздити на «Уралі» чи стріляти з автомата можна навчитися за місяць, а грати на саксофоні — комусь і життя не вистачить. Військовий оркестр не почуєш щодня — не можна просто купити квиток і піти на їхній концерт. Але раз на рік, 24 серпня, можна прийти на майдан Незалежності (або ввімкнути телевізор) і побачити парад військових оркестрів, організований Міністерством оборони України. Тож які сюрпризи чекають киян та гостей міста цього разу, ми вирішили запитати військового диригента Оркестру почесної варти, 35-річного Михайла Рябоконя. Для колективу це буде вже восьмий парад.
— Організатором Оркестру почесної варти свого часу був генерал-майор Володимир Деркач, який є керівником параду. Це він вирішує, хто маршируватиме майданом Незалежності?
— Безумовно. Він вибирає найкращі колективи України. Цього року до Києва приїхало 1290 осіб зі Львова, Одеси, Вінниці... Серед колективів військових музикантів, які залучаються до урочистого проходження, плац-концерту і концертно-театралізованого виступу до Дня незалежності України, є: Зразково-показовий оркестр Збройних сил України, оркестр Почесної варти Міністерства оборони України, Військово-музичний центр Сухопутних військ ЗС України, Центр військово-музичного мистецтва Повітряних сил ЗС України, Центр військово-музичного мистецтва (Львів), Центр військово-музичного мистецтва (Одеса), Оркестр штабу Військово-Морських сил ЗС України, військові оркестри Національної академії оборони України та вищих військових навчальних закладів Міністерства оборони України, Київського військового ліцею імені Івана Богуна, а також музичні колективи управлінь армійських корпусів і з'єднань.
— Хто з цих колективів вам подобається найбільше?
— Львів'яни, одесити і вінничани. Центр військово-музичного мистецтва з Одеси продемонструє парад моряків, які фехтуватимуть карабінами. А зі Львова привезли справжні трембіти. Їх роблять зі смереки, в яку вдарила блискавка. Обгорілу поверхню обчищають, вирізають довгу трубу, а тоді обмотують її корою берези. Якість звучання тоді найкраща. Минулого року були муляжі, які озвучували. Цього ж року звучання буде справжнім. Окрім трембіт, будуть ще танці, бойове мистецтво з ціпами, хор.
— Чим ще відрізнятиметься цьогорічний військовий парад від попередніх?
— Не буде техніки, не літатимуть літаки, а виступатимуть лише військові духові оркестри. А «музична» особливість у тому, що кожен регіон везе свою пісню, яка властива його місцевості. Оркестри намагатимуться презентувати якесь ноу-хау. Для цього спеціально шукали композиторів. Уперше на параді буде виконана патріотична рок-пісня «Вірую». Я теж брав невеличку участь в аранжуванні цієї пісні, автором якої є талановита людина, прапорщик Павлишин.
— Яке місце на параді відведено Оркестру почесної варти?
— Ми відкриватимемо День незалежності. Наш оркестр зустрічатиме Президента біля воріт Софійського собору після того, як відправлять ранковий молебень. Минулого року, коли ми виконували цю ж функцію, від спеки з хлопців котився піт, але ніхто не міг поворушитися, бо камери були спрямовані на трибуну, яка стояла навпроти. А тоді спускаємося на майдан Незалежності. Стоятимемо як один з основних оркестрів у квадраті неподалік сцени. Президент вручатиме нагороди, будуть офіційні виступи, урочисте підняття прапора, потім почнеться саме музичне дійство.
— Відомо, що колектив виконує державні гімни всіх країн світу. Невже вам справді довелося зіграти всі гімни?
— Ми виступаємо під час усіх зустрічей рівня Президента, Прем'єр-міністра, Верховної Ради, Міністерства оборони. Легше запитати, які гімни ми не виконували. Пригадую, коли до нас мала приїхати делегація з Конго, ото ми поморочилися. Мали три гімни і не знали, який виконувати — у Конго ж були постійні державні перевороти. В Україні немає жодного офіційного представництва цієї країни і треба було якось викручуватися. Тоді знайшли студента, який приїхав із Конго, і заграли перед ним усі варіанти, а він вибрав.
— Маєте улюблений чужий гімн?
— Особисто мені подобається гімн Угорщини. Гарно написаний, чудова композиція. А от гімн Аргентини дуже складний. Будь-яка опера починається з увертюри, вона може звучати до десяти хвилин, саме такий гімн Аргентини. Він дуже довгий. Ми не знали, що аргентинці виконують лише частинку, тому підготували весь. Їхній міністр оборони втомився тримати руку біля скроні, віддаючи честь.
— На базі оркестру існує вокально-інструментальний ансамбль «Вікторія». Солдати його знають?
— Вони їздили свого часу виступати в екс-Югославію разом із нашими бійцями, які там виконували миротворчу місію. Завдяки гарячим точкам про ансамбль знають. А ще бувають такі заходи, коли не потрібен саме духовий оркестр, тоді ми виступаємо з ансамблем. Таким складом вітали жінок на 8 Березня.
— Тобто оркестр має традиційні номери і для особливих випадків?
— Багато хто вважає, що військові оркестри виконують тільки марш і вальс. Ставлять нас у якісь рамки. Ми розвінчуємо цю думку. Оркестр має основну програму, яка записана в протоколі, однак інколи нам доводиться грати щось нестандартне, наприклад легенький джаз. Ми не претендуємо на звання джазменів, проте в нашому репертуарі є диксиленд. І популярну музику виконуємо, яку люди знають і люблять. Це танго, мамба, самба.
— А звідки пішла така назва «Оркестр почесної варти»?
— З 1992 року оркестр сформували на базі загальновійськового училища. Чому почесний? Хлопець, як правило з села, потрапляє у підрозділ Сухопутних військ, до льотчиків чи моряків. Міг би потрапити кудись у ліс, служити в бункерах. А в нас за рік він побачить Президента на відстані трьох метрів, Прем'єр-міністра, глав іноземних держав. Ви вважаєте, це не почесно? Почесно зустрічати президента іноземної держави, який тільки виходить з літака і перше, що бачить, — це оркестр. Зараз в оркестрі 53 музиканти, з них 16 — солдати, решта — контрактники і прапорщики. Від нас вимагають, щоб ми залишали контрактників. Та грати в оркестрі може той, хто забезпечений житлом у Києві. Тому багато талановитих музикантів повертаються додому або міняють музику на заробляння грошей. Оркестр тільки на винятках і живе. Щоб не втрачати військовослужбовця, кожних півроку пишемо лист-прохання на ім'я міністра оборони, щоб він дозволив того залишити. Багатьох музикантів не можу втримати через малу заробітну плату. Він краще піде працювати в оперу, де не треба стояти і в спеку, і в холод. Коли на вулиці мороз, ми десь у Борисполі мусимо і по чотири години чекати на делегацію. Не кожен у такому режимі погодиться працювати.
— Оркестр почесної варти брав участь у міжнародних фестивалях?
— Це було давно. Міністерство оборони не проплачує участі у таких фестивалях. Оркестри їдуть за кошт сторони, яка запрошує. Українських хлопців у Європі вважають одними з найкращих. В Україні теж проходять такі фестивалі. Коли навчався у Львівській консерваторії, то восени в місті проходив міжнародний фестиваль військових оркестрів. Напевне, і зараз відбувається. А ще є у Рівному, звідки я родом.
— А скільки інструментів в Оркестрі почесної варти?
— Ой, я навіть не задумувався. Флейта звичайна, кларнет, тромбон, труба, ударні, барабан... (перелічує на пальцях). Приблизно 20 різнохарактерних.
— Який інструмент ви б нізащо не хотіли бачити у вашому оркестрі?
— Напевне, трембіту. Важко перевозити. Вони б зачіпляли когось із чиновників.
— Із чого починався ваш шлях військового диригента?
— Усі батьки хочуть, щоб дитина була різнобічно розвинута, от і мене позаписували в різні гуртки. Я одночасно ходив на шахи, танці і плавання. Приходив додому втомлений, вже не до уроків. Батьки зрозуміли, що треба щось вибирати. Направили мене на музику. У музичній школі вчився грати на баяні. В останньому класі додатковим інструментом мені запропонували на вибір або балалайку, або домру. Уявив собі, як я це робитиму — злякався. Гітару на той час уже сам освоїв, а балалайка ніяк не подобалася. Тоді я попросив, щоб дали мені трубу. Завдяки специфіці дихального апарата я за рік освоїв цей інструмент, тому вже думав вступати в музучилище як трубач. Потім пішов у військовий інститут учитися на диригента. Мій дядько, а тепер ще й кум, теж був військовим диригентом. Я ним завжди захоплювався, їздив до нього в Москву, коли він там учився.
— Диригентів симфонічних оркестрів величають «маестро». У військових так не заведено?
— Ми знаємо, чого варті. Нас не можна прирівнювати до симфонічних. У нас є певні прогалини, навчання спрямовувалося на духову музику, загальні поняття. А «маестро» можуть називати лише жартома.
—Тоді хто у вашому розумінні військовий диригент?
— Це має бути інтелігентна, різнобічно розвинена людина, яка не зациклюється тільки на духовій музиці. Військовий диригент має із задоволенням іти на роботу. Його має все влаштовувати.
— Були такі ситуації, коли хтось із музикантів зривав виступ або під час вправ зі зброєю когось зачепило?
— За мою 15-річну практику провалів не було. Але якось міністра оборони чекали до пізньої ночі в аеропорту, ночували в підрозділі, щоб уже на світанку знову бути в Борисполі. За Кучми ми мали по два а то й три виступи в день. Ледве витримували.
Були й поранення. Пригадую, я стояв між Почесною вартою і окестром у той час, як за спиною крутили карабінами. Ось тоді мене трохи зачепило.
— Були у вашому житті якісь мрії, що не втілилися в життя?
— Є одна, але досить буденна. Я закінчив спецшколу з гуманітарним ухилом, добре вивчив англійську. Потім завжди був найкращим і не мав до чого прагнути. Зі шкільним багажем став офіцером, а мову забув. Тому хочу продовжити навчання. Через п'ять років я можу бути 40-річним пенсіонером. Служба закінчиться, а з добрими знаннями англійської і комп'ютера можна реалізувати себе ще й у бізнесі.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
