П'ять років стресу

      77 вбитих, серед яких 28 дітей. 292 поранених, серед яких 136 неповнолітніх. Це страшні підсумки святкового авіашоу, яке назавжди закарбується в пам'яті українців, як одна з найбільших трагедій останніх десятиліть. Попри те що з часу авіакатастрофи минуло п'ять років, очевидці кажуть, що досі при згадцi про ті події стає страшно.

      «Я став свідком тих подій. Це було щось страшне, повсюди крики, зойки, мертві тіла, кров. Люди, які шукають рідних. Були навіть мародери, які шукали, що вкрасти. Мобільний телефон мого сина, який тоді загинув, досі функціонує. Були навіть ідіоти, які фотографувалися на фоні трупів. Це було пекло», — згадує трагічні події очевидець Степан Козак. Тоді, на злощасному авіашоу, він втратив 24-річного сина, майстра спорту України з боксу. Ця втрата і неадекватне ставлення влади до потерпілих після катастрофи спонукали пана Козака створити і очолити громадську організацію «Скнилівська трагедія».

      Саме вона об'єднала учасників тих подій у відстоюванні прав. «Втрата найближчої мені людини спонукала до дій. Ми мусили зробити все, щоб таке більше не повторилося. Окрім того, наша влада не вміє належним чином вшановувати пам'ять громадян, яких вона вбиває. Ми ж належно увічнили пам'ять загиблих. Хоча б для цього треба було об'єднатися», — каже пан Козак. І додає, що ще у 2002 році члени громадської організаці були переконані, що майбутній суд не буде відстоювати права потерпілих. Утім, на його думку, ГО «Скнилівська трагедія» таки вдалося домогтися, щоб слідство не затягували.

      «Ми робили все, аби притягнути до відповідальності всіх винних. Зокрема Олега Кузана, який керував справами міської ради і підписав дозвіл на проведення свята, Любомира Буняка, який був тоді міським головою Львова, і всю військову верхівку, яка теж винна у трагедії. Але за листом першого космонавта України Каденюка, який звернувся тоді до Кучми, було відокремлено справу виконавців трагедії і організаторів. Останніх виправдали. Більше того, вони нзараз керують безпекою польотів в Україні. Нині безпекою керують убивці», — дивується Степан Козак. Подив і обурення у потерпілого викликає також те, що жоден із високопосадовців не попросив вибачення у потерпілих за те, що сталося.

      Попри те, що з часу трагедії минуло п'ять років, компенсації родичам загиблих досі не виплачено. «З 2005 року, коли суд виніс вирок, понад 60% потерпілих не отримали допомоги. Знову держава глумиться над своїми громадянами. Трагедія, до речі, і сьогодні. 27 липня — п'ята річниця Скнилова, а політики їдуть відкривати міжнародний фестиваль «Бойківські фестини». Це перед виборами вони прилітали сюди молитися, коли їм електоральна підтримка потрібна була», — обурюється Степан Козак.

      Він стверджує, що далі боротиметься за права потерпілих, але не в Україні, а в Європейському суді з прав людини. «Тут ми вже не шукаємо справедливості. Держава просто знущається зі своїх громадян. Перед ізраїльтянами, яких збили військові, керівництво держави змогло попросити вибачення і виплатити по 200 тисяч доларів родичам, а перед власними громадянами ніхто не просив вибачення, а суд вирішив призначити компенсації у розмірі 20 тисяч доларів. Ми подали позов у Європейський суд, бо тут відбувалося затягування справи і розглядали її однобічно», — розповідає голова ГО «Скниліська трагедія». І додає, що на рівні досудового слідства справу розслідували досить фахово, але, врешті, «гроші зробили своє».

      Трагедією, яку ніколи не вдасться забути, називає Скнилівське авіашоу психотерапевт Ольга Сидоренко, яка одразу після катастрофи впродовж кількох днів зранку до вечора вела разом з ведучим радіо «Люкс» Олегом Березюком прямий ефір на цій станції.

      «На радіо ми давали людям змогу відреагувати на ті події. Спілкування дещо полегшує травматичний стан, хоча зрозуміло, що ситуація тоді була дуже складна. Потерпілі були з різним ступенем важкості травм, але більшість людей була в дуже важкому стані. Це був шок. Інакше і не могло бути в ситуації, коли на очах батьків гинули їхні діти. У такі моменти в людей у голові вмикаються психологічні механізми, які не дають збожеволіти. Люди часто не розуміли, що відбулося — для них ніби світ валився», — каже пані Ольга.

      На другий день після катастрофи почали активно діяти члени Української спілки психотерапевтів, які надавали як індивідуальну психотерапевтичну допомогу , так і у формі групових занять у лікарнях, біля моргу. «Це було дуже важко. Ті, хто там працював, згодом самі потребували допомоги, але лікарі трималися, бо розуміли, що допомагають людям», — каже пані Ольга і додає, що результат психотерапевтичної допомоги був би більший, якби діяла мережа соціальних працівників, які мали б також турбуватися про потерпілих. Утім чинна система влади тільки ускладнювала ситуацію. Були претензії у психотерапевтів і до журналістів, які показували на телебаченні все, що відзняли оператори.

      «Якби тоді вдалося уникнути нагнітання страху і переговорити якнайшвидше з максимальною кількістю людей, то наслідки були б легші. Інакше травма витісняється у позасвідоме і потім виражається різними депресіями, фобіями, страхами, соматичними хворобами. Нашим завданням тоді було перетворити агресію і біль у щось конструктивне, але те, що відбувалося потім, взагалі заморожувало контакт iз потерпілими. Почалися допити, які стали додатковою травмою, влада почала уникати потерпілих і шукати крайніх. Тому агресію потерпілих нам було складно зменшити. Вона допомагала їм боротися за власні права», — переконана Ольга Сидоренко. І додає, що найкращим у цій ситуації було б, якби вирок був винесений якнайшвидше. Однак сталося інакше, і довгі роки ця рана в людей була відкрита. Тому нині, як стверджує психотерапевт, коли хвороба набула хронічного характеру, дати їй раду дуже важко.