Імперія завдає удару у відповідь

      Негласний конфлікт у форматі Росія—США набув подальшої ескалації, вилившись у призупинення участі Росії в Договорі про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ). Це рішення стало безпосередньою реакцією Кремля на можливість розміщення елементів американської протиракетної оборони в Польщі та Чехії. Відповідний указ підписав цієї суботи президент РФ Володимир Путін.

      В основу Договору ЗЗСЄ, підписаного в 1990 році, покладено порозуміння між країнами-членами НАТО та Варшавського блоку щодо кількісних обмежень на неядерні озброєння у Європі — танки, артилерію та бойову авіатехніку. Згідно з офіційною заявою Кремля, нинiшнє рішення було ухвалено «у зв'язку з винятковими обставинами, що порушують безпеку Російської Федерації і потребують прийняття невідкладних кроків». Які ж вони, ці «виняткові обставини»? Заступник міністра закордонних справ Росії Сергiй Кісляк наступного дня пояснив пресі: цей крок пов'язаний із розширенням НАТО і з «порушеннями» Альянсом Договору про ЗЗСЄ. Щоправда, в заяві російського МЗС дипломатично наголошено, що «мораторій на дію Договору ЗЗСЄ не означає, що двері до діалогу остаточно зачиняються». Участь Росії в Договорі буде припинена через 150 днів потому, як Москва офіційно поінформує про це всіх інших його учасників. До речі, Україна теж є учасником ЗЗСЄ.

      Демарш Росії викликав величезну стурбованість в ЄС та НАТО. Адже підписавши відповідний указ, Володимир Путін продемонстрував Заходові всю реальність «мюнхенських» погроз. І якщо формально вихід Росії із ЗЗСЄ не означає відновлення «холодної війни», то фактично він заморожує нинішню політичну геометрію не лише у форматі російсько-американських відносин, а й у відносинах Москви з Європейським Союзом. Адже серед офіційних цілей документа було задекларовано: встановлення безпечного і стабільного балансу збройних сил у Європі, ліквідація потенціалу для «здійснення раптового нападу та початку крупномасштабних наступальних дій». Тож у будь-якому випадку дії Москви можуть звести нанівець усі зусилля з демілітаризації в Європі, розпочаті наприкінці 1980-их, в епоху горбачовської лібералізації.

      Слід нагадати, що ЗЗСЄ був оновлений у 1999 році (так звані «Стамбульські домовленості»), а отже, договір урахував усі зміни, яких зазнав постсовєтський простір після розпаду СРСР. Свого часу Росія ратифікувала «стамбульські домовленості», натомість держави НАТО вирішили зачекати, доки Москва виведе своїх «миротворців» з Грузії та Молдови. В додатку до указу російського президента від 15 липня 2007р. розтлумачено, що вихід Кремля з Договору спричинений відмовою НАТО ратифікувати оновлений договір 1999 року.

      Як наголошує зараз Кремль, якщо впродовж 150 днів не буде узгоджено компромісної версії Угоди, Росія припинить інформувати про свої «звичайні» збройні сили та не дозволить передбачувану інспекцію своєї «оборонки». Аналіз цього документа свідчить, що найбільші претензії Кремля спрямовані саме на зону колишнього впливу Радянського Союзу; за дипломатично-мілітарними «еківоками» приховані претензії до колишніх сателітів з Варшавського договору, котрі поголовно повступали в НАТО. Серед вказаних «виняткових обставин, котрі  впливають на безпеку РФ» названо «ухиляння Болгарії, Угорщини, Польщі, Румунії, Словаччини та Чехії від оформлення змін... в зв'язку з приєднанням до НАТО». Розширення Альянсу опосередковано потягнуло за собою і «перевищення групових обмежень Договору». Стурбованість Кремля викликало і «плановане розміщення звичних озброєнь США на території Болгарії та Румунії».

      Буквально напередодні путінського указу, на Віденській конференції Росія сформулювала «умови, необхідні для відновлення життєдіяльності Договору». Умова «номер один» — «повернення Латвії, Литви та Естонії в договірне поле». Наступними йдуть суто стратегічні питання, зокрема «компенсації потенціалу, набутого Альянсом внаслідок його розширення», «відміни флангових обмежень для території Росії»; «розробки спільного розуміння терміну «суттєві бойові сили» і прояв відповідної стриманості до узгодження цього».

      Звісно, про головні претензії Москви в офіційних документах не згадано, адже йдеться насамперед про провальні переговори щодо розміщення американської ПРО у Польщі та Чехії. Не останнім моментом у демарші є «артилерійська підготовка» до російських виборів, на яких лінію Путіна прагнуть показати твердою й «росієрозбудовчою», як лінію Петра І.  На ситуацію безпосередньо вплинула й остання зустріч у форматі Буш—Путін, на котрій Росія доповнила свою «азербайджанську» пропозицію додатковим перенесенням елементів «протиракетного щита» на південь Росії, зі створенням центрів спостереження не лише у Брюсселі, але й у Москві. Водночас у російських претензіях міститься небезпідставна критика неповороткості та нерішучості НАТО.

      Представники ж НАТО категорично відкидають звинувачення Росії, наголошуючи, що альянс завжди дотримувався духу та літери «безпекової симетрії». Прес-секретар НАТО Джеймс Аппатурей класифікував рішення Росії «кроком назад, адже для членів НАТО цей Договір є поважним фундаментом безпеки та стабілізації в Європі». Реакція Білого дому така: американський уряд «розчарований, що Росія призупинила участь у ЗЗСЄ, але дискусія триватиме». Колосальне занепокоєння висловила й одна з «винуватиць» російського мораторію — Естонія: її МЗС визнав, що російська риторика є лише певним «претекстом». Річ у тім, що Естонія неодноразово на офіційному рівні наголошувала, що готова долучитися до модернізованого договору.

      Як би там не було, але для з'ясування, чи черговий демарш Путіна є суто символічною підкачкою м'язів при геополітичних торгах із Заходом, чи початком нової гонки озброєнь iз спробою «повернення» до великоросійського короваю «відірваних» румунсько-польсько-естонських «шматів», стане відомо за 150 днів.