Валентина Білах. (Фото автора.)
Того дня вона нічого не передчувала. Була вдома, зайнялася прибиранням, трохи нездужала... Зранку подзвонила знайома: «У військовій частині, де служить Денис, ніби щось трапилося, не знаєш?». Не зреагувала: що там може трапитися? Пізніше знайома подзвонила знову. «Вона не знала, як мені сказати... — каже Валентина Олександрівна. — А я знову відмахнулася. Кажу: аби з сином щось, мені б давно повідомили».
Ще трохи згодом знайома прийшла до неї сама. І врешті з'ясувалося, що про все вже знали співробітники, сусіди, але кожен боявся сказати першим, що сина вбили.
Увечері з депо прийшов батько. Довго не міг втямити, що йому кажуть, потім побіг у військову частину, розташовану тут же, у Конотопі. І лише тоді, після восьмої вечора, на його вимогу, прийшли й офіційно повідомили матері про загибель сина. Валентина Олександрівна в той день не знала, що такі затримки та неузгодження — то лише початок шляху, який їй судилося пройти.
Коли виявилося, що Денис служитиме в рідному місті, звичайно, зраділи. Додому приходив часто — як тільки мав звільнення. Але все-одно ще встигав писати листи до мами — був «домашньою» дитиною. Завжди переживав за дисципліну: боронь, Боже, запізнитися із денної відпустки! А коли якогось свята сестра відвідала його в частині, розсердився, що принесла пляшку пива: як це пити прямо тут?
На відміну від мами, увечері напередодні він щось відчував. Раптом передав приятелю всі свої папери, недописаний лист до дівчини: «Хай краще буде в тебе...» І пішов на чергування, що стало останнім, як і взагалі останньою була у його житті та ніч. Дениса Білаха убили пострілом у потилицю.
Як зафіксує пізніше судовий розгляд, 28 березня 2002 року Денис у складі наряду — прапорщика та двох рядових — заступив на чергування на контрольно-пропускному пункті. Прапорщику для несення служби було видано пістолет із двома магазинами — шістнадцятьма патронами. Приміщення КПП саме почали ремонтувати, і його перенесли до «кунгу» — тимчасового вагончика, який не був належно обладнаний — навіть світло не вмикалося...
Михайло Бєляєв, конотопець, раніше служив у цій частині й був знайомий зі старшим наряду. Тож увечері завітав до нього, буцімто й випили чогось міцного. Пішов, після першої години ночі повернувся «з метою заволодіти зброєю». Перший помічник чергового по частині його вигнав. Але Бєляєв знову повернувся. Друга половина ночі. Прапорщик спить, у нього пістолет та набої. Чергування несе Денис. Бєляєв ніби посилає його до штабу по воду — напитися. І Денис виходить. Тим часом Бєляєв витягує у прапорщика пістолет. Щоб не лишилося свідків, стріляє у сплячого, коли повертається Денис — у нього.
Зауважмо, все це відомо лише зі слів засудженого — інших свідків події не залишилося. Валентина Олександрівна й досі не вірить, що прапорщик Женя, якого вона знала, міг випити на чергуванні й вкластися спати зі зброєю; що її дисциплінований Денис залишив пост і пішов приносити воду сторонній людині. Загалом тоді, після трагедії, немало говорили про те, що багато лишилося «поза кадром» слідства. Бо й сьогодні, приїхавши до Конотопа, довелося почути, що все відбувалося інакше, що в частині торгували зброєю, що тієї ночі в штабі була велика п'янка, але це умисно приховували військові відомства заради «чистоти мундира». І це, звичайно ж, зашкодило розслідуванню... Втім усі подібні розповіді залишилися словами, «не підшитими» до протоколу, а отже, не підтвердженими.
— Тоді, після суду, вже після вироку, я підійшла до Бєляєва і запитала його: скажи мені тільки одне — за що ти його вбив? — пригадує мати. — А він каже: «Я його не вбивав».
Цього року Валентина Олександрівна отримала лист від Бєляєва. Він пише, що не вбивав її сина, що не може зараз говорити про все, але прийде час і він розповість їй правду. Звичайно, людина, ув'язнена довічно, може казати що завгодно. Як було насправді, навряд чи вдасться тепер дізнатися. Для матері вбитого солдата з'ясування істини перетворилося на роки боротьби з українською армією.
Спочатку вона думала, що більше не зможе жити. Але в якийсь момент сказала собі: треба жити, треба доглядати могилу Дениса. Допомогла віра, до якої прийшла незадовго до загибелі сина, ніби небо потурбувалося, аби дати прихисток її душі від наступних випробувань.
— ... Я не добиваюся, аби когось зняли з роботи, я хочу, аби діти не гинули через те, що в армії немає порядку, що панує така безкарність.
Коли черговий суд присудив матеріальне та моральне відшкодування батькам, здавалося, все вже скінчилося. Звичайно, з рішенням суду й тоді не погодилися: половину присудили відшкодовувати Міністерству оборони, половину — Бєляєву. Ясно було, що засуджений вже нічого не відшкодує. Логічним було б, якби всю суму відшкодувало Міноборони, а вже потім у регресному порядку вимагало виплати частки від Бєляєва «Я свого сина віддавала не Бєляєву, а армії», — позиція матері.
Вину армії, точніше, командування частини, що «не забезпечило контроль за проходженням військовослужбовцями служби», було визнано і судом. Врешті, командирів було звільнено, військову частину розформовано, але зовсім не через випадок з Денисом. Переказують, то був далеко не перший трагічний випадок у частині — і нічого. Просто відбувалося планове розформування. За трагедію ж, окрім дисциплінарних стягнень, ніхто нічого не отримав. Зовсім не був покараний, стверджують, оперативний черговий частини, який ніс варту тієї ночі. Той, якого ніби бачили нетверезим. Але подібних свідчень у справі не було.
Мати, звичайно, не може бути неупередженою. Але про того оперативного чергового, назвемо його «ОП», та його дивну непідзвітність розповідає не лише вона. «Оперативний черговий був п'яний, — усі в штабі знали про це». Про зіткнення саме з тією конкретною людиною розповів, зокрема, і колишній службовець Конотопської частини Юрій Богдан. Давнього ранку десь після шостої, коли Юрій тільки вийшов зі служби, «ОП» збив його машиною, будучи п'яним. У лікарню, де лежав Юрій з відкритим переломом та іншими травмами, приходили люди в погонах й настійливо «просили», аби до суду він не подавав. Йому обіцяли відшкодувати лікування. Він змушений був погодитися. І жодної допомоги від винного не отримав. Хоча пережив уже шість операцій і попереду ще нові. Скільки вони коштують — розповідати не треба... Кому цікаві ці та інші дивні подробиці армійського життя? І невже правдивими є слова, почуті у Конотопі: «Кращий суд — самосуд»?..
«ОП» тим часом служить, його підвищено по службі, претендує, звісно ж, на пенсію. «Мені за сина виплачували 29 гривень 87 копійок, з червня минулого року як сім'ї загиблого стали платити 91 гривню. От їм би таку пенсію, тоді б берегли наших дітей...»
Утім після того суду з призначенням хай і не належного, на її думку, відшкодування, Валентина Олександрівна не хотіла знову й знову переживати страшні події, домагаючись чогось від системи, значно сильнішої за неї. Але коли Міністерство оборони почало довгі місяці зволікати зі сплатою, не виконуючи рішення суду та виконавчого провадження, коли лише після втручання народного депутата Ольги Гінзбург щось зрушило з місця, мати відчула, що не хоче нікому нічого дарувати. «Доб'юся повного відшкодування — віддам гроші на церкву», — каже вона.
Звичайно, Валентина Білах може бути в чомусь неправою: вона не кваліфікований правник. Але тих порушень, які супроводжували їхню справу, важко не помітити. І з кожним спілкуванням із системою та добрими людьми вона дізнавалася про це все більше. Так, на якомусь етапі стало відомо про існування інструкції про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій у Збройних силах України. Виявилося, порушувалася вона неодноразово. Скажімо, пункт 3.5, який свідчить, що члени комісії зі спеціального розслідування (а таке обов'язково проводиться ще до суду, відразу за фактом) мали б зустрітися з членами сім'ї, «розглянути на місці соціальні питання, аби внести пропозиції щодо їхнього вирішення відповідним органам, а також дати роз'яснення потерпілим (сім'ям) стосовно їхніх прав і належних компенсацій відповідно до чинного законодавства». Ніхто не прийшов, нічого не пояснив, нічого не запропонував. Більше того, матері не було надано належного акту тієї комісії зі спеціального розслідування. Щось видане було, але, знайомлячись із нормами, мати зрозуміла, що їй видали «фільчину грамоту». Бо в акті, наприклад, іде посилання на рішення суду, хоча його, як уже сказано, повинні були скласти до суду. І таке iнше й тому подібне.
«Акт мені потрібен, бо він є підтвердженням мого права отримувати хоч ту пенсію за сина. Якщо він складений незаконно, то я при нашій нестабільності можу втратити й це». Тому вона тринадцять разів зверталася до Президента, а ще — до судів, до Генпрокуратури; не раз була на прийомі в Міноборони, особисто у міністра. Є кілька резолюцій пана Гриценка: надати необхідні документи; довести справу до логічного завершення... Але виконавці в погонах, схоже, звикли робити своє — не робити як належить. І вже шість примірників одного й того самого акта — різні варіанти! — є на руках у Валентини Олександрівни. І з останнім вона також не згодна, бо його так само складено з порушеннями. «Чому від мене приховують той справжній акт, складений у 2002 році? Чому загинув мій син?»
«...Я б мала відразу отримати всі потрібні документи й відшкодування, — каже вона. — Чому я повинна відсуджувати те, що маю отримати за законом? Якби всі матері домагалися від армії дотримання закону, там навчилися б берегти наших дітей...»
Сьогодні Валентина Білах має намір позиватися знов до Міноборони, аби, нарешті, видали дійсний акт комісії щодо загибелі сина.
Маленький призовник Сумської області, як належить, з'явився за повісткою військкомату. Пройшов комісію, полікувався. Виявилося, він є непридатним для проходження служби, бо має захворювання, що належать до переліку, який додається до Директиви начальника Генерального штабу. За станом здоров'я хлопця зарахували до резерву й відпустили. Попросили лише пачку паперу військкомату подарувати, що резервіст, зрозуміло, зробив.
Через кілька днів після п'ятої ранку його розбудив дзвінок у двері. Працівник військкомату разом із міліціонером веліли збиратися. Дорогою забрали ще кількох, таких як він. У військкоматі їм видали повістки і пояснили, що вже завтра вони мають їхати на місце служби. У цих повістках було наказано розрахуватися з роботи вчора і почати служити завтра. Що й було в міру можливості виконано не одним тим солдатом.
Як каже досвідчений колишній працівник військкомату, йдеться, перше, про порушення згаданої Директиви. Друге — про порушення рішення призовної комісії, яка винесла вердикт, що хлопець не підлягає призову. Адже ніхто не повідомив і не засвідчив, що його відмінено й прийнято нове. Далі — порушення закону про загальну військову повинність, де сказано, що повістка має бути вручена не менш як за п'ять діб. Окрім того, наявні порушення Конституції України: чому хлопців забирали з дому з міліцією? Це можливо тільки за санкцією суду і стосується лише категорії тих, хто злісно ухиляється від служби. Чого про нашого законослухняного хлопця сказати не можна. Отже, було порушено його громадянські права. До речі, папір, подарований військкомату «з нагоди невзяття до армії», хлопцеві, звісно, не повернули...
Оскільки оповідачі цієї історії схотіли в силу зрозумілих причин залишитися анонімними, офіційних коментарів не беремо. Скажемо так: хай Міністерство оборони, якому матері змушені довіряти своїх синів, сприйме це як інформацію до роздумiв.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
