Стівен Пайфер: У ситуації «або — або» Україна сама мусить вирішити, куди і як іти

      За умов стрімкої зміни наголосів міжнародної політики «формально нейтральна» Україна мимоволі виявилась втягнутою у гру «світових гравців». І балансувати офіційному Києву виявляється дедалі важче, адже ситуація критична і вимагає невідкладного прийняття рішення «або-або»: або західна цивілізація з відповідною системою вартостей, або ж — «третій російський шлях». Саме для проведення термінових консультацій щодо «Євроатлантичного майбутнього України» днями в Києві було проведено міжнародний форум.

      Розставити деякі наголоси в розмові з «УМ» погодився один із найбільш поінформованих дипломатів, екс-амбасадор США в Україні, донедавна — радник держсекретаря США у справах Європи та Євразії, а сьогодні — старший радник Центру стратегічних і міжнародних досліджень (Вашингтон) Стівен Пайфер.

      — Чи зараз Захід пропонує якусь спільну політику щодо інтеграції України в, так би мовити, цивілізований світ, тобто до євроатлантичних і європейських структур?

      — НАТО вже чітко окреслило свою політику щодо України. НАТО хоче співпраці й готове на плідне співробітництво з Україною. Все зараз залежить від того, як швидко і далеко Київ захоче просуватися тією дорогою. Водночас від вересня минулого року бажання такого руху з українського боку не є очевидним. Тож зараз саме Україна має вирішити, куди вона і в який спосіб хоче йти. З європейською інтеграцією ситуація дещо інакша. Частина європейських держав скептична щодо можливостей розширення, а деякі держави взагалі з нехіттю ставляться до перспективи членства в ЄС саме України. Але у будь-якому разі, це стосується насамперед внутрішніх суперечок в Європейському Союзі, позаяк двома роками раніше ЄС уже прийняв 12 нових держав. Це, відповідно, створює зрозумілі труднощі для можливого членства інших країн. Втім якщо Україна справді має серйозний намір приєднуватися до ЄС, то саме зараз вона має час для активної підготовки до членства.

      — Чи Сполучені Штати збираються повертатися до рівноваги «біполярного стану», як це випливає iз заяв президента Росії Путіна?

      — Я не є офіційним представником уряду Сполучених Штатів Америки і не можу виголошувати офіційної позиції. Але не вважаю, що ми могли б передбачити подібну ситуацію. Водночас справи, у яких позиції США і Росії різняться, наразі перебувають у стані узгодження і розробки. У певних ситуаціях порозуміння інколи зовсім немає, але це нормальна ситуація для співпраці великих країн. І президенти Буш та Путін продовжують діалог. Можливо, коли до Білого Дому прийде хтось новий, то з'являться нові перспективи, а діалог набуде нових форм. Але у будь-якому разі стосунки будуть розвиватися, і, попри все, я не думаю, що нинішня ситуація спричинить до нової «холодної війни».

      — Як ви оцінюєте пропозицію Володимира Путіна щодо спільного використання протиракетної РЛС в Азербайджані на тлі категоричного спротиву Москви розміщенню елементів американського «протиракетного щита» у Польщі та Чехії?

      — Оборонні елементи протиракетного щита, котрі уряд Сполучних Штатів хотів би розмістити в Польщі та Чехії, — такі самі, як на Алясці і в Каліфорнії. Водночас система перехоплювання  спроектована так, щоб знешкоджувати ракети, які загрожують, у повітряному просторі саме по траєкторії їхнього руху. На мою думку, розміщення ракет перехоплення в Азербайджані могло б бути занадто близьким, якби, наприклад, ракети рухалися з Ірану. Ліпше від мене обізнані експерти пояснюють ситуацію: з технічного погляду, це занадто близька відстань для успішного проведення перехоплювання іранських ракет. Таким чином, власне технічні характеристики системи дозволяють припустити, що розміщення ракет на території Азербайджану не могло б замінити їхнього розташування в Польщі та Чехії.

      — Порiвнюючи з ситуацією на Близькому Сході, бачимо, що Сполучені Штати перестали цікавитися тим, що відбувається в Україні? Як реагуватимуть США, якщо Україна зазнає загрози територіальнiй цілісності, у контексті, скажімо, спецоперацій третіх держав на території України, як це трапилося минулого літа в Криму?

      — Проблема має кілька вимірів. Якщо йдеться про зовнішню політику США, то пріоритетними напрямками зараз є ситуація в Іраку, Ірані та Афганістані. Не менш важливими є ситуація в Північній Кореї, а також загалом процеси на Близькому Сході. Певним викликом є сама можливість проведення комплексу вирішення усіх цих проблем з огляду на обмеженість часу, який США можуть цьому присвятити. Україна ж залишається країною, навколо якої триває дискусія, як би допомогти вашій державі ліпше розвиватися. Водночас для Заходу важко підтримувати вашу країну, адже тут досі немає детально відпрацьованих відносин між гілками влади, Президентом та Прем'єр-міністром. Коли ж у стосунках між гілками влади, насамперед, ідеться про стосунки між Президентом і Прем'єром, є чітка визначеність і порозуміння, то Заходу набагато зручніше поводитися у гострих для України ситуаціях та розвивати співпрацю з Києвом.

      Водночас друга частина питання є досить гіпотетична. За часів, коли я представляв державну адміністрацію США, я б ніколи не відповів на гіпотетичне запитання. Але як приватна особа дати відповідь можу. В 1994 році США, Росія, Франція, Великобританія та Китай підписали меморандум щодо стосунків з Україною. У меморандумі цими країнами було стверджено, що якщо Україна коли-небудь відчує зовнішню загрозу чи зазіхання на її територію, то всі держави-підписанти проводитимуть негайні консультації з Києвом щодо можливих загроз. Нема гарантії, що американські збройні сили займатимуться безпосередньою обороною України, але всі перелічені поважні держави мають цілковите усвідомлення, які процеси зараз відбуваються у вас. Водночас хочу запевнити, що Америка у будь-якому разі суверенну Україну підтримувати буде.

      — Як можна оцінити нинішню співпрацю євроатлантичних структур з Україною, адже з  боку представників «Партії регіонів» доводиться чути досить неоднозначні заяви?

      — Ми відзначаємо, що «Партія регіонів» хотіла б проводити поважний діалог на тему співпраці з НАТО. Часами це проявляється у бажанні співпрацювати з НАТО, наприклад, коли депутати «Партії регіонів» підтримували в Верховній Раді спільні військові навчання. «Партія регіонів» та власне уряд Януковича кількома місяцями раніше підтримали НАТО своїм рішенням у справі з допуском повітряних транспортних сил у простір України. Тож, врешті-решт, можна стверджувати, що співпраця існує. Зрозуміло, що на даному етапі Прем'єр-міністр не обов'язково її поглиблюватиме. У свою чергу, Віктор Ющенко вже зробив заяву, згідно з якою поглиблення співпраці планується і Президент України йтиме на подальші кроки. Водночас політична ситуація в Україні й позиція сторін є занадто непростою, аби робити однозначні прогнози того, як саме розвиватимуться події і як протікатиме співпраця. Однозначно можна говорити, що «Партія регіонів» не є настільки пронатовською, як «Наша Україна», але, водночас було б помилковим стверджувати, що «Партія регіонів» є антинатовською.

      «УМ» щиро вдячна за підтримку в проведенні інтерв'ю Фонду «Демократичні ініціативи» та фонду польсько-американсько-української співпраці «ПАУСІ».

ДОСЬЄ «УМ»

      Стівен Пайфер, кар'єрний дипломат, був амбасадором США в Україні у 1988—2000 роках. До того працював у посольстві США в Польщі, у відділах Європи та європейської політики та безпеки Держдепартаменту США. У 1984—85 роках був спеціальним радником президента і держсекретаря США з питань контролю за озброєннями, брав участь у женевських переговорах між Сполученими Штатами і СРСР щодо скорочення ядерних ракет середнього радіусу дії. З 1986 по 1988-й — радник політичного відділу амбасади в Москві. Потому Стівен Пайфер працював у посольстві США у Великій Британії, а повернувшись до Вашингтона, став заступником координатора з питань нових незалежних держав (утворених на теренах СНД після розпаду Радянського Союзу), а в 1996-му — старшим директором відділу Росії, України та Євразії при Раді національної безпеки США.

      Після роботи в Україні став радником з питань східноєвропейської політики у Держдепартаменті. Нині — старший радник Центру стратегічних і міжнародних досліджень (Вашингтон).