Тисяча й одна ніч. Українські мотиви

      Чи то епоха радикально змінилася з часів Сулеймана ІІ, чи українки втратили здатність причаровувати гарячих близькосхідних хлопців, але все частіше набувають розголосу не дуже приємні історії про невдалі, так би мовити, міжцивілізаційні шлюби наших землячок із представниками інших вірувань. Чергову таку історію повідала прес-служба Управління СБУ в Луганській області. Як прийнято у таких випадках, змінивши справжні імена...

Зустріч світів

      У листопаді минулого року до місцевого УСБУ звернулася молода луганчанка Вікторія Т. із дещо неприродним для такої спецслужби, здавалося б, проханням про допомогу в сімейному конфлікті. Але співробітники Управління з розумінням поставилися до ситуації, в яку потрапила Вікторія. Тим більше що вона була такою не першою — фахівці стверджують, що в подібну халепу потрапляють багато українських дівчат, які віддають перевагу не своїм парубкам, а палким мешканцям південних країн. Бо, опинившись у тих краях, така «Гюльчатай» доволі скоро на власних боках починає усвідомлювати різницю між «просунутою» європейською цивілізацією і застиглою дрімотною азійською. Особливо в тих питаннях, які в нас останнім часом називають проблемою гендерної рівності (у даному разі — повної її відсутності).

      Вікторії ще пощастило, бо вона вийшла заміж за палестинця, себто де-юре — за громадянина Ізраїлю. Сталося це ще в минулому тисячолітті, а саме в 2000-му році. Мухамед тоді набував освіти лікаря-педіатра в Луганському медичному університеті. Вихована молода людина без шкідливих звичок, він справив належне враження не лише на закохану дівчину, а й на її рідню. Не менш привабливими здавалися наміри майбутнього лікаря облаштуватися в одній iз країн Євросоюзу (цікаво, чому нам досі здається, буцімто навіть арабам це зробити набагато легше, ніж нам, європейцям?). Та як би там не було, молоді почали жити подружнім життям, і скоро в них народилася дочка.

      Восени 2004-го Мухамед повідомив дружині про хворобу його матері і заявив, що йому на певний час треба виїхати на батьківщину — доглянути стару. Він поїхав, а за рік запросив до Палестини й дружину з донькою — мовляв, із родичами треба познайомитися. Скоро від нього надійшло й офіційне запрошення. Маючи на руках візу на тримісячний термін, Віка з дочкою вирушили на Близький Схід. У аеропорту Аммана (столиця Йорданії) їх зустрів чоловік, а на територію Палестинської Автономії родина потрапила через ізраїльський пропускний пункт. При цьому, заповнюючи документи, ізраїльські чиновники внесли дані про дівчинку до паспорта Мухамеда, бо за місцевими законами дитину до 5 років без документів може провозити через кордон лише батько-араб. Тобто на територію Палестини в'їхала вже не маленька громадянка України, а дочка місцевого мешканця, палестинка.

Справи буденні

      Родина Мухамеда, велика й патріархальна, жила в невеличкому селищі. Під одним дахом, без газу, опалення, водогону, без туалету й навіть без меблів (очевидно, в європейському розумінні слова «меблі») мешкали семеро старших братів чоловіка Вікторії разом зi своїми дружинами й дітьми. Їжу готували у внутрішньому дворику на вогнищі. Луганськ, звичайно, теж важко назвати зразковим містом у сенсі комунальних послуг, що отримують його городяни. Однак те, що побачила Вікторія, увігнало її в шоковий стан. Вона відразу запросилася додому. Однак Мухамед умовив жінку погостювати ще. Тим більше, його брати теж на цьому наполягали...

      Термін дії візи добігав уже кінця, коли Віка виявила, що зникли її документи і мобільний телефон. З'ясувалося, що їх, про всяк випадок, прибрали брати чоловіка. Надто вже їм не хотілося розлучатися з небогою. Але більше їх непокоїли власні статки. Ні, мається на увазі не сексуальне рабство, про яке сьогодні так багато говорить преса. Просто коли Мухамед ходив на лекції в далекому Луганську, його навчання оплачували старші брати, яким задля цього доводилося працювати на важких некваліфікованих роботах на території власне Ізраїлю. А тепер молодший, аби розрахуватися, працював відразу в трьох лікарнях, аби повернути борг, і фактично утримував уже вісім сімей (з яких деякі встигли стати багатодітними). І якби він поїхав слідом за дружиною, це б означало для всіх втрату годувальника. Зрештою, дівері заявили зовиці, що сама вона може забиратися геть коли завгодно, але дитину вони їй не віддадуть. Природно, що мати без дочки нікуди поїхати не могла.

      Згодом у Вікторії зіпсувалися відносини з рідним чоловіком. Рідні дорікали молодому лікареві, що його дружина не говорить арабською, готує їжу лише для нього та для дочки, а не для всього роду, і взагалі, вона — невірна, і претендувати на права решти мусульманок не може. І взагалі християнка не може виховувати арабську дитину. Наслухавшись подібних розмов, Мухамед почав потроху випробовувати міць свої кулаків на матері своєї дитини, часто — в присутності доньки. Іноді він, мабуть, у виховних цілях, гасив об Вікторію запалену сигарету. А ще доходило до того, що українку на очах у її чоловіка били його старші брати, а той не знаходив причин за неї заступитися.

      Не змінила стосунків у сім'ї навіть хвороба дочки. Дівчинці не підійшов близькосхідний клімат, хоча, можливо, на неї вплинули сцени сімейних «розборок». А ще — постійне недоїдання, бо Мухамед прагнув економити на всьому, аби не гнівити братів. Байдуже ставлення до здоров'я дочки він (нагадаю, сам — дитячий лікар) пояснював стандартно. Одужає, мовляв, як на те буде воля Аллаха. Щоправда, врешті-решт дозволив звернутися до іншого педіатра, а той призначив дівчині курс лікування.

      У щільній системі контролю за полонянкою все ж знайшлися шпарини. Мухамед дозволяв Вікторії спілкуватися з її матір'ю лише за допомогою SMS-повідомлень, які ретельно контролював. Тим не менш після того, як завершився термін візи, мати відчула небезпеку, що загрожувала дочці, і почала бити тривогу. Звернулася до Міністерства закордонних справ України, потім до посольства України в Ізраїлі. Складність полягала в тому, що Ізраїль практично не контролює території Палестинської Автономії, де «правлять бал» ФАТХ і «Хамас».

      Між іншим, до «Хамасу», як виявилося, належав сам Мухамед. І як фанатичний член організації, він поставив Вікторії вимогу прийняти іслам. Інакше погрожував просто вбити. Як і Роксолана, іслам Вікторія прийняла — боялася бути розлученою з дитиною. І це, зрештою, їй допомогло: з цього часу чоловік дозволив їй виходити з дому, спілкуватися з українками та росіянками — дружинами палестинців, що жили поруч. А оскільки в тій місцевості з відомих причин доволі часто запроваджують комендантську годину, та й узагалі у будь-якого перехожого можуть перевірити документи, чоловік у таких випадках видавав Вікторії паспорт. А в паспорті містилися дані про доньку. Коли про це дізналися в нашому посольстві, дипломати вирішили, що зможуть допомогти своїй співгромадянці, але якщо та зуміє потрапити на територію, що контролюється ізаїльськими військовими. Наприклад, у біблійне місто Віфлеєм.

Особливості арабської вендети

      Другого листопада 2006 року Віка в домашньому вбранні разом із маленькою вийшла з дому, сіла в таксі й доїхала до Віфлеєма, а там пересіла на посольську машину, яка відвезла її в Тель-Авів. Українська амбасада підготувала ноту ізраїльській владі, в якій пояснювалося нелегальне перебування громадянки України на території Ізраїлю. Зазвичай ізраїльтяни нелегальних іммігрантів карають буцегарнею, але до ситуації, в яку потрапила Вікторія, вони поставилися з розумінням, і вже наступного дня втікачок зустрічали в Борисполі Вікині батьки. Ще за день усі вже були в Луганську. Однак остаточну крапку в цій історії ставити було зарано.

      Мухамед, як тільки щось запідозрив, відразу ж розпочав пошуки. От тільки неспокій прийшов трохи запізно, бо майже всі речі дружина й донька залишили вдома. Потім він подумав, що Віка здалася якомусь ізраїльському патрулю і тепер перебуває десь у єврейській тюрмі. Коли ж зрозумів, що Вікторія знаходиться вдома, почав планомірно «діставати» її телефонними дзвінками. Спочатку ввічливо цікавився здоров'ям, а згодом перейшов до погроз. Адже дружина зганьбила його перед громадою, і він як правовірний просто зобов'язаний її вбити. А дитину відвезти в Палестину і забезпечити їй належне мусульманське виховання. Вікторія та її рідні серйозно сприйняли погрози зятька. Тим більше що той як чоловік громадянки України мав посвідку на проживання в нашій країні і в будь-який момент міг об'явитися в Луганську. Саме ця обставина і змусила Вікторію звернутися до Служби безпеки.

      Співробітники Управління СБУ в Луганській області ретельно перевірили відомості, що отримали, і вони підтвердилися. Мало того, з департаменту консульської служби МЗС надійшли дані, що Мухамед уже почав оформлення документів, необхідних для приїзду в Україну. З огляду на те, що планів своїх щодо дружини й доньки він не полишив, Управлінням на підставі ст. 25 Закону України «Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства» мстивому палестинцю в'їзд на нашу територію заборонили... до 2011 року.

      Постанова ця була прийнята наприкінці 2006-го, а вже на початку 2007-го стало відомо, що Мухамед одружився вдруге — цього разу на представниці своєї нації. От тільки весілля жодних коректив у його плани не внесло — він так само продовжував тероризувати луганських «кривдників» телефонними дзвінками. Розуміючи, що тепер особисто здійснити помсту не вдасться, палестинець заявив, що за нього це зроблять його земляки, яких вистачає в Луганську. Слід сказати, знайшлися такі, хто погодився допомогти ображеному. Принаймні «вмовляння» декого з місцевих палестинців Вікторія вже встигла почути.

      Довелося співробітникам УСБУ з кожним із можливих «месників» проводити профілактичну роботу з роз'ясненням чинного українського законодавства. Після чого дзвінки від палестинців, нарешті, припинилися. Що буде далі — одному Аллахові відомо. Лишається тільки сподіватися, що ця історія стане уроком бодай якійсь частині ну надто вже самовпевнених українок.

      Часи Роксолани залишилися в минулому, а що стосується «Тисячі й однієї ночі» — уважніше треба читати казки народів Сходу. Балакучість Шахерезади була від безвиході...