Так званий «Майдан-2007» «регiонали» перетворили на фарс. (Фото РЕЙТЕР.)
Відлік нинішнього конфлікту почався не тоді, коли було взято 300 мільйонів коаліційних срібняків, і не тоді, коли екс-кримінальник удруге став Прем'єром, і навіть не тоді, коли порушили універсальні домовленості про слідування Конституції та розмежування вертикалей виконавчої влади. Все почалося одразу після перемоги Помаранчевої революції — коли заради збереження омріяного миру Ющенко погодився не розганяти «стару» Верховну Раду і по-джентльменськи пішов на політреформу, яка позбавила його більшості повноважень.
Неформальним критерієм для оцінки указу Ющенка про розпуск парламенту є поняття «справедливість». Свого часу ця нестатистична величина і привела людей на зимовий Майдан. Людська душа вкрай вразлива до поняття «справедливість», нехай вона і не є науковою чи юридичною категорією. Досі про справедливість із жалем згадують переможці 2004 року, в котрих украли плоди перемоги лобісти політреформи. Натомість про «незаконність» указу торочать ті, хто понад усе прагне абсолютної влади. 2004-й рік повторюється. Але вже як страшний сон, як гарячкове марення. Трагедію і самовідданість Майдану-2004 перетворено у фарс-2007.
Головнa проблема «розпущених фарисеїв» — забріханість і крутійство, доведені до автоматизму. Саме це й викликало політичну огиду в «чистоплюя» Ющенка. Напевно, йому просто стало бридко. Як і більшості українців, у котрих нескінченне підрахуйство, симоненкіана та незамiнимi когорти «любих друзів» «помаранчевого» розливу викликають блювотний рефлекс.
Але сакральні слова «закон-конституція-легітимність» заворожили незворушну націю «за вечірніми новинами». Ніби Рада — це черговий телесеріал, а не майбутнє їхніх дітей, котрих скочують у третій світ. Ніби весь безмір відбувається у телевізорі, а не в Києві. Два роки терпіли і вечеряли, дивлячись у телевізор. Свого часу сталінські наставники соціокомуністів погноїли мільйони людей — до речі, за судовими ухвалами і керуючись при цьому Конституцією. Відправляли в м'ясорубку мільйони і тлумачили все це згідно з духом і літерою закону. А потім сором'язливо виправдовувалися, мовляв, «випадкові» трупи, часи були такі. Біда саме в тому, що для них завжди «такі часи», а ми — завжди начинка для пельменів. Якими ми ж споконвічно вечеряємо, «зневірено» чекаючи теленовин.
Амбітні конкуренти регулярно нагадують Ющенку як не про трипільські горщики чи бджіл з Хоружівкою, то про його самоусунення від радикальних політичних випробувань.
Заяложеним стало порівняння Ющенка з Мойсеєм, котрий, проводивши євреїв тридцять років пустелею, вивів у край обітований. Але Юще-нка, радше, можна порівняти з біблійним Йовом, котрий, втрачаючи земні «багатства» і фізичне здоров'я, залишається незламно відданим Богові. Він служить Україні та її досі недосформованому народові. Він любить, піклується, спостерігає і лікує. Він не конкістадор — він садівник. І не пнеться реалізуватися у владі, а щиро любить людей. Схоже, для нього метафорою держави є сад, а не амфітеатр для гладіаторських боїв. Він був цілком свідомий тієї колосальної особистої небезпеки, на яку наражався, не маючи ярлика на княжіння від «Золотої орди». І балотувався Ющенко в президенти не заради влади, а заради модернізації «проекту Україна». Тож не ужитися в межах владного поля з Ющенком, людиною, котра не бореться за владу і для котрої влада не має самоцінності, може справді лишень узурпатор. Й лише дурень вважатиме тотожними слабкість і боягузтво, м'якість і миролюбство.
Ющенко пішов на непростий, але єдиний рятівний крок, боронячи Конституцію і державу. Тож перевибори варто розглядати у категоріях майбутнього як найменше зло з можливих, адже не можна перетворювати парламент на кубло антиукраїнства та біржу з продажу лобістських послуг.
Зрештою, інші варіанти є, і можна умоглядно приміряти на Україну будь-який. Борис Єльцин у подібній ситуації в 1993 році просто ввів війська, розігнав озброєних заколотників у парламенті, перетворивши політичну боротьбу в ганебну трагедію російського державництва і заливши Мос-кву кров'ю. «Демократ» Єль-цин провів зачистку та масові арешти. А Лех Валенса, котрому загрожували державним переворотом та арештом польські радикали, відправив уряд у відставку впродовж кількох годин. «Націоналіст» же Ющенко замість цього призначив нові вибори. У лютому 2004-го до Путіна докотилися чутки (!) про надмірну зацікавленість владою сумирним (порівняно з Януковичем) Міхаілом Касьяновим — і прем'єра вмить було скинуто з посади. Без виборів і розсусолювань на тему кольору бюлетенів. І як би не оцінювати подібні кроки, але Росія не розкололась, тим більше не розколеться від виборів й Україна. Хоча, безперечно, ревтимуть-стогнатимуть вгодовані нардепи в кулуарах Верховної Ради, деручи на собі щетину, — пропали ж заплачені мільйони за місце в списку, обломилися бізнес-схеми з відмивання ПДВ. Але ці люди напевно не підуть «партизанити» у терикони.
Початковий сценарій «розколу України» внаслідок «незборимих внутрішніх суперечностей» її регіонів розробили «умєльци» поза Україною. Ну а користувалися хто як міг. Кремль, перейнятий перекроюванням світової шахівниці, залюбки б запропонував цей сценарій як політичну панацею від усіх українських мігреней. А зацікавлені в такому розвитку подій політики та бізнесмени з обох боків нашого східного кордону прагнули отримати «підряд», виграти своєрідний тендер на оперування коштами «українського напрямку». Сам же Путін, котрий міряє політреальність мільярдами та мегатоннами, креслячи у власній уяві балістичні траєкторії до Марса, за великим рахунком, різниці між Україною та Казахстаном не відчуває. Зрозуміло, СРСР би він відновив, але не через прагнення попоїсти галушок на гарячій броні танка, запаркованого на Андріївському узвозі. Його уява не витанцьовує гопаки сєстробратія, в ній домінує холодний розрахунок «максимального підтягування України з мінімальною відповідальністю за її негаразди». Географічну імперію Путіну коштом приєднання України розбудувати просто не дозволять світові гравці, але питання «розколу» України — справа інша.
Водночас сценарій «розколу» України розігрується і задля залякування вразливих українських державників. Але це блеф. Навіть якби вдалося мобілізувати всі потужності агентурної мережі в Україні, зміцнені навіть кількома міністрами нинішнього уряду, й відірвати, скажімо, Донецьку та Луганську області. Тоді постає питання: що ж робити далі з цим кавалком території, куди її запхати? Адже це «економічні титани» на глиняних ногах. «Дони» досі запускають лапу в бюджет, багатіючи за рахунок відмивання всеукраїнського ПДВ. Якщо ж забрати «підпорки» у вигляді єесівського ринку та всеукраїнських субсидій, то сепаратних підстав для економічного оптимізму обмаль. А приєднатись до Росії не запросять — менінгіт у вигляді чергового Кузбасу з вічними шахтарськими трагедіями Кремлю не потрібен. Та й територіальна диверсія проти України у вигляді відчуження двох її областей означатиме лишень одне — решта України наступного ж дня поповнить лави натовського воїнства.
Україна все-таки долає тіні імперського минулого. Це вдається навіть не через очевидну культурну та історичну інакшість у порівнянні з Росією. Україна поступово на ділі підтверджує пріоритет інших політичних вартостей, — демократії над авторитаризмом, права над свавіллям, переговорів та універсалів над «контрольним» пострілом у голову. Україна непомітно, але впевнено перестала бути конкурентом для закомплексованого Кремля, ставши модернізаційним шансом для Росії. І цього свідома частина так званих «ліберальних» кремлівських еліт.
Свідомий цього і Путін, котрий, щоправда, ніколи цього не визнає публічно. Він розуміє, що без прищеплення європейської політичної культури російська система безпробудного чекізму за якесь десятиліття остаточно занапастить країну у ведмежому цивілізаційному куті. Адже «розпилювання» надр не приводить до модернізації виробництва. Росія не може собі дозволити навіть «розкіш» вільних мітингів, не кажучи, про чесні вибори. Російська модель, в якій все «розрулює» Путін, за умов галузевої олігархічної економіки є фатальною — ієрархію корупційних стосунків у державі та рівновагу протиборства кланів контролює він. Проблеми настільки серйозні, що вибори президента Росії, котрі мають відбутися за рік, намагаються всіляко відкласти.
А в Україні, як виявилося, подібне вирішити можна. Головне — що є легітимна можливість переінсталяції політичної системи без фатальних наслідків. А наявні проблеми можна вирішити за допомогою виборів, а не шляхом консервації політичного феодалізму.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
