Відлік нинішнього конфлікту почався не тоді, коли було взято 300 мільйонів коаліційних срібняків, і не тоді, коли екс-кримінальник удруге став Прем'єром, і навіть не тоді, коли порушили універсальні домовленості про слідування Конституції та розмежування вертикалей виконавчої влади. Все почалося одразу після перемоги Помаранчевої революції — коли заради збереження омріяного миру Ющенко погодився не розганяти «стару» Верховну Раду і по-джентльменськи пішов на політреформу, яка позбавила його більшості повноважень.
Неформальним критерієм для оцінки указу Ющенка про розпуск парламенту є поняття «справедливість». Свого часу ця нестатистична величина і привела людей на зимовий Майдан. Людська душа вкрай вразлива до поняття «справедливість», нехай вона і не є науковою чи юридичною категорією. Досі про справедливість із жалем згадують переможці 2004 року, в котрих украли плоди перемоги лобісти політреформи. Натомість про «незаконність» указу торочать ті, хто понад усе прагне абсолютної влади. 2004-й рік повторюється. Але вже як страшний сон, як гарячкове марення. Трагедію і самовідданість Майдану-2004 перетворено у фарс-2007.

Увечерi починаю читати своєму дошкільняті казку. Цього разу старого й доброго «Солом'яного бичка». Ага... «Жили собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа вдома...»
— Ні! — рішуче заперечує він. — Баба теж по майдану бігала! По телевізору казали.
— Цить! — кажу. — Це не той майдан. І не та баба! — бо починаю здогадуватися, яку саме мітингозаклопотану бабу (Параску) він міг побачити на екрані телевізора.