На екскурсiйнiй стежцi. (Фото автора.)
У річці, що в'ється між деревами Національного парку «Гомільшанські ліси», два роки тому знайшли величезне ікло мамонта. Ці знакові для людської цивілізації тварини тут дійсно жили — до третього за рахунком льодовика. Четвертий сюди не дійшов, заклякнувши десь під Курськом. Тому навколишній куточок природи, який дивом уцілів ще й від людських сокир, справедливо вважають ровесником Третинного періоду. Днями тут відкрили перший на Харківщині туристичний екомаршрут.
Люди перебувають у цьому світі без найменшої уяви про нього. Інформація — справді велика сила, бо здатна сумбурну плинність життя спрямувати в принципово нове русло.
Диво відбувається просто на очах. Ти виходиш на старт екомаршруту «Коропове городище» з повним набором стійких переконань та принципів, а через три кілометра фінішуєш очищений, мов після сповіді. «Позавчора я нарвала пучок пролісків, — бідкається поруч моя колега. — Без корінців. Думала, не завдаю їм шкоди. А виявляється, навпаки. Господи, і все це посеред Великого посту!». Хвилювання цілком резонне. Кандидат біологічних наук, екскурсовод маршруту Ірина Воронцова щойно пояснила нашій групі, чому не можна рвати первоцвіт. Без квітки і листя коренева цибулина втрачає зв'язок iз навколишнім світом, а значить, і силу жити далі. Повернутися у цей світ вразливе створіння після такої екзекуції зможе хіба що за рік чи два. І то у кращому випадку.
У тендітної пані Ірини в руках довжелезна палиця. Якби екскурсовод мала більше сили, її указка була б довшою ще хоча б на півметра. Відстань між нею і кінчиком «жезла» — рятівний для природи простір, бо мимоволі тримає туристів у межах протоптаної для них стежки. Тут ні на що не можна наступати (всюди життя), вхід виключно без магнітофонів і приймачів, відволікатися на бутерброди теж небажано, про пиво не йдеться взагалі. Парк створений для того, аби людина на власні очі побачила дивом не знищений нею світ і зрозуміла нарешті, як жити правильно.
Старожили пригадують, що якихось півстоліття тому в цих лісах від щебету пташок люди прикривали вуха долонями, а між квітковими килимами та грибними плантаціями ніде було й ногою ступити. Тепер все інакше. Але науковці не втрачають оптимізму. Якщо природу залишити в спокої, вже найближчим часом вона відтворить себе сама. Лише за два роки існування парку сюди повернулися раніше зниклі дванадцять видів комах. Усі червонокнижні. «Зацвів» і дуже вибагливий до природних умов золотистий лишайник, що зник у цих краях одразу після Чорнобиля. Його поява — найточніша ознака, що в «Гомільшанських лісах» з екологією тепер усе гаразд і радіація зрештою таки відступила. Більше того, саме цей живий зелений масив надійно виконує функцію екологічного щита Харкова, захищаючи мегаполіс від нескінченних викидів Зміївської електростанції — найбільшого забруднювача повітря в регіоні.
Заступник директора Національного парку Сергій Ващенко каже, що вперше про необхідність зберегти цей унікальний куточок природи вчені заговорили майже сто років тому. Тоді в селі Гайдари була створена Донецька гідробіологічна станція професора Арнольді, яка згодом виросла до рівня наукової бази Харківського університету. Саме на її території зараз мешкає відомий на всю Україну «синоптик» — байбак Тимко.
У 50-х роках до «заповідної» ідеї повернулися знову. Біологи та управлінці навіть встигли підготувати всі необхідні документи. Але невгамовний Микита Хрущов якраз видав свій горезвісний указ, яким дозволив деякі недоторканні території віддати заготівельникам деревини. Успішно переживши великого реформатора, «Гомільшанські ліси» втретє потрапили до списку унікальних куточків природи у 80-х роках. Знову був створений грандіозний проект. Його автора навіть нагородили орденом Леніна. Але вкотре щось не заладилось. Проте вже сама ідея Національного парку, навіть у нереалізованому вигляді, дивовижним чином вберегла його від промислового знищення і дозволила дожити ровеснику Третинного періоду аж до нашого часу. Мамонтів, правда, тут більше немає. Зате метровий красень хвощ, який, на відміну від своїх велетенських сусідів по тодішньому лісу, примудрився пережити і третій льодовик, і заготівельну кампанію Xрущова, і безпардонність сучасних туристів, тепер уже точно не вмре. Ніколи. Хвощ тепер у законі.
«Ми різні, — змірює захопленим поглядом ввірене їй господарство пані Ірина. — Давайте поважати один одного!».
Невігластво всюдисущих заготівельників деревини навчило нас радіти вже самому існуванню лісу. Зрубали — посадили. Кругообіг сосен у природі збережено. Ніби все гаразд. А виявляється — нічого подібного. У таких насадженнях дерева ніколи не доживають до своєї смерті. Їх зрубують у розквіті сил, у період найліпшої промислової кондиції. Це означає, що птахам, різноманітній комашні, червонокнижним кажанам, грибам, лишайникам селитися тут фактично ніде. Перераховане «товариство» мешкає переважно на вмерлих деревах, облюбовуючи кожну вільну шпаринку. «Погляньте на це дерево, — Ірина Воронцова спрямувала свою указку в бік безверхого сухого стовбура. — У ньому є величезне дупло. Невдовзі тут поселиться сова. Для цього великого хижака ідеальнішого місця годі й шукати».
Поруч із майбутнім помешканням премудрого птаха — «гуртожиток» кажанів, який вони мирно ділять із вічно заклопотаною синицею. У звичайному лісі цією «комуналкою» туристи вже давно розпалили б вогнище для шашликів, а тут на неї покладають особливу надію. Колись це всохле дерево таки впаде на землю разом із насидженими гніздами. І тоді зібраний у них послід послужить цьому лісу найпоживнішим добривом. Без нього життя тут не буде настільки квітучим.
У природі взагалі все влаштовано з великим розумом. У ній немає нічого зайвого, кожна дрібничка на своєму місці. Залишилося тільки зберегти цей дивовижний світ, не порушуючи закони його розвитку. Саме тому науковці вже зараз думають про розширення території Національного парку. Йдеться, у першу чергу, про переповнене реліктами Третинного періоду Борове озеро, рідкісні, майже 150-річні сосняки, давньовікові діброви. Старезні дуби, між іншим, тут головний оплот майбутнього. Ці могутні дерева помирають стоячи. Тобто навіть після біологічної смерті не падають. І ось із такою бійцівською виправкою можуть височіти ще років вісімдесят, прихистивши на собі силу-силенну лісової дрібноти. Найвідоміший серед живих дібровних велетнів — майже 700-річний дуб. Він у Національному парку — самодостатня екскурсійна одиниця. Подивитися на нього люди приїжджають з найвіддаленіших куточків регіону. Після того як у Золочівському районі помер улюблений дуб українського філософа Григорія Сковороди, старожил Зміївщини тепер найшановніший свідок слобідської минувшини.
Усього ж на берегах Сіверського Дінця та Гомільші збереглося 500 гектарів старого лісу. Деякі дерева тут живуть по триста і більше років вільним, непромисловим життям. Ці території, за словами Сергія Ващенка, — класичні еталони природи. Їх варто зберегти насамперед для майбутнього покоління, аби наші діти та внуки мали уяву про те, яким повинен бути справжній, а не посаджений під лінійку ліс. Під його зеленим «дахом» тільки рідкісних рослин уціліло 132 види разом із двадцятьма видами земноводних і плазунів та практично всіма представниками слобідських пернатих, включаючи колонію сірих чапель, рідкісних орланів, деркачів.
У «Гомільшанському лісі» є також сім пар оленів, козулі, дикі кабани, лисиці, борсуки, горностаї. Цієї зими лісники помітили і сліди вовка, але той чомусь не прижився. Деякі тварини, що мешкають у Національному парку, занесені до Європейського Червоного списку, Червоної книги України, Бернської та Боннської міжнародних конвенцій.
Услід «Короповому городищу» дирекція Національного парку та Зміївська райдержадміністрація планують відкрити ще три еколого-краєзнавчі маршрути. На їхнє облаштування вже виділено в бюджеті 120 тисяч гривень. Унікальність цієї задумки полягає в тому, що, окрім природних куточків, туристи зможуть відвідати і відомі історичні пам'ятки. Скажімо, оповитий легендами Зміївсько-Миколаївський монастир. Його збудували в 1648 році запорізькі козаки для своїх немічних побратимів. Божа обитель діяла до кінця XVIII, аж поки за наказом Катерини ІІ її не розгромив войовничий граф Потьомкін. З цією подією пов'язана інша легенда. Аби живими не здатися в полон, козаки піднялися на 70-метрову скелю, що височить над берегом Сіверського Дінця, і кинулися вниз. На їхню честь і монастир, і горезвісну гору тепер називають Козачими.
Більш давня історія у Національному парку пов'язана відразу з чотирма древніми городищами — Коропове, Сухогомільшанське, Великогомільшанське і Зміївське. Три з них мають європейське значення, одне — всеукраїнське. Разом вони свідчать про те, що вищезгадані території і в сиву давнину приваблювали численних поселенців. І це не випадково. За словами Ірини Воронцової, парк знаходиться на геомагнітному розломі породи, де люди почуваються особливо комфортно. На такому місці, скажімо, збудовано Париж. Ну і, звісно ж, наш Коропів Хутір. Останній, хоч як дивно, лише тепер почав обростати привабливою для туристів інфраструктурою. Поблизу Національного парку активно будують пансіонат «Караван» із усіма сучасними зручностями.
А втім така затримка у часі відіграла навіть певну позитивну роль. Якби туристичний комфорт прийшов сюди ще до того, як «Гомільшанські ліси» потрапили під охорону закону, природі на власне відтворення довелося б витратити значно більше часу. Ми якось із дитинства не навчені поважати право дерева на життя, так само як і право кажана на власну домівку чи, скажімо, орлана на вільний політ. Некваплива жаба — така ж наша сусідка по Землі, як і людське сімейство, що влаштувалося по той бік стіни типової багатоповерхівки чи сільського паркану. Залишається тільки дивуватися, чому наших дітей не вчать таким простим істинам шкільні підручники з природознавства. Відкриваєш сторінку, написану всього лише для п'ятикласника, — і хапаєшся за голову: суцільні дифузії, електризації, агрегатні стани, компаси, барометри, флюгери. Чи, може, крізь цей набір незрозумілих термінів пробитися у дитячому серці любов до чогось живого? Екологічні маршрути у «Гомільшанських лісах», за такої освітньої концепції, видаються справжньою рятувальною соломинкою. Тут відкривають очі на світ, який ненав'язливо допоможе дитині стати людиною.
Не тремтить рука у лісоруба
Промислові апетити сучасних лісорубів в Україні вже стали притчею во язицех. Без тіні сумління пускають сьогодні під сокиру навіть прадавні лісові насадження. Тому поява навколо Національного парку плантацій iз висадженим молодняком гарантує йому довговічність: поки є сосна спеціального призначення, не дійде черга до реліктових сосняків.
У степової Харківщини щодо цього є досить оптимістичні плани. Головний лісник області Дмитро Овчаренко каже, що сьогодні зелені масиви займають трохи більше 12 відсотків території регіону. За підрахунками ж науковців, їх долю варто було б збільшити до 16. Це ще десь приблизно 100 тисяч гектарів. Але після того, як набув чинності новий Земельний кодекс, зробити це досить складно — через дорожнечу сільськогосподарських угідь та не вирішені на законодавчому рівні процедурні питання. І хоча в області є багато площ, непридатних для землеробства, лісництва дуже повільно розширюють свої володіння. Але навіть за таких умов цього року їм вдалося висадити 18 мільйонів сіянців. Ще три мільйони продали донецьким та луганським колегам.
«Кожне доросле дерево забезпечує киснем родину з чотирьох осіб», — озвучують свою вічну статистику фахівці, роздаючи першопрохідцям екологічного маршруту молоденькі саджанці берізок та спеціальні знаряддя праці. Поруч учні Задонецької школи та Зміївського енергетичного технікуму висаджують такі ж малесенькі сосонки. Наші берізки майбутньому сосняку служитимуть естетичним обрамленням.
Тримаючи у руках малесеньке деревце, відчуваєш себе причетним до життя, яке буятиме тут уже після тебе.
Більш як двадцять років триває екологічна сага про забруднення території на кордоні Молдови (Сороки) й України (Цекинівка, Ямпільський район ) через річку Дністер. І весь цей час — лише перемовини, передмови й постскриптуми. А тим часом зношена труба промислових відходів завдовжки 6,2 км через Дністер продовжує забруднювати басейн річки як на території Вінниччини, так і нижче за течією — в Одеській області. >>
Найчастіше ущерть переповнені сміттєві звалища в Україні гниють десятиліттями через відсутність коштів на їх впорядкування. Але в Люботині, де полігон твердих побутових відходів (ТПВ) скоро дійде до будинків містян, сталася нетипова як для вітчизняних реалій історія. >>
У нашому світі мешкає приблизно 40-45 тисяч видів павуків, а їхня кількість така велика, що кожна людина на відстані п’яти метрів біля себе знайде цю істоту. Науковці вивчають унікальні властивості павутини та, ґрунтуючись на дослідженнях, розробляють надміцні волокна чи біоматеріал, на якому зможуть вирощувати людську шкіру. >>
Перший фестиваль шкільних лісництв відбувся на Черкащині. Участь у ньому взяли десять команд, по одній від кожного лісгоспу. Під час фестивалю школярі, а всі команди прибули у спеціальній формі, придбаній лісництвами, наввипередки демонстрували свою любов та шану до лісу. >>
Пожежі торф’яників були однією з головних тем упродовж тривалого часу для значної частини українців. Благо, забруднене повітря, яке перевищувало навіть у деяких районах столиці норму в 6 разів (зрозуміло, у навколокиївських епіцентрах загорань ситуація була ще гіршою), почало приходити в норму. >>
