Справедливого вироку (якщо пощастить) невинні люди можуть чекати роками в СІЗО. (Фото Івана ЛЕОНОВА.)
Українсько-американське бюро правозахисту, відоме своєю боротьбою за права людини, i очолюване Семеном Глузманом, згортає свою діяльність. «Мені шістдесят років і я просто не витримую. Ми смертельно втомилися від цієї важкої роботи. У моєї колеги Тетяни Яблонської квартира перетворилася на готель для родичів ув'язнених. Вона захищає кожного і сприймає біду кожного близько до серця. Чи можна довго витримати таке?» — каже відомий правозахисник.
Між іншим, фінансової підтримки бюро не має: західні донори не оплачують адвокатів чи поїздки до тюрми, в Україні ж права людини лишаються тільки декларацією. Існує ще одна проблема — тих, хто займався б справою правозахисту. Молодь цього не прагне, констатує Семен Глузман, бо робота справді важка і невдячна. Але закриття бюро не означає, що люди, які працювали в ньому, взагалі припинять діяльність. І далі діятиме «Асоціація психіатрів України», створена й очолювана Глузманом. Окрім того, є готовність займатися просвітництвом, що передбачає поїздки для спілкування в регіонах.
Тему першого туру таких поїздок правозахисник визначив як дуже гірку — неспротив нашої держави насильству, що чиниться над людьми у правоохоронних органах. І основна причина — в Україні не відбулася судово-правова реформа.
«Значна частина мого життя пройшла в іншій країні — СРСР. І те, що ми зараз сидимо й говоримо про такі проблеми, а за дверима немає співробітників КДБ — це вже свято... Свого часу я відбув ув'язнення. Я не був шпигуном і жодних законів не порушував. Просто, як той хлопчик із казки про голого короля, я сказав, що у нас зловживають психіатрією. Це стало приводом для ув'язнення. І все ж я мушу констатувати, що в СРСР якась система захисту прав існувала. Тепер зруйновано й те, що було. Такого рівня корупції, як зараз, не пригадати. Зараз відкрито діє одне — «дай». А захищати людину, за великим рахунком, повинні не правозахисники, не омбудсман, який просто не здатний гарантувати вирішення всіх питань, а суддя. У нашій країні це не відбулося».
За анонімним моніторингом засуджених, що його провела працівник бюро правозахисту Тетяна Яблонська, вісімдесят відсотків стверджують, що під час затримання їх били і катували. Далі, при слідстві, такі дії майже припиняються. Але затримання і потреба отримати зізнання зазвичай пов'язані з насильством над людьми.
Як приклад, Семен Глузман навів справу К., київського інженера, якого вирішили використати, аби «знайти» вбивцю і закрити справу. Все було сфабриковано, але після тривалої нічної «розмови» К. підписав «явку з повинною». Вранці його викликав на допит слідчий. Дещо розслаблений тим, що зізнання вже підписане, він на хвилину вийшов з кабінету, залишивши документи на столі. І К., за інтуїтивним поривом, схопив ручку і написав зверху на «явці»: «Явка дана під тортурами», — і поставив свій підпис. Саме цей напис став одним із важелів, які допомогли врешті звільнити К. Хоча йому пощастило не лише з цим. Ще — з дружиною, яка ні на мить не засумнівалася в ньому і працювала на чотирьох роботах, аби мати можливість захищати чоловіка. Пощастило з адвокатом, яка тривалий час працювала в прокуратурі, і тому швидко побачила білі нитки, якими було зшито чорну справу. Пощастило й із суддею, яка розуміла, що її можуть чекати неприємності, але винесла справедливе рішення. Додамо: пощастило і з тим, що за справу взялися працівники бюро правозахисту, які доклали чимало зусиль, аби зібралися докупи всі ті згадані вище та додаткові чинники. І все ж звільнення чоловікові довелося чекати чотири з половиною роки. І їх він провів не в зоні навіть — там, кажуть, легше, а в камерах Лук'янівської тюрми: весь цей час тривало так зване слідство...
Подібні приклади, певно, можуть навести немало людей. Пригадую, зокрема, слова працівника Сумської прокуратури, сказані свого часу «не для преси». Йшлося про резонансне вбивство. Виявилося, що поки міліція знайшла реального вбивцю, у скоєному злочині «зізналися» сім чи вісім чоловік.
«Є багато національних способів змусити людину зізнатися в тому, чого ніколи не робив», — каже Семен Глузман. Це і так званий «слоник», коли на людину надягають протигаз і перекривають доступ повітря. Це не лише болюча, а й надзвичайно принизлива для чоловіків «процедура», коли їх роздягають, розкарячують і саджають на палицю, на яку натягнуто презерватив. «...А «падіння зі сходів» — це просто епідемія у наших райвідділах. Почитаєш пояснення, чому сліди побиття на затриманому, — упав зі сходів. Таке враження, що всі приміщення побудовані в міліції тільки зі сходів...»
Працівникам бюро доводилося захищати жінку, слідчого міліції, яка вже мала досвід роботи, тобто побачила достатньо, але одного разу, йдучи коридором, зазирнула до кімнати, звідки почувся нелюдський крик. Там було щось уже зовсім за межами фізіології, бо офіцер написала доповідну керівництву. «Ми її потім рятували від психіатричного діагнозу, який їй намагалися приписати колеги», — пригадує Глузман.
Проте проблема міліцейських катувань не є проблемою злого умислу, переконаний правозахисник. Тим більше що українці на загал не такі агресивні. Це передусім проблема умов для професійної роботи. У нас, як ніде більше, зневажливо ставляться до «стукачів». Хоча такі люди допомагають здійснювати правопорядок і за кордоном отримують за це винагороду. Де взяти гроші на винагороду нашому міліціонеру? Додамо неможливість провести швидку професійну експертизу, та навіть брак бензину, коли треба кудись виїхати терміново!.. «А міліціонери — не телепати, вони не відгадують думок, але мають здобути докази, — каже Семен Глузман. — Тому вони бувають ніби змушені вдатися до насильства. А за деякий час відбувається професійне «вигорання», і людина починає ставитися до тортур, як до норми...»
Найстрашніше тут — почуття безкарності. Бо, коли на судах звинувачувані починають говорити, що їх катували, судді цього «не чують», — їм це незручно. І в системі нічого не змінюється.
Щоб подібних безчинств не відбувалося, Семен Глузман вважає, що треба відмінити три чинники міліцейської роботи: явку з повинною, відсоток розкриття та дослідування справ. Усе це змушує міліцію шукати не реальних злочинців, а «цапів-відбувайлів», які мають постраждати за чужий злочин та правоохоронну нерозпорядливість.
Як же протистояти свавіллю? Хоч як важко, каже Семен Глузман, але якщо ви впевнені у своїй невинуватості, не треба давати свідчення. Якщо вас «побуцали», ви маєте право вимагати виклику лікаря. «...Ми зрозуміли, наскільки важливою є просвітницька робота. Ми почали зокрема працювати з медиками — працівниками швидкої допомоги. Адже затриманий має право не лише викликати лікаря, а й вимагати, аби його з ним залишили наодинці. І лікар має підтримати його в цьому. І тут посилання на те, що немає приміщення абощо, не повинні грати ролі. Немає приміщення? То вийдіть, панове міліціонери, і почекайте в коридорі. А медики мають заповнювати документи, і якщо там буде зазначено, що до вас чинилося насильство — це вже стає зафіксованим фактом...».
Звичайно, сьогодні українець не може покладатися на будь-які служби держави, сподіваючись на допомогу. Можна покладатися лише на конкретних людей, які працюють у цих структурах і правильно розуміють свій обов'язок перед законом. Такі люди, звичайно, є. Тому не треба зневірюватися, а слід писати тому ж омбудсману, який хай нічого й не робить, але ваш лист уже буде фактом вашого звернення. «Треба стукати, хай ніби і в глуху стіну. Бо чекати, нічого не робити й сподіватися, що прийде новий законодавець, який щось змінить, — справа марна, — переконаний Семен Глузман. — Не прийде. Ці люди живуть у іншому світі. Найбідніші з них лікуються у Феофанії, хтось навіть підлікувати горло їде за кордон. Ми повинні самі навчитися відстоювати свої права».
У Семена Глузмана, до речі, є власна точка зору на особливості українського менталітету. Ще в політтаборах можна було простежити закономірність: там були переважно українці, жодного білоруса, узбека, майже не було грузинів... У таких неагресивних українцях закладено певний опір до насильства. Тому ми й живемо сьогодні інакше, ніж, скажімо, білоруси. Тому ми й маємо шанс зробити своє життя достойнішим.
«...Свого часу, коли я звільнився у вісімдесят другому, мене за кордон не випустили, хоча я й єврей. Коли почалися зміни в державі, мене запросили: «Ви хотіли їхати — їдьте». Ні, кажу, тепер ви їдьте, я залишаюся. І вони, і я не поїхали, так ми й живемо разом у цій країні... Ми отримали демократію, але граємося нею, як дитина іграшкою. Але ми навчимося жити за її принципами».
Українець Володимир Чухрай, що відсидів у колонії посиленого режиму вісім з половиною років за розбійний напад із навмисним убивством, які не скоював, вимагає повної реабілітації, матеріального та морального відшкодування й притягнення працівників правоохоронних органів, винних у його незаконному покаранні, до відповідальності. За словами народного депутата Любові Стасів (саме вона посприяла звільненню Чухрая 23 березня 2007 року), з листопада 2005 року громадянин Чухрай продовжував перебувати за гратами, незважаючи на те, що справжній убивця зізнався у вчиненні злочину й передав слідчим знаряддя вбивства.
Володимир Чухрай упродовж усього строку писав скарги в усі можливі інстанції, включаючи Верховний Суд, Уповноваженого з прав людини, однак звідусюди приходили відписки, й ніхто навіть не витребував справу для ознайомлення. «Мені здається, що це не відшкодовно. Мені скоро 27, а у 18 років мене посадили. Ці роки не відшкодувати ніякими грошима», — зазначив пан Чухрай на прес-конференції в УНІАН.
Постраждалий від свавілля правоохоронців чоловік розповів, що розбійний напад на подружжя бізнесменів, у якому його звинуватили, стався у 1998 році. Тоді з вогнепальної зброї жінку було вбито, а чоловіка поранено. Оперативники призначили «винним» неповнолітнього Богдана Омельченка й «вибили» з нього явку з повинною. А потім обрали на роль співучасників злочину двох його друзів — Миколу Кулика та Володимира Чухрая. Незважаючи на тортури та знущання, хлопці не визнали своєї вини, але видимі прогалини в слідстві й відсутність доказів не врятували їх від вироку. Чухрай, якому тоді вже виповнилося 18, отримав найбільший строк ув'язнення — 14 років, він відбув більшу його частину, тоді як двох інших хлопців було звільнено достроково.
Народна депутатка від БЮТ Любов Стасів обіцяє допомогти i їм, адже майно хлопців перебуває під арештом, оскільки чоловік убитої жінки ще тоді подав до них позов на 200 тисяч гривень. Пані Стасів каже, що «правопохоронці», які сфальсифікували справу, наразі рухаються кар'єрними сходинками, зокрема один слідчий нині працює в Генпрокуратурі.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
