Боротьба за львівський орган

      УЛьвові стрімко розгоряється конфлікт на релігійно-культурному грунті — боротьба за місцевий Будинок органної та камерної музики і водночас діючий костел св. Марії-Магдалени. Віруючі, котрих часом не впускають до храму, помалу починають «протестувати молитвою» на подвір'ї костелу. З'явилися й голодувальниці-парафіянки. Напруга поступово, але невпинно переростає у форму українсько-польського протистояння, обіцяючи затьмарити «притчу во язицех» — справу військових поховань Орлят на Личаківському цвинтарі.

      Суть проблеми досить проста і сухою офіційною мовою формулюється як боротьба за культову споруду, що перебуває на балансі світської влади, а використовується релігійною громадою католиків латинського обряду. Релігійна громада прагне порятунку душ у молитві, дирекція ж органного залу хоче сіяти розумне і вічне у свій спосіб. Прикро, але сумістити ці дві задачі не вдається. Кожна зі сторін прагне самостійно визначати графіки паріння у захмарних мандрівках до вершин духу, встановлюючи графік літургій чи концертів. Адже розписувати його треба на рік наперед. Зрештою, основні суперечки йдуть за вечірні часи: парафіяльна громада прагне молитви, меломани — музики. Але у справі є й свої гризоти — неозброєним оком помітна особиста «нелюбов» між світським владикою «матеріальної бази» Юліаном Винницьким і єпископом-помічником Леоном Малим. Директор величає єпископа «паном», ніби ігноруючи духовний статус останнього, який би вимагав звернення «отче». У свою чергу, єпископ вперто відмовляється підписувати з директором угоду про оренду храму, прагнучи це робити винятково з «балансоутримувачем», себто з міською владою. Ця «палаюча прохолодність» обтяжена неприязню між персоналом та парафіянами. Нинішньому ж львівському муніципалітету проблема перейшла у спадок від попередників, які, слід сказати, зробили дві спроби відправити директора Будинку органної музики, проте без успіху: на посаді його поновлював суд, який визнавав безпідставність звільнень.

      Нагадаємо, львівські римо-католики почали апелювати про повернення храму ще у 1991 році, а отримали офіційну змогу проводити тут богослужіння лише у 1998-му. Передбачалося, що дві сторони людської духовності — молитва і музика — складатимуть омріяну симфонію. Європейський досвід підказує, що це звична практика, адже чи не в усіх найбільших діючих католицьких храмах проводять світські концерти органної, та й загалом класичної, музики. Крім того, у костелі встановлено один із найліпших у Центральній Європі органів з унікальним звуком — цей інструмент був порятований у совєтський період саме львівськими музейниками. Проте європейський досвід не стає в нагоді. Адже найбільша проблема — у бюрократичних перепонах, пов'язаних зі статусом храму: в паперах він фігурує не як культова споруда,яку, за законодавством, треба «повертати громаді», а який історична пам'ятка.

      Польська преса та телебачення вже рясніють репортажами на тему «костелу незгоди», передаючи реляції до гіперрелігійної Польщі про «бідних старушок, котрим не дають спокійно помолитися». Адже католицький світ у період великого посту, готуючись до великоднього таїнства, зосереджується на підготовці душі до прийняття чуда Воскресіння Христова. Тривають особливі богослужіння, а релігійні переживання особливо загострюються. Вже дійшло навіть до скликання прес-конференцій та брифінгів, на яких обидві сторони пояснюють свої рації.

      За підозрілим збігом обставин, проблема стрімко наближається до запланованої за пару тижнів зустрічі президентів Польщі та України в Перемишлі, приуроченої, зокрема, до сумних роковин акції «Вісла». Тож не виключено, що «війна за львівський костел» входитиме до «пакета» польсько-українського порозуміння.