От що вміли справно робити за часів Радянського Союзу — так це жонглювати цифрами. І хоча давно вже немає планів і соцзмагань, сліпе поклоніння ЇЇ Величності Статистиці сидить у нас у крові на генетичному рівні. Звідси — бадьорі рапорти про 80—90% розкриття злочинів, тодi як у розвинених країнах Європи за щастя вважають, коли вдається розкрити й довести до логічного кінця хоча б половину випадків. Як «малюються» ці цифри — окрема тема, але «особисте зізнання» досі залишається царицею доказів. І дарма, що за цим усім стоять сотні зламаних людських доль — головне, щоб цифри були справними.
Того травневого вечора 22-річний киянин Юрій Мосєєнков після роботи вирішив зайти в бар по дорозі додому — випити пива. За столик до нього підсів кримінальної зовнішності чолов'яга, побитий і напідпитку, і почав «брататися». Щоб не нариватися на конфлікт, Юрій підтримав компанію і, посидівши певний час, пішов додому. Випадкові знайомі розпрощалися близько 1-ї години ночі, а зранку чолов'ягу знайшли мертвим неподалік, у парку, з чотирма ножовими пораненнями. Офіціантка бару описала Юрія як останнього, хто спілкувався з загиблим.
Кілька днів слідчі стежили за хлопцем, розробляючи різні версії вбивства (Юрій у цей час спокійно ходив на роботу, не виказуючи особливого хвилювання, не намагаючись утекти чи щось знищити), а коли через тиждень шанси докопатися до істини практично зникли — вирішили брати. Хоча, як стверджує адвокат Юрія Олег Левицький, у матеріалах справи є свідчення інших відвідувачів бару, які показують, що вбитий Л. повернувся і перебував до 4-ї години ночі в компанії іншого Юрія; вони навіть називають його прізвище, адресу і номер телефону. Проте слідчі не стали себе утрудняти перевіркою цієї інформації.
7 травня 2005 року Юрія Мосєєнкова було затримано за підозрою у вбивстві громадянина Л. і доправлено до прокуратури Дніпровського району. Незадовго до цього хлопець переніс важку операцію на голові з трепанацією черепа, тому, наївний, одразу попередив слідчих, щоб не били по голові. Результат виявився прямо протилежним — троє слідчих під безпосереднім керівництвом слідчого прокуратури Дмитра Титора почали методично завдавати ударів гумовими кийками саме по голові. Коли Юрій непритомнів, його кидали до підвалу прокуратури, а тоді продовжували «допит». У відчаї хлопець почав заточувати об камінь монету, знайдену в кишені, щоб перерізати вени, але її вчасно знайшли і вилучили.
На третю добу Юрій втратив відчуття реальності і підписав не лише надиктовану йому «явку з повинною», де цілком і повністю «визнав» себе винним у вбивстві, а й пачку чистих листків. Правда, єдиним доказом «вини» хлопця, крім факту «братання» з потерпілим, стала краплина крові на його одязі, яка за групою крові збіглася з групою крові вбитого (сам Юрій припускає, що вона справді могла належати Л., який, будучи побитим, під час розмови в барі неодноразово ліз до нього обніматися). Однак, за матеріалами слідства, Л. убивали двічі: два удари йому було завдано в одному місці, а ще два — за кілька десятків метрів від нього. Більше того, виявлено виразні сліди боротьби. А в цьому випадку одяг Юрія мав би бути в крові з голови до ніг, а на тілі повинні були залишитися численні ушкодження. Крім того, на ножі, який «виявили» під час незаконного обшуку в Мосєєнкова, слідів крові не виявлено.
Слідство тривало без малого два роки. Свідчення Юрія змінювалися відповідно до того, яку картину «малювали» його опікуни, однак на слідчих експериментах він не спроможний був вірогідно відтворити картину «вбивства», а на відео (яке, до речі, потім дивним чином зникло з матеріалів справи) хлопець більше нагадував зомбі, а не холоднокровного вбивцю. За весь цей час Мосєєнков був позбавлений адвоката (спочатку, начебто, на прохання самого Юрія — чи не за допомогою тих самих чистих листків, підписаних одразу після затримання?).
Перший захисник — Олег Веремієнко — був призначений лише 28 грудня 2006 року, через 50 (!) днів після подання клопотання. Тоді й з'ясувалося, що з жовтня 2005 року «жодних клопотань органами досудового слідства перед судом щодо продовження утримання обвинуваченого Мосєєнкова Ю.В. під вартою не порушувалося». Однак на підписку про невиїзд Юрій вийшов лише 1 лютого 2007 року, відсидівши в СІЗО без жодних на це підстав 10 місяців. Не без втручання омбудсмана Ніни Карпачової Генпрокуратура за цим фактом уже порушила кримінальну справу, хоча й продовжує наполягати на обвинуваченні.
Зараз, нарешті, розпочався суд, який має розставити всі крапки над «і» в цій історії. Правозахисники, які долучилися до цієї справи, мають надію добитися виправдання, хоча зізнаються, що зробити це буде непросто. «Новий прокурор, який доводив справу до кінця, заявив, що «справа, звичайно, запущена, але в мене вистачить досвіду зробити з гівна цукерочку», — говорить адвокат Олег Левицький. І його хвилювання не безпідставне — в українських судах виноситься лише 0,3% виправдальних вироків, тодi як в Європі та Америці ця цифра сягає 50%, а в тому ж Казахстані — 19%. А коли людину засудили, її набагато складніше «витягти».
Класичний приклад — справа колишнього диктора НТУ Руслана Антоника, який скоро 7 років як відбуває покарання за досить сумнівним обвинуваченням. «Я знаю, хто чинить спротив звільненню Антоника, — коментує ситуацію відомий правозахисник Семен Глузман. — За цією справою пройшло дуже багато високопоставлених прокурорських чиновників, які просто виконали соціальне замовлення Адміністрації Кучми. І тепер кожен з них думає не про Антоника і не про справедливість чи несправедливість, а про себе, бо, якщо припустити, що ми доб'ємося звільнення Антоника як невинного, він має право вимагати в суді сатисфакцію за моральні збитки, назвавши при цьому всіх поіменно».
На останньому спільному засіданні двох палат Верховний Суд України відхилив клопотання Генпрокуратури про перегляд справи Антоника — «за» проголосувало лише 5 із 40 суддів, хоча правозахисники не втрачають надії відновити справедливість.
Це — лише кілька прикладів «ефективної» роботи правоохоронних органів. Насправді, як показують результати моніторингу стану дотримання прав ув'язнених та засуджених осіб в Україні, проведеного Українсько-американським бюро захисту прав людини за підтримки фонду «Відродження», масштаби отримання «зізнання» набагато ширші. 81,1% засуджених зізналися, що їх змушували писати «явки з повинною», застосовуючи до них широкий арсенал методів «переконання»: від обіцянок полегшення умов утримання та зменшення терміну до жорстоких побоїв, погроз «неприємностями» родині чи відмови від надання медичної допомоги.
Ось лише деякі епізоди, про які засуджені насмілилися написати в анкетах, які були їм запропоновані. Батька чотирьох дітей зі Стрия слідчий Дзевроник «допитував» удома на очах у родини — міліціонери лили на тіло окріп із чайника, били та погрожували згвалтувати доньку, якщо не зізнається. Чоловік усе підписав, сподіваючись на суді все розказати, але суддя Микитчи проігнорував заяву про насильство. «Хочеться вмерти... даром сиджу і думаю про дітей», — написав наприкінці анкети чоловік. А 57-річного інваліда-діабетника змусили написати все, що потрібно, позбавивши інсуліну. Коли відомий правозахисник Тетяна Яблонська, яка проводила цей моніторинг, зустрілася з ним у колонії, її вразили його розпухлі ноги, які починали гнити, — у медчастині не було бинтів, а синові забороняли передавати батьку бинти й інсулін. Правда, після відповідного звернення, швидко знайшлося й те, й інше.
«У нас досі превалює показуха, а не конкретна робота, — робить висновок Тетяна Яблонська. — А міліція, не маючи можливості з тих чи інших причин розкрити злочин, вибиває «явку з повинною», порушує кримінальну справу, а далі все йде «по накатаній»: суди корумповані абсолютно, прокуратура не здійснює ніякого нагляду за дотриманням законності, і в людини практично немає шансу довести свою невинність. У мене зараз є конкретний випадок: у Хмельницькому суді за будь-яку ціну намагаються засадити двох хлопців — Нечипорука і Моцного — хоча їхня справа шита білими нитками. Два суди їх визнали невинними, а Хмельницька прокуратура в особі слідчої Леськів, виконуючи певне замовлення, втретє порушує проти них кримінальну справу. Хоча більше підстав є підозрювати в злочині іншу особу, але той чоловік — із багатої родини, яка в дружніх стосунках із головою суду. І взагалі, на зоні я практично не зустріла «білих комірців» — усі вони відкуповуються чи на рівні ще досудового слідства, чи на суді».
Крім відвертого «призначення бути винним», у правоохоронців існує і ще одна безвідмовна практика «покращення» статистичних даних. «Я, доки сидів у СІЗО, не раз стикався з такими випадками: зловили, наприклад, наркомана «на гарячому», коли він заліз у чужу квартиру. Його тримають доти, доки не почнуться ломки, а тоді кажуть: «Візьми на себе іще кілька епізодів, і ми тобі хоч наркотики, хоч — дівчину просто в камеру доправимо, — розповідає Микола Ляхович, який відбував покарання в колонії за «Справою 9-го березня». — І хлопець пише явку з повинною, а далі все починає підганятися під неї. Є такі, які беруть на себе епізодів 10—20. Коли я сидів, один епізод коштував півкілограма чаю чи 5 блоків цигарок».
Сам Микола на собі відчув усі «принади» спілкування з міліцією — через півгодини після затримання 9 березня 2001 року і «допитів iз пристрастю» його терміново було доправлено до лікарні з розривом селезінки — лікар попередив «правоохоронців», що в разі ненадання термінової допомоги він може за 2 години просто померти. Через 5 днів його забрали просто з лікарні після операції, а під час слідства неодноразово шантажували арештом молодшого брата Григорія, вимагаючи свідчень на інших учасників акції.
Найприкріше в цій ситуації, що міліцейські чини, які допускають свавілля, практично лишаються безкарними. «Я знаю, що коли проти міліціонерів порушується справа, то слідство в той чи інший спосіб затягується, ідуть намагання домовитися з потерпілою стороною, а якщо справа й доходить до суду, то терміни дають мінімальні, — ділиться Тетяна Яблонська. — Спрацьовує корпоративний захист. Ми сьогодні не можемо посадити суддю за злочинну діяльність чи бездіяльність. Мені в прокуратурі одного разу майже відкрито сказали: «Не будьте наївними, ми своїх не здаємо».
Українсько-американському бюро захисту прав людини вдалося виправдати більше 20 людей, що були невинно засуджені, але це — крапля в морі. Тому директор Бюро, відомий правозахисник Семен Глузман, нещодавно заявив, що добиватиметься відміни «явки з повинною» як головної причини тортур і тиску на підслідних. Хоча в нинішній ситуації повної правової анархії це навряд чи реально.
А поки що Україна входить до першої десятки у світі за кількістю ув'язнених на 100 тисяч осіб (нині їх 160, 60% з яких — молодь до 35 років), і посідає 4-те місце після Росії, Туреччини і Румунії за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини серед країн Європи. До речі, в 2006 році наша держава сплатила за рішеннями Європейського суду з прав людини понад 2 млн. гривень відшкодувань, ще понад 5 млн. гривень було виплачено позивачам за рішеннями українських судів. Схоже, чиновникам видається простішим виходом із ситуації відкупитися від найбільш настирливих грошима платників податків, ніж навести лад у правоохоронних органах. А нам у цій ситуації лишається триматися подалі від «правопохоронців» і тримати в голові народну мудрість: «Від тюрми та від суми — не зарікайся».
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
