Спинився пензель...

      Такі художники, непрофесійні, але обрані Богом, зазвичай не стають популярними. Вони не шукають слави — просто не можуть не писати. Так жив та  творив і Нестор Кізенко, народжений колись на хуторі Біж поблизу Хоружівки Недригайлівського району. Сільський художник... Для когось таке наймення — ніби ознака гатунку непрофесійності. Для інших — прикмета самобутності. На батьківщині його сприймали й шанували саме як самородка, що зумів оспівати рідний край, його історію, людей.

      Перші весняні дні стали останніми днями життя митця. І — втратою для земляків. «Помер наш художник», — потелефонував відразу голова Недригайлівської райдержадміністрації Валентин Петльований. Бо, справді, відчувають недригайлівці, зник яскравий мазок у портреті краю. Втім чи зник? Адже лишилися його роботи, його численні твори, які мистецтвознавці порівнювали з народними піснями, — портрети, пейзажІ...

      Творчості Нестора Кiзенка на схилі художникових літ  пощастило. Його помітив колекціонер, меценат Володимир Бєляєв-Беланжер, і фактично лише минулого року відкрив широкому загалу. Відбулися виставки в Ромнах, Сумах; потім —  у Києві у відомій виставковій залі Музею Івана Гончара, де було представлено сорок чотири картини Нестора Митрофановича; випущено альбом його творів.

      Говоримо: пощастило саме творчості, бо художник, згадують, лишився таким же скромним. І яскравий спалах «співця українського краєвиду»  був спалахом для нас, а для нього — лише можливістю донести те, що творив, до інших. Донести свою любов до землі, на якій виріс, де пережив голодомор та війну, від якої був відірваний, коли забрали на примусові роботи до Німеччини, а потім — поки дванадцять років служив у армії. Надзвичайно працездатний, він не відривався від сільського буття й ніби поспішав творити, аби більше тої любові відбилося на полотнах — хай навіть із мішковини. Тепер пензель спинився. Любов продовжує жити. Художника — до своєї землі, яку долюблювати тим, хто залишився.