Варшава: війна з українською історією

Війна за монументи триває?!

      Польські комбатантські середовища планують встановити у центрі столиці, на площі Гжибовській, за влучним висловом «Газети Виборчої», «макабричний пам'ятник», присвячений жертвам Української Повстанської армії. Вже ніби є дозвіл муніципальних властей Варшави. Щоправда, спершу необхідно затвердити сам проект, який обіцяє не так символічно нагадувати про жертви, скільки жахати українськими злочинами. Наразі варшавський муніципалітет, у якому більшість становлять ліберальні центристи з «Громадянської платформи», запевнив, що на затвердження «ужастика» не піде і відфутболив монументальний шедевр у стилі Хічкока на експертизу до Ради охорони пам'яті боротьби та мучеництва. Секретар Ради Анджей Пшевознік від оцінки безпрецедентного «натуралізму» ухилився, позаяк, за його словами, досі в очі не бачив проекту.

      За інформацією впливової польської «Газети Виборчої», проект пам'ятника являє собою відлите з бронзи п'ятиметрове дерево з крилами замість гілля, а до стовбура будуть прибиті трупи дітей. Подібний злочин, на переконання замовників, нібито стався на Тернопільщині наприкінці 1943 року. Організатор встановлення жахливого монумента Ян Невинський, голова «Всепольського комітету побудови пам'ятника жертвам геноциду, скоєного ОУН-УПА щодо польського населення східних рубежів», не приховував перед журналістами справжньої мети споруди — «аби вражало». «Лишень щось нечувано резонансне зараз спроможне привернути увагу людей», — вважає Невинський.

      Голову цього громадського комітету найбільше дратує, що в Україні ставлять пам'ятники УПА і «без реакцiї минають вимоги Світового конгресу українців, який домагається відшкодувань за операцію «Вісла» від Польщі».

      На думку Гжегожа Мотики, відомого дослідника польсько-українського конфлікту, сама ідея встановлення пам'ятника жертвам не повинна викликати спротиву, але «зрозуміло, дискусійною є натуралістична форма цього почину». Водночас, на переконання історика, не варто казати про сотні тисяч жертв УПА, адже загальне число жертв польського населення становить близько ста тисяч людей, з котрих на Волині загинуло максимум 60 тисяч, і, позаяк «це  i так велике число, не варто його перебільшувати».

      У суто «історико-монументального скандалу» вже з'явився і політичний підтекст. Януш Доброш, віце-спікер Сейму від націоналістичної «Ліги польських родин», яка входить до урядової коаліції, не виключає можливості виступити з ініціативою про відшкодування для поляків, які постраждали в Україні під час ІІ Світової війни. Йдеться про відшкодування для потерпілих від ОУН та УПА. Сам віце-спікер переводить питання у риторичну площину, мовляв, «чи мають право поляки на відшкодування». Для Доброша «з моральної точки зору це очевидні речі» і потрібно лише продумати над юридичним формулюванням, адже з цього приводу до партії звертається чимало організацій. Зрештою, українське питання відіграє і компенсаторну роль для польських націоналістів, що у певний спосіб підтвердив і сам Доброш, адже нинішня Польща опинилася у парадоксальній ситуації: з одного боку, поляки практично позбавлені відшкодувань від Німеччини, а з іншого — їм загрожують позови від єврейських організацій. Відшкодування полякам з боку України мало б нагадувати формулу, за якою Німеччина платила родинам жертв Голокосту.

      Також, за словами віце-спікера, є й претензії з українського боку, бо Конгрес українських націоналістів Канади висловлює претензії до Польщі з приводу виселення лемків у рамках акції «Вісла». При тому всьому польський високопосадовець наголошує, що виступає за українсько-польське примирення і нормалізацію відносин, у сподіванні на компроміс з українською стороною. Щоправда, Доброш зазначив, що в разі офіційного визнання військовослужбовців УПА Україна може опинитися у складній ситуації, бо у такий спосіб буде легітимізовано масові вбивства поляків, а завдана шкода може стати предметом позову до держави Україна.

Гіркий подзвін «Вісли»

      Навесні цього року — 60-ті роковини акції «Вісла», сумнозвісної депортації польських українців. Так виглядає, що без чергового і цілком непотрібного випробування щирості польсько-українських відносин вкотре не обійдеться. Адже вже починається хвиля параної та роздряпування історичних виразок на «ніжних» душах праворадикалів обох країн. І не виключено, що візит президентів Польщі та України 28 квітня до Перемишля може бути зірвано. Так виглядає, що постановку проблеми про взаємні образи «шовіністи» сформулюють у такий спосіб, що Качинський та Ющенко справу спустять на гальмах, аби лишень зайвий раз не наражатись на немилість національно закомплексованого електорату.

      Польські праворадикали готуються вшанувати пам'ять вигнаних зі своїх домівок українських селян нагадуванням про військові злочини українських націоналістів. Адже коріння акції «Вісла» проростає з часів окупації України у 20-х роках, коли чимало фронтовиків Першої світової перейнялися питанням, а чому, попри всі обіцянки світової демократичної думки, єдиним народом Центральної Європи без своєї держави стали лишень українці.

      А у 30-х Галичина стала просто вибуховою Північною Ірландією, у якій націоналістичні гасла падали у добре угноєний польською пацифікаційною політикою грунт. Саме традиція кривавих 30-х плавно перейшла у громадянську польсько-українську війну, якщо не сказати різанину цивільного населення. Наймасовіші ж акції терору проти поляків сталися у 1943 році на Волині, адже там українське населення переважало, щоправда, українцям на контрольованих поляками територіях солодше від цього не ставало.

      І не останню роль у «розпалюванні міжнаціональної ворожнечі» відіграли «українські буржуазні націоналісти», котрі сподівались вибороти незалежну Україну «від Сяну до Дону» навіть шляхом злочинів. Адже, як показав досвід І Світової, «трупи рахують по війні, переможців не судять, головне ж — територію застовпити». Як відомо, селяни гуманізму не знають, а у відплатних акціях були замарані строї незалежницьких формацій обох народів. Західна Україна стала такими собі центральноєвропейськими Балканами, а закінчення зведення взаємних порахунків припало на введення сталінських санкцій «проти всіх», коли масовий терор проти мільйонів українців та поляків перекрив лічбу взаємновбитих тисяч.

      Акція «Вісла» поставила жирну крапку на широкоформатній українській партизанській боротьбі, щоправда, перекривши кисень і українській громаді, котру розпорошили переважно по землях східної Німеччини, переданих Польщі, аби присолодити гірку «галицьку» втрату. Була й юридична «родзинка», адже депортовані українці лишалися громадянами Польщі, до котрих державна влада застосувала принцип колективної відповідальності.

      Якщо справу «Волині» після гострої дискусії в обох країнах було вшановано президентами Кучмою і Кваснєвським, то напередодні сумних роковин у Перемишлі ситуація повторюється. Польські націоналісти категорично проти вибачень за цей комуністичний злочин. І дискусія на тему роковин «Вісли» плавно і якось непомітно переходить у згадування «українських злочинів». Враховуючи ж те, що особливих успіхів задекларована міждержавна «стратегічна любов» не принесла, чергова «історична тризна» між хорами вічно ображених «борців за національну гідність» буде значно помітнішою. Для пересічних поляків і українців.