А ти знаєш кунг-фу?

      Слово «Шаолінь» у нас знають завдяки Джекі Чану та голлівудським фільмам, у яких натуралізовані американські китайці у помаранчевих рясах легким доторком ламають стіни, загрібають руками жар та складають у стоси полчища «поганих хлопців». Китайські школи бойових мистецтв, які залишалися таємними понад тисячу років, у минулому столітті відкрилися для світу і одразу обросли безліччю небилиць і стереотипів. Цього тижня в Україну приїхав Юй Куа Чен, настоятель бойових мистецтв храму Шаолінь. Разом зі своїм учнем і єдиним українцем — почесним монахом Шаоліня Андрієм Старовойтом, вони вирішили розвіяти деякі міфи про легендарну гірську обитель монахів Чань. «Я запросив Учителя, аби він погрався з дітьми, пожив під дахом будинку, — пояснює Андрій Старовойт мету візиту Юй Куа Чена, — адже він не має власного дому і зовсім не має вільного часу, бо постійно когось лікує. Або вчить».

      Учителеві Юй Куа Чену п'ятдесят п'ять років. Перше, що кидається в очі, це його абсолютна незворушність. На прес-конференцію патріарх кунг-фу прийшов вдягнутий у не по-зимовому легку чорну одіж. Ні сліпучі спалахи фотокамер, ні оглушливе тріщання електродрилі будівельників за стіною не викликали жодної помітної реакції на його обличчі. Воно пожвавлювалося лише тоді, коли перекладачка-китаянка витлумачувала Вчителеві запитання журналістів, і притишеним рівним голосом він відповідав. Зрозуміти одне одного українцям і китайцеві було досить важко, не лише через мовний бар'єр, а й через понятійну різницю культур.

      Монастир Шаолінь заснований у 495 році, розповідає Юй Куа Чен. Його монахи практикують чань-буддизм, один із численних різновидів цієї релігії, що передбачає суворий аскетизм і важкі фізичні тренування, аби звільнитися від рабства власного «Я» і досягти досконалості. До чань-буддизму шаолінців навернув настоятель Дамо. За легендою, Дамо прийшов до монастиря з реформаторськими ідеями, але тодішній настоятель і монахи їх відкинули. Вiдтак Дамо пішов до печери неподалік, і там порину у медитацію на дев'ять років. Ця печера і досі існує, і монахи показують її туристам. Вийшовши звідти, Дамо за допомогою вісімнадцяти вправ швидко відновив фізичні кондиції і став ще сильнішим та досконалішим. Монахи Шаоліня на чолі зі своїм настоятелем прийшли до Дамо і попросилися до нього навчатися. Проте ображений реформатор відповів настоятелеві: «Я навчатиму тебе хіба тоді, коли сніг почервоніє!». А саме була зима, тож настоятель відрубав собі руку, «пофарбувавши» сніг своєю кров'ю. Дамо погодився навчати монахів, а вони, на згадку про ті події, носять туніку без одного рукава і вітаються однією рукою, а не двома, як решта китайців.

      «Навчатися в Шаоліні дуже дорого, і я б охоче заплатив цю суму грішми, — каже Андрій Старовойт, — але ціна навчання — життя, яке ти мусиш присвятити Шаоліню». Потрапити в науку до монастиря досить просто. 1998 року Андрій сам, не знаючи мови й звичаїв, купив квиток на літак і прилетів до Китаю. При монастирі він навчався півтора року і отримав звання «почесного монаха». Цього вистачило, щоб отримати загальне поняття, адже, як розповідає сам Андрій, для того, щоб почати щось відчувати у практиках Шаоліня, потрібно працювати над собою 25 років.

      Коли у 1975 році Юй Куа Чен прийшов у Шаолінь, у Китаї ще відчувалося дихання культурної революції. Монастирі були розгромлені і занедбані, а бойовими мистецтвами цікавилося дуже мало людей. Сьогодні ж практика цигун (древнє мистецтво саморегуляції організму) надзвичайно популярна в Китаї. Вона має безліч течій і шкіл, найменша з яких налічує вісім тисяч учнів. Проте в більшості з них навчають спортивно-оздоровчого різновиду цигун, і лише в самому монастирі Шаолінь це навчання грунтується на глибокому духовному й тілесному самовдосконаленні. «Мета занять цигун — покращення здоров'я, здоровий спосіб життя, — каже Юй Куа Чен. — А головне — це зміна свідомості, звільнення людини від тиранії власного «Я».

      У монастирі Шаолінь є монахи, які присвятили себе Будді: вони не займаються бойовими мистецтвами. Юй Куа Чен є настоятелем іншої групи — її члени присвятили своє життя бойовим мистецтвам. «Мирні» монахи — суворі вегетаріанці, тоді як «бойовим» дозволяють вживати трохи м'яса. Про ефект від багаторічних тренувань добре свідчить історія, яку розповів Андрій Старовойт: «Якось я запитав учителя, чи правда те, що монах, який покидає монастир, перед виходом може відсунути голими руками чашу з гарячим вугіллям, після чого на його руках залишаються випалені зображення тигра і дракона (Цей сюжет часто трапляється у фільмах. — Авт.). Учитель повів мене до кімнати, де тренувалися монахи за посиленими практиками. Там справді була така чаша, а в ній лежав ланцюг, розпечений до білого жару. На моїх очах один із монахів узяв той ланцюг і намотав собі на руки, а потім так само спокійно повернув його на місце, причому на руках не залишилося й сліду. «То про якого тигра і дракона ти говориш, якщо його руки залишилися неушкоджені?» — запитав Учитель».

      Майже півтори тисячі років шаолінські монахи зберігали своє бойове мистецтво як таємну зброю. Але «були люди слабкі й сильні, та прийшов пан Кольт і всіх зрівняв». Тому протягом ХХ століття кунг-фу перестало бути зброєю і перетворилося на засіб самовдосконалення, одночасно вийшовши з тіні. Втім, як не раз заявляв Андрій Старовойт, у сучасних боксерів-важковаговиків і сьогодні немає жодних шансів проти монахів Шаоліня.