Оксана Єрмакова: Футбольна Феміда — феміна

09.02.2007

Арбітр ФІФА Оксана Єрмакова: «Мене ображає фраза: «Суддю — на мило».

Фемінізм дедалі впевненіше крокує по планеті, жінки масово входять у сфери життя, які традиційно вважалися чоловічою вотчиною. Не оминуло це явище й найпопулярніший вид спорту — футбол. Спочатку пані почали грати самі, а згодом представниці прекрасної статі з'явилися й серед суддівського корпусу. Попервах вони обслуговували матчі жіночих команд, далі довели свою здатність розбиратися в ігрових ситуаціях і серйозних чоловічих баталій. Нині жінку-арбітра можна побачити і на поєдинках найпрестижнішого клубного змагання Європи — Ліги чемпіонів. Поки що — як помічниці судді в полі, тобто «лайнсвумен», але, думається, не за горою часи, коли дами виводитимуть команди на важливі двобої і в ролі головного рефері.

Як повідомили «УМ» у комітеті арбітрів Федерації футболу України, у нас також є служительки жіночої Феміди. Троє з них мають статус суддів ФІФА, ще три — помічників арбітрів. З однією із них, Оксаною Єрмаковою, ми зустрілися у Полтавській обласній федерації футболу. Тут 36-річна героїня нашої розповіді працює менеджером, отримуючи скромну зарплату. На робочому столі лежить потертий записник — до нього Оксана заносить дати й описи всіх матчів, які коли-небудь обслуговувала. Арбітраж — це хобі й додатковий заробіток, але він забирає у жінки вихідні. «Практично щосуботи пакую валізу і їду з дому. А коли ні, тоді суджу у Полтаві матчі чемпіонату області», — каже пані Єрмакова.

«Суддівство стало моїм другим футбольним життям після дострокового завершення кар'єри гравця»

Оксана відкриває фотоальбом. У ньому — все її футбольне суддівське життя.

— Це мій перший матч на професійному рівні — на базі у Кончi-Заспі грали «Динамо-3» (Київ) й «Чорногора» (Івано-Франківськ). А це я обслуговую зустріч жіночого чемпіонату світу Мальта — Словенія. Ось гра чемпіонату України серед жіночих команд Донецька й Харкова. Це я лечу на матч до Фінляндії...

— Які матчі довіряють обслуговувати українській жінці-арбітру?

— У нас cвоя стеля — ігри чоловічого чемпіонату України у першій лізі. А оскільки я асистент арбітра Міжнародної федерації футболу, то суджу й міжнародні матчі, щоправда, поки що лише серед жінок. Ось нещодавно повернулася з Болгарії — там проходив відбірковий етап чемпіонату світу серед жіночих збірних. Перед цим їздила до Польщі на кваліфікаційний турнір серед молодіжних команд.

— Жінки у формі футбольної Феміди з'являються дедалі частіше й на вищому рівні...

— Так, зарубіжні колеги вже судять навіть матчі Ліги чемпіонів. Але в нас жінкам поки що доручають матчi чемпіонату України.

— Оксано, довго ви йшли до того, щоб стати футбольною суддею?

— Спочатку прийшла у футбол як гравець. Мій шлях почався в Полтаві у тренера Сергія Ягодкіна. Більший інтерес до цього виду спорту прийшов із першими забитими голами, першими перемогами. Згодом мене запросили до збірної Харкова. А потім сталося так, що команда разом із тренером перебралася до Киргизстану. Коли розпався Радянський Союз, я повернулася в Україну, грала за донецьку «Дончанку». У Кисловодську на чемпіонаті Співдружності, в матчі проти команди з Набережних Челнів, одержала травму. Довелося робити операцію у київській клініці у відомого хірурга-травматолога Ярослава Лінька. На той час я вже не уявляла свого життя поза футбольним полем, тому вперто намагалася відновитися. Утім повністю залікувати травму, на жаль, не вдалося. Спробувала грати в Росії — нічого не вийшло, і на футбольній кар'єрі довелося поставити хрест. Приїжджаю до рідної Полтави, а мені й кажуть: набираємо жінок до арбітражу — не хочеш спробувати? Ось так почалася моя «кар'єра після кар'єри». По суті, суддівство стало моїм другим футбольним життям.

«Іноді футболістовi можна вибачити, коли він вживає ненормативну лексику»

— Чи не було страшно, коли вперше виходили на поле вже не як гравець, а рефері?

— Ні, страху не було. Знаєте, за своє життя в футболі я навчилася його переборювати. Адже якщо весь час чогось боятися, ти просто нічого не досягнеш, не виростеш як спортсмен, як особистість. Хвилювання якщо й було, то лише якусь мить. Бо на полі про все забуваєш — настільки захоплює, поглинає тебе гра. А що відчувала? Велику відповідальність, бо ми, арбітри, не маємо права нашкодити. Навіть мимоволі.

— Як така тендітна жінка почувається в епіцентрі запеклої боротьби представників сильної статі?

— На полі я поводжуся доволі впевнено. Мабуть, тому, що взагалі впевнена в собі, іноді аж, можливо, занадто. До того ж футбольне поле — моя стихія, мені психологічно на ньому легко. І помічаю, що присутність жінки у футболі дещо дисциплінує гравців. Погодьтеся, чоловік при жінці мимоволі намагається бути кращим, старається стримувати негативні емоції.

— Але все ж, мабуть, не обходиться без того, щоб у чоловіків не зривалися з вуст «міцні» вислови? Те, як гравці матюкаються, іноді чути навіть під час телетрансляцій...

— Звісно, не без цього. Скажімо, типова ситуація: гравця вдарили по нозі, йому боляче, тому слово, яке за інших обставин він би й не сказав, злітає з язика саме собою. Тут, мабуть, футболіста можна зрозуміти. Треба й брати до уваги, що така вже наша ментальність, наш рівень культури.

— А взагалі, чи може вас щось вивести з рівноваги, образити?

— Та навіть банальна фраза: «Суддю — на мило». Її можна почути і від гравців, і від уболівальників — і часто тільки за те, що прагнеш бути об'єктивним. Мало хто вміє гідно програвати: щось не так — винен суддя. А увагу на саму гру не звертають. Хоча видно, що рівень майстерності гравців падає, та й ставлення до спорту стало іншим — на першому місці гроші.

Знаєте, мабуть, треба побути у шкурі судді, аби зрозуміти, наскільки це нелегка роль. Увесь час мусимо підтримувати добру фізичну форму, тому спортзал — ще одне місце моєї прописки. Треба бути й психологом — уміти спілкуватися із гравцями, попередити грубість на полі. Зрештою, володіти блискавичною реакцією — прийняти правильне рішення упродовж трьох секунд.

«Перед матчем у Фінляндії наше авто потрапило в аварію»

— Якийсь із матчів, що ви судили, запам'ятався найбільше?

— Насправді цікавих поєдинків було не так і мало. Але найбільше, мабуть, відбірковий матч чемпіонату світу між жіночими збірними Фінляндії й Польщі. Стадіон у фінському місті Васса був заповнений вщерть, навколо — телекамери. Катерина Монзуль із Харкова — головний арбітр, Вікторія Стеценко із Запоріжжя і я — асистенти. В тій грі у мене виникло кілька складних моментів. Зокрема, коли фінки забивали гол, я зафіксувала положення «поза грою». Телебачення той епізод «прокручувало» багато разів, але всі переконалися, що я мала рацію.

Матч у Вассі запам'ятався ще й тим, що коли їхали на стадіон, потрапили в аварію. Авто вела четвертий арбітр — фінка на ім'я Ліна. За правилами, мікроавтобус, що виїжджав з іншої дороги, мусив нас пропустити, але не зробив цього. Ліна різко повернула кермо, і наше авто налетіло на бордюр, луснула шина, а ми, на щастя, відбулися лише переляком. Водій іншої машини, довідавшись, хто ми, довіз до стадіону. Ми встигли на гру і вийшли на поле, наче нічого й не сталося. І тільки після матчу розповіли про все знаменитому французькому арбітру Мішелю Вотро, який у Вассі інспектував нашу роботу.

— Цікаво, яку оцінку виставив Вотро асистентові арбітра Оксані Єрмаковій?

— Здається, 8,7 за 10-бальною системою. Мені пощастило поспілкуватися з ним і поза стадіоном — ми зустрічалися під час сніданків та обідів, разом прогулювалися містом. Чим француз мене вразив? Надзвичайно простий, добродушний, жартівник, яких світ не бачив. Мабуть, це найприємніше, що дарує наша робота — можливість зустрічатися з такими непересічними особистостями.

— А можете пригадати гру, про яку кажуть: «Такий футбол нам не потрібен»?

— Мабуть, таким став мій перший матч у першій лізі чемпіонату України. У Миколаєві місцева команда приймала гостей із Дніпродзержинська, а я допомагала головному арбітру, що судить і у вищій лізі, Вікторові Денисюку. У першому таймі суперники грали не в футбол, а в якусь незрозумілу боротьбу. Я стала свідком постійних сутичок, ударів, штовханини, і була просто шокована, адже думала, що рівень першої ліги — набагато вищий, ніж у другій. Щоправда, писля перерви команди нарешті згадали, що вони все-таки грають у футбол...

— Трапляються моменти, коли вболівальники вважають, що було очевидне порушення правил, а свисток судді при цьому чомусь мовчить...

— Нині дуже модно звинувачувати арбітрів у програшах, підозрювати нас у необ'єктивності й упередженості. І мало хто замислюється, що суддя — також жива людина, може чогось не побачити, скажімо, коли в момент порушення перед ним пробіг інший гравець, зрештою, навіть помилитися. Адже всі ми робимо помилки, чому ж не пробачаємо їх арбітру?

З іншого боку, трапляється, що гравці не знають усіх правил гри. Я й сама всього не знала, коли ще грала у футбол. А вивчила їх від «а» до «я» лише тоді, коли зайнялася арбітражем. Чимало гравців не відають, що таке активне чи пасивне положення «поза грою», як правильно робити підкат тощо. Арбітри ж усі ці моменти «розкладають по поличках» на своїх зборах, детально вивчаючи їх за допомогою відеоматеріалів.

— Але не може бути, щоб у вашій професії не було приємних моментів?

— Після матчу другої ліги у Чернігові, в якому зустрічалися місцева «Десна» і команда «Дніпро» з Черкас, уболівальники (а їх прийшло аж 6 тисяч) були настільки задоволені суддівством, що кричали нам «Молодці!» і навіть аплодували. А після однієї гри в Севастополі президент футбольного клубу вручив нам по величезному кошику квітів.

«У мене багато чоловіків»

— Оксано, а чи, бува, не намагаються футболісти до вас залицятися? Чи виявляють якісь знаки уваги?

— Буває, дякують за добре суддівство. Можуть навіть поцілувати руку або зробити комплімент на кшталт «Ви сьогодні були чарівною». Можуть ще пожартувати — оце й усе.

— А яку роль представники сильної статі взагалі відіграють у вашому житті?

— Навколо мене дуже багато чоловіків, з якими я підтримую дружні стосунки.

— Зараз у вас у руках фото, на якому ви поруч із Олександром Заваровим...

— Ми зустрічалися в Казахстані — я обслуговувала там свій перший матч на рівні ФІФА між жіночими збірними Казахстану й Естонії, а Заваров тоді тренував команду в Астані. Я зраділа такій зустрічі із земляком, він — теж, після гри разом повечеряли, поговорили.

— Оксано, дозволю собі запитати, скільки заробляє асистент арбітра ФІФА?

— Усе залежить від того, скільки матчів ти обслужив, які вони за складністю. За суддівство в другій українській лізі помічник головного одержує 50 доларів мінус відрахування. Тобто мільйонеркою не станеш (посміхається).

— Але на квартиру якось назбирали?

— Квартиру в Донецьку мені свого часу подарував тамтешній футбольний клуб — як одній з кращих своїх футболісток. Пізніше я її продала й придбала рівноцінну в Полтаві.

Тоді в нас був період розквіту жіночого футболу, і нам страшенно пощастило зі спонсором — Олександром Шведченком. Він хотів створити у Донецьку суперклуб, об'єднавши кращих наших дівчат, які гідно представляли б Україну у різних змаганнях. Створив для нас чудові умови тренувань, допоміг із квартирами, організував поїздку до Бразилії — коли я ще там побуваю? Але у 1996-му він трагічно загинув. Дізналися ми про це під час турнірного матчу в Одесі. Після новини про трагедію ми не змогли більше грати і завершили матч достроково.

— Наразі ви асистент арбітра ФІФА. Це легше, ніж бути головним суддею?

— Насправді в асистента ті ж функції, що й у рефері в полі, з єдиною різницею — я перебуваю не в центрі, а на боковій лінії. У решті моментів я так само фіксую порушення правил, стежу за положенням «поза грою», виходом м'яча за бокову лінію чи лінію воріт. Якщо головний арбітр не побачив порушення, я сигналізую йому про це — тобто відповідаю за дотримання правил гри на своїй половині поля.

— А спробувати себе в ролі головного арбітра не хотілося б?

— Необов'язково. От тільки є велике бажання судити у вищій лізі і, хоча б разочок, — матч під егідою ФІФА на найвищому рівні — чемпіонат світу чи Європи серед чоловіків. Але для цього потрібно знати англійську мову. У школі я її не вивчала, тож доводиться починати з нуля — просуваюся вперед, але зі скрипом.