Чотири плюс чотири дорівнює нулю

19.12.2003

      Законопроект офіційно вносився депутатами Миколою Томенком, Юрієм Артеменком, Юрієм Бойком та Володимиром Яворівським — усі четверо співавторів є членами профільного комітету з питань свободи слова та інформації. Справа в тому, що потреба змінити щось у законодавстві, на яке спирається Нацрада, постала вже давно, тож принаймні років зо три вже йдуть гарячі дискусії навколо цієї теми. Тому вважаю, що з боку авторів законопроекту це був доволі сміливий крок, оскільки за останні роки проблем і скандалів, у яких приймала участь Нацрада, накопичилось вже стільки, що за законотворчість у цій сфері було просто важко братися. Тим більше що Нацрада — це орган, чия діяльність регламентована Конституцією, а це означає, що існують певні рамки, певна межа, яка звужує прагнення змінити щось принципово.

      У мене є свій погляд на те, яким має бути законопроект про Нацраду. Я переконаний, що у рамках конституційних приписів ми не можемо зробити закон, який можна було б назвати в повній мірі демократичним та таким, що гарантує нормальну роботу Національної ради. Тому що від самого початку принцип, закладений Конституцією (йдеться про ту її частину, згідно з якою Президент делегує свою четвірку членів Нацради, а Верховна Рада обирає чи призначає свою), хибний у своїй основі. Бо якщо перекласти його дію на наше суспільство, і особливо на сферу, пов'язану з засобами масової інформації, то на практиці це буде означати наступне: Президент, а точніше, його Адміністрація, від самого початку забезпечують тих чотирьох нацрадівських «бійців», які вважаються їм потрібними та надійними, після чого поле бою переноситься у Верховну Раду, де часом іде дуже запекла боротьба за те, щоб урвати ще кілька місць для пропрезидентської частини, або у якийсь інший спосіб потіснити опозицію, яка так само намагається за собою закріпити певні місця.

      Фактично все це означає, що справжня влада (тобто та, яка реально управляє країною, а не номінальна) може монопольно оволодіти таким важливим органом, як Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. І за таких умов нам не вдавалося і не вдасться ніколи зробити Нацраду органом позаполітичним, хто б і як про це не заявляв би. Бо гаряче дихання тих політичних сил, які надсилали своїх представників до Нацради, з кожним місяцем наростає. Тому я вважаю, що поки ми не змінимо Конституцію, нормального закону в рамках її положень ми не матимемо.

      Хоча новий законопроект (попри те, що він носить назву «Проект змін до закону України...») є по суті не переписаним, а наново створеним законом. У ньому є позитивні новації, що, приміром, регулюють питання про те, хто підписує протокол засідань Нацради, і це дає змогу розблокувати роботу нашого органу, усунути той тромб, який виник восени. Другий момент стосується повноважень голови Нацради, бо ми мали конфлікти й через це. А ми ж є колегіальним органом, тобто всі маємо бути рівними, і якщо хтось призначений, скажімо, відповідальним секретарем, то це повинно означати лише те, що у нього побільшало обов'язків, але зовсім не прав. Проте вже було неодноразово так, що предметом суперечок були додаткові права наших посадовців, тому в законі треба чітко виписати, що має робити голова Нацради, що — його заступники тощо.

      Крім цього, в новій редакції закону вказано, що голова Нацради та її відповідальний секретар мають належати до різних четвірок — один повинен бути з президентської, інший — з парламентської. При цьому я вважаю, що принцип представництва «4+4» треба просто поламати, оскільки він заздалегідь визначає, яким чином буде спрямовано склад Нацради в цілому (мається на увазі — в політичному сенсі). Бо, як уже було сказано, ця політична залежність тяжіє над членами Нацради. До речі, в новому законопроекті механізм ротації відсутній. У протилежному випадку неважко спрогнозувати, якою б наразі виявилася парламентська четвірка, якби старі механізми діяли і надалі...

Вiталiй Шевченко.Віталій ШЕВЧЕНКО,

заступник голови Національної ради з питань телебачення

і радіомовлення.

  • Кодекс честі?

    Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс. >>

  • Скопенко проти «УМа»

    Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
    У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля. >>

  • Опозиція в законі?

    В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими». >>

  • Про депутатський імунодефіцит,

    Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)... >>

  • Хроніка відкушених вух

    «УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту. >>

  • ЗМІїборці

    Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду. >>