Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)...
Пристав до нардепа пристава
Але жарти жартами, а як же бути з депутатською недоторканністю? Бо не може ніхто «попросити» з зали депутата, якщо той іти звідти не бажає. Хіба що тягнути парламентарія силоміць за комір чи за лацкани піджака, де якраз і сяє застережливим світлом депутатський значок: не руш, тут діє імунітет! Найцікавіше, що особисто я винесла з розмов з обома сторонами (висувала ідею більшість, а скеровувала вона її проти опозиції, тож тут може бути щонайменше дві думки), так це те, що ніхто, мабуть, у приставів не вірить. Це як казочка про сірого вовка — простенька і наївна — така, що коли вже один раз її розповів, вдруге повторюватись не хочеться.
Ні, відказували «більшовики», ніяких порушень прав нардепа у зв’язку із запровадженням приставів не передбачається. І далі йшли посилання на закордонний досвід. А опозиціонери були ще лаконічнішими і радили звертатися з подібними питаннями до тих, хто все це придумав. Вони, мовляв, про це перші збовкнули, тож тепер нехай самі й коментують.
І все-таки інтрига у ідеї щодо внутрішньопарламентського контролю є. Уважно проштудіювавши Закон «Про статус народного депутата», я зрозуміла, що згадка про наглядачів за порядком у ньому була б і недоречна, і неспівставна з уже наявними у цьому законі положеннями. Тоді, можливо, окремим пунктом приставів згадають у Регламенті Верховної Ради? Але знову ж таки, чи не суперечитиме правам народного депутата, викладеним у законі?
Переконана, що тема «некоректної поведінки опозиції» буде експлуатуватися ще не раз. І не раз більшість перед вічком телекамери буде погрожувати пальчиком: ось ми, мовляв, заведемо приставів, ті прийдуть, зріжуть різку і... Хтось із «більшовиків» наприкінці минулого року, коли відбувалися відомі події, грайливо-галантно запропонував: а нехай роль приставів виконують парламентські журналісти. Так буде продемонстрована повна довіра до журналістської об’єктивності, і преса зіллється у прагненні порядку з «кращими» представниками законодавчого органу.
А оце вже ні, панове депутати. Наводити лад у залі — це не журналістська справа. Думайте самі, як дати собі раду. І не кажіть слів, які не збираєтеся перетворювати на діло.
«Зброєносець» Омельченко і «хуліган» Хмара
До речі, про слова. Вже згаданий Олександр Задорожній повідомив свого часу пресі, що, за його даними, деякі з парламентаріїв ходять на засідання Ради озброєними. На запитання, хто ці вороги мирного депутатського люду, Задорожній зазначив, що йому не хотілось би уточнювати. І все-таки під натиском вельми заінтригованих журналістів пару прізвищ назвав. До одного з них — «бютівця» Григорія Омельченка — «УМ» звернулася по коментар. «Та це пан Олександр, мабуть, пожартував», — відказав Омельченко.
Мабуть, що так. Але легенда залишилась. І хтозна, чи не присвятить Корчинський один із випусків свого «Проте» сюжету про те, як «нашоукраїнці» чи «бютівці» прокрадаються у ранкових сутінках до Ради і десь між буфетом та вбиральнею гострять свої мечі або перевіряють наявність патронів у автоматних магазинах. Міфи — вони як бур'яни, а міфотворці ще гірші...
Утім Бог із нею, зі зброєю, коли парламентськими коридорами ходить справжнісінькій розбишака — депутат Степан Хмара. Це — не наша оцінка, а прадавні висновки Генпрокуратури, яка ще за керівництва Святослава Піскуна потрактувала дії Хмари як «банальне хуліганство». «Степане Ільковичу, я прийшла до вас як до хулігана — дізнатись, що ви, будучи такою небезпечною особою, думаєте про запровадження задля охорони від вас інших депутатів парламентських приставів?» — почала я.
Виявилося, що Хмара вважає наступне: коли влада вирішить усунути опозицію (і не лише з сесійної зали, а значно далі), вона не гратиметься у «козаків-розбійників», а діятиме у інший спосіб. Приміром, домагатиметься через Верховну Раду арешту опозиціонерів (зокрема того ж таки Хмари та його колеги по фракції БЮТі Олександра Турчинова, подання відносно яких уже надійшло з Генпрокуратури). Отут і криється справжня небезпека, зазначає Хмара.
Хтось може заперечити: нема чого знущатися з ідеї парламентських приставів — подібний досвід має місце і в інших країнах. Так, але далеко не у кожній із них діє суто наше правило: більшість сама пише музику, сама під неї танцює, а хто її веселощів не поділяє — на того вигадується управа. Подвійні стандарти, словом...
