Єврейський біль Європи

      Сім років тому представники держав на Міжнародній конференції у Стокгольмі, присвяченій Голокосту, підписали Стокгольмську декларацію, де йдеться, що майбутні покоління мають пам'ятати страшні уроки історії. У конференції взяло участь майже сімсот делегатів із 46 країн. Німецький канцлер Герхард Шредер тоді закликав світову спільноту об'єднати зусилля у боротьбі з будь-якими виявами неонацизму. Глава шведського уряду Гьоран Перссон зазначив, що саме необізнаність молоді стала основною причиною проведення конференції. Україну представляв Віктор Ющенко, на той час Прем'єр-міністр. Тоді ж глава Українського уряду задумав скликати подібний форум, присвячений пам'яті жертв масового штучного голоду в Україні в епоху сталінізму. З 2000 року країни Європи, які підписали Стокгольмську декларацію, відзначають 27 січня Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту.

      Про багатовимірні наслідки стокгольмської події для українських досліджень болючої сторінки історії — наша розмова з директором Українського центру вивчення історії Голокосту, кандидатом історичних наук Анатолієм Подольським.

      — Пане Анатолію, ви першим в Україні захистили дисертацію на тему Голокосту. Українські студії цієї трагедії почалися в 1991 році. А чому не в 1945-му?

      — Відкрито про Голокост у модерній Україні почали писати на початку 1990-х років такі відомі вчені, як професор Михайло Коваль. З'явилися перші розвідки, публікації. Були захищені перші дисертації. До цього було опубліковано багато збірників документів. Протягом першої половини 1950-х років видано 7 томів документів Нюрнберзького процесу. Там цілий том присвячено знищенню євреїв. Це неправда, що з 1945 по 1990 роки ніхто нічого не чув про Голокост. З 1961 року в Москві виходив журнал «Совєтіш геймланд» мовою ідиш («Радянська Батьківщина»). Його редактором був Арон Вергеліс — типовий радянський єврейський письменник, як були типові радянські українські письменники. Це було єдине культурно-публіцистичне, частково наукове видання, де можна було прочитати спогади людей, які пережили нацистські табори чи гетто. Але мовою ідиш... У той час у сусідній Польщі з 1947 року існував Інститут єврейських досліджень. Яка б Польща не була соціалістична і радянська, там знали, що доля євреїв у часи ІІ Світової війни була жахливою. А тут — збірки документів, де вказані місця розстрілів, але слово «євреї» вилучене... Чи можна уявити, щоб в Інституті історії АН УРСР вийшло друком дослідження, де було б сказано, що гітлерівці провадили цілеспрямовану політику геноциду щодо євреїв?

      У 1990 році у видавництві «Політвидав України» вийшла праця військового прокурора Юліана Шульмейстера «Гітлеризм в історії євреїв». Там (і не тільки в цій книжці, а й у численних збірниках документів, що були присвячені Великій Вітчизняній війні) написано про «План Ост», де, як відомо, було розписано, що саме нацисти збиралися робити зі слов'янами. Але кожний розділ «Плану Ост» починався словами: «...коли ці території будуть очищені від євреїв». Євреї не мали сподіватися ні на двокласну освіту, ні навіть бути залишеними в межах 30 відсотків (70 відсотків слов'ян, за цим антилюдським «планом», слід було знищити). Їх просто не повинно було існувати.

      — І тільки приблизно з середини 1990-х років факт винищення євреїв на теренах України почали розглядати як частину української історії...

      — Тому й виникла в українських істориків ідея такого Центру, аби координувати наукові дослідження й педагогічні ініціативи не тільки з точки зору організаційної чи технічної, а й змістовної. Викладання цієї теми допомагає виходу на поняття «людина вбиває людину». Не так, як писали в радянських документах: «Фашистсько-німецькі звірі знищили радянських громадян». А виявляється, то люди вбили людей. І коли говоримо про Бабин Яр, парк Гагаріна в Дніпропетровську, Дробицький Яр у Харкові чи яму в Умані та Бердичеві, то там убили людей єврейської національності, треба правду казати.

      Чимало газет: «День», «Дзеркало тижня», «Україна молода» — приділяють багато уваги дням пам'яті Голокосту. В українському громадянському суспільстві є організації, дослідники, журналісти, які намагаються осмислити те, що тут відбувалося. Але є точка зору, що «це — їхня трагедія, а то — наша трагедія». Мене вразила замітка в газеті «День» у вересні 2006 року, де журналіст пише, що «ми, українці, повинні взяти приклад, як євреї пам'ятають трагедію свого народу, і так вивчати Голодомор, як євреї — Голокост». На мій погляд, як громадянина України, історика, доля ромів, кримських татар, євреїв — це частина історії України ХХ століття. Ці люди спілкувалися українською, єврейською, російською, татарською мовою і переживали за цю землю. Убиті українські євреї — це трагедія України. Тут доречно навести слова українського історика, професора Станіслава Кульчицького: «Коли ми говоримо «український Голокост», то маємо на увазі передусім трагедію наших співвітчизників — євреїв України в роки Другої світової війни...»

      — У Стокгольмській декларації записано, що треба «пам'ятати, записувати, досліджувати і викладати».

      — В Україні викладати історію Голокосту єврейські громади почали ще в 1996-му.  Влаштовувалися спорадичні й якісно неоднорідні семінари для вчителів історії. Перелом настав в українському суспільстві у 2000 році, коли тодішній Прем'єр-міністр України Віктор Ющенко підписав Стокгольмську декларацію. Там написано, що європейські народи усвідомлюють: трагедія Голокосту — це не тільки трагедія євреїв, а й сторінки європейської історії. І Європа відповідальна за осмислення й неповторення цих уроків. Викладання Голокосту — це заклик для всього людства зупинитися і не вбивати один одного. Але, на жаль, ми знаємо, що цей заклик ні на кого не діє. Чи колишня Югославія, чи Росія в Чечні... Але якщо припинити про це говорити і не осмислювати — може, буде гірше?..

      Після 2000-го в українських підручниках і посібниках поступово з'являються теми «Бабин Яр», «Треблінка», «Голокост» у ході вивчення ІІ Світової війни. А вчителі, які цікавляться і бували на наших семінарах, зазвичай розповідають дітям більше. У жовтні 2006 року в Україні відбулася прем'єра фільму Сергія Буковського «Назви своє ім'я», в якому були використані фрагменти з інтерв'ю з тими, хто пережив Голокост, зібрані Фондом Стівена Спілберга в Україні десять років тому.  А сьогодні Фонд Спілберга звернувся до нашого центру з пропозицією співпраці. Науковці, які співпрацюють iз Центром: Михайло Тяглий та Олександр Войтенко, — зараз завершують посібник до фільму (я є рецензентом цієї книги). Цього року українські школярі зможуть отримати DVD з фільмом та посібник українською мовою.

      — Цього року ваш Центр підготував і знайшов можливість відправити першу українську групу вчителів-істориків до Єрусалима, для стажування в Національному меморіалі Катастрофи і героїзму Яд Вашем. Раніше потрапити на таке стажування можна було тільки «через Москву»...

      — Наш Центр справді кожного року випрошував у спонсорів гроші на квиток двом-трьом українським учителям, а група формувалася у Москві. І ця група репрезентувала у свідомості співробітників Яд Вашему Росію. Ті два-три вчителі з Білої Церкви чи зі Львова, безумовно, виглядали «представниками СНД». А тепер це була група з України. Двадцять п'ять викладачів історії з різних міст нашої держави побували на методичному науковому семінарі, взяли участь у дискусіях, отримали купу наукової літератури. Вони зараз уже створюють власні авторські курси і хочуть їх викладати! І це незалежно від Міністерства освіти і науки України. На жаль чи не на жаль.

      І ви знаєте, у Яд Вашемі відчули різницю між системами освіти у двох «СНДівських» країнах. І збагнули: на 16-му році вже час зрозуміти, що, як писав колишній Президент України, «Україна — не Росія». Наші колеги в Єрусалимі побачили, що в Україні по-іншому дивляться на долю українців у ІІ Світовій війні, на український визвольний рух. І осмислення Голокосту відрізняється. Наша група вплинула на Яд Вашем. Коли проводжали наших учителів, то казали, що відкрили для себе Україну і хочуть щороку запрошувати українську групу.

      До речі, щороку 27 січня у школах різних міст України відзначається День пам'яті жертв Голокосту. Минулого року наш Центр побував у гімназії міста Бровари, де старшокласники підготували вечір. Цього разу буде особливий День пам'яті, з учителями з першої української групи до Яд Вашем. Учителі п'яти шкіл Києва, а також Білої Церкви та Броварів зберуться у Гімназії східних мов, з якою ми вже тривалий час співпрацюємо, старшокласники виступатимуть зі своїми презентаціями, потім усі подивляться фільм «Назви своє ім'я» і дискутуватимуть про нього.

      — У 2000 році Міністерство освіти і науки України видало інформаційний лист «Про викладання проблем Голокосту у вищих навчальних закладах та формування міжнаціональної злагоди у студентів». У 2006 році у білетах випускного іспиту з історії уже було питання про Голокост. Мабуть, міністерство тішиться, що громадський центр виконує, по суті, його роботу, навчаючи педагогів, готуючи літературу, шукаючи кошти для семінарів.

      — Ми вражаємо європейські інституції (передусім плідно співпрацюємо з Музеєм «Дім Анни Франк») , Яд Вашем, але не чиновників з Міносвіти. У вересні 2006 року, під час підготовки до Міжнародного форуму пам'яті жертв Голокосту, приїхали представники Міністерства закордонних справ і Міносвіти Великобританії, Нідерландів, з якими співпрацюємо чотири роки. Вони захотіли зустрітися з колегами з українського міністерства. Вони нічого не збиралися просити, навпаки, мали запропонувати співпрацю. Хотіли побачитися, поспілкуватися. І... їх зустрів нетверезий службовець... Після цього вони сказали, що продовжуватимуть проекти і співпрацюватимуть лише з громадськими організаціями.

      — Центр провадить облік місць загибелі євреїв під час Голокосту по Україні?

      — Передусім  уже видано науковий довідник дослідника Олександра Круглова, що охоплює фактично всі терени України. У нас також є детальні відомості по населених пунктах  багатьох областей. Зокрема, по п'ятьох областях Західної України, завдяки нашому колезі ентузіасту Іллі Кабанчику. Є база по Одесі, яку зібрав Борис Гідалевич. Є науковий довідник по Криму Михайла Тяглого. Фактичний матеріал уже напрацьовано. Тепер треба знайти час і кошти, щоб усе впорядкувати і видати. Якщо сьогодні засісти в нашій бібліотеці й два місяці попрацювати — можна зробити карту і книжку про всі місця розстрілів. Але щоразу наштовхуєшся на проблему — якщо сісти самому, то хто робитиме у цей час твою роботу? А якщо запросити іншого фахівця, то хто йому платитиме за працю?

      — Як День пам'яті відбувається в Ізраїлі?

      — Для держави Ізраїль День пам'яті загиблих жертв гітлеризму — це Йом га-Шоа, День повстання у Варшавському гетто. Це символ опору євреїв, яких вважали ніким, нічим, порожнім місцем, а вони боролися. За єврейським релігійним календарем, це — 27 нісана. За григоріанським календарем, щороку це інша дата наприкінці квітня — на початку травня. Громадяни Ізраїлю, які втратили батьків, скажімо, в Аушвіці, довгий час мовчали про трагедію. Але після справи Адольфа Ейхмана (який відповідав у Третьому Рейхові за «остаточне розв'язання єврейського питання») у 1961 році Ізраїль почав голосно говорити про жахіття, вчинене з його народом. За правилом, зранку 27 нісана є хвилина мовчання. Якось я був свідком подій цього дня. По всій країні лунає негучна сирена. Машини зупиняються, люди з них виходять. У магазинах на хвилину все завмирає. Усі вимикають телевізори. У школах, університетах дітям не наказують «мовчати». Молоді ізраїльтяни ростуть із розумінням потреби в пам'яті.

ДОСЬЄ «УМ»

      Анатолій Подольський народився у 1968 році у Києві. У 1993 році закінчив історичний факультет Київського педінституту. Тоді ж став науковим співробітником відділу єврейської історії та культури Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. В 1996 році захистив кандидатську дисертацію («Нацистський геноцид щодо євреїв України 1941—1944»). Автор понад 50 наукових публікацій. Учасник багатьох міжнародних конференцій. У 2000—2001 роках очолив у Дніпропетровську перший в Україні науково-просвітницький центр з вивчення історії Голокосту. У березні 2002 року в Києві за підтримки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України і Фонду розвитку єврейських громад у Росії і Україні (JCDF, New-York) був ініціатором заснування Українського центру вивчення історії Голокосту.

ДОВІДКА «УМ»

      27 січня 1945 року радянська армія визволила в'язнів (які залишилися живими) нацистського концтабору Аушвіц на теренах Польщі. Більшість загиблих страшною смертю в концтаборі — євреї з різних країн Європи.