За свободу i соборнiсть

      Рік, що розпочався, в історії української державності відзначений двома ювілеями: у червнi виповнюється 100 років від дня народження Романа Шухевича, а 14 жовтня, на Покрови Пресвятої Богородиці, святкуватимуть 65 років Української Повстанської армії.

      Напевно, у будь-якій іншій країні за п'ятнадцять років незалежності вже спромоглися б на державному рівні переосмилити історичні події, які насправді спричинили цю незалежність і які були спотворені політиками попереднього режиму. Але у нас, українців, чомусь більш реально відзначати ювілеї вождів колоніального минулого, ніж віддати належну шану людині, яка в українській новітній історії своєю мужністю, доблестю і геройством, безперечно, заслужила високого звання Герой України.

      Роман Шухевич — військовий, державний і політичний діяч. Генерал-хорунжий і головний командир Української Повстанської армії, провідник Організації українських націоналістів на рідних землях, голова Секретаріату Української головної визвольної ради, один із чільників збройного визвольного руху проти фашистської та більшовицької окупації України.

      Ще в юнацькому віці Р. Шухевич зрозумів, що за тодішніх умов здобути незалежність України, розшматованої сильнішими сусідами, можливо лише збройною силою, використовуючи суперечності між ними. Тому 1925 р. він вступає до Української військової організації, при цьому використовує найменшу нагоду здобути і практично вдосконалити військові знання. У 1938 році як заступник шефа штабу УВО бере участь у створенні Карпатської Січі — збройних сил незалежної Карпатської України.

      Зважаючи на багатий військовий і політичний досвід Р.Шухевича, керівництво Організації українських націоналістів (ОУН) восени 1943 року призначає його головним командиром Української Повстанської армії (УПА).

      Він брав участь у підготовці в листопаді 1943 р. у житомирських лісах І Конференції поневолених народів і створенні у липні 1944 р. Української головної визвольної ради. Як політик-державник Р. Шухевич відстоював демократичне суспільство, був беззастережним речником українського самостійництва і соборництва. Поєднавши всі найвищі посади в ОУН та УПА, він зумів організувати ефективну тривалу повстанську і підпільну війну проти фашистської і більшовицької окупації, залучивши найширші верстви українського суспільства та різні політичні сили.

      В усіх документах, мемуарах та спогадах часів Другої світової війни Рівненщина та Волинь відомі як партизанський край. Так, саме тут, та й на всій західній Україні велася запекла партизанська війна. Але які там були партизани, хто був справді народними месниками? Чи загони, очолювані енкаведистами, що їх постачали з Москви і які керувалися її вказівками та часто чинили провокації проти німців, за що розплачувалися масовими розстрілами мирні мешканці? Чи, можливо, польські загони, які мали завдання від польського уряду, що перебував тоді в Лондоні, утримувати східні кордони Польщі і які провокували етнічні конфлікти між поляками та українцями? Очевидно, що ні. Справжніми партизанами можна назвати тільки тих, хто воював на своїй землі за її свободу, кого підтримувало місцеве населення, хто в кожній хаті міг знайти не тільки шматок хліба чи теплу одежину, а й притулок на ніч, бо з цієї хати у лісі був син, чи брат, чи батько. Саме тому так довго тривала партизанська війна в Україні, саме тому не змогли подолати народних повстанців регулярні німецькі та більшовицькі війська майже до середини 50-х років минулого століття.

      Відсилаючи на Захід окремі підрозділи УПА, Р.Шухевич намагався донести всьому світові правду про воюючу за свободу Україну. Виконуючи рішення керівних органів ОУН-УПА, він залишився в Україні в підпіллі.

      Загинув головний командир УПА в нерівному бою, оточений більшовицькими спецпідрозділами в с. Білогорща під Львовом.

      Однак він був не тільки зразком військового і політичного діяча. Сімнадцятирічним юнаком Роман Шухевич врятував потопаючу дитину, яка впала в замерзлу річку Буг, за що заплатив важкою піврічною недугою. Він був глибоко віруючою людиною, чудовим піаністом — випускником Музичного інституту Лисенка, визначним спортсменом — плавцем, футболістом, лижником, легкоатлетом, організатором гімназійного спортивного клубу «Ясний Тризуб».

      Але цими сухими рядками біографії неможливо описати всю глибину особистої трагедії, яку пережила ця людина. Коли він на чолі Легіону дружин українських націоналістів увійшов влітку до Львова, він застав там понівечене тіло рідного брата Юрія, закатованого енкаведистами. У 1944 році ув'язнили дружину Шухевича — Наталю Березинську, якій присудили 10 років таборів, та її матір (невдовзі вона померла у в'язниці), а двох дітей — 11 річного Юрка і 5-річну Марійку — відправили до спецдитбудинку. Його син Юрко Шухевич, хворий, осліплений з 15 років, перебував у в'язниці та таборах за вірність батькові. Загалом він пробув у радянських концтаборах майже 40 років.

      1945 року «забрали» матір Романа Шухевича, пані Євгенію, і відправили її в Казахстан, а 1947-го ув'язнили його хворого батька й відправили у Кемеровську область. Вони померли в таборах.

      Однак, як згадує син головнокомандувача УПА, під час однієї з коротких зустрічей батько сказав йому: «Ми не мстимося за наші родини, ми боремося за те, щоб раз і назавжди повалити цей страшний антинародний комуністичний режим».

      Нині з пропозицією до Президента України присвоїти звання Герой України Роману Шухевичу звернулася Івано-Франківська обласна рада. Хочу звернутися через вашу газету, відому своєю патріотичністю та незаангажованістю, до депутатів інших місцевих рад та народних депутатів України з проханням підтримати це клопотання. Переконаний, що це не тільки обов'язок нашого сумління перед батьками, дідами та прадідами, а й наше зобов'язання перед майбутніми поколіннями українців.

Зіновій ШКУТЯК,

народний депутат України.