Головнокомандувач УПА Тарас Чупринка-Шухевич.
До 5 березня 1950 року, коли в Білогорщі під Львовом пролунали фатальні постріли, ім'я генерал-хорунжого Тараса Чупринки (бойове псевдо Романа Шухевича) вважалося живим символом нескореності національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях. Під проводом свого головного командира Українська Повстанська армія спершу у відкритих боях, а потім невеликими підпільними групами чинила впертий опір найчисленнішим на той час у світі сталінським збройним силам. І цей відчайдушний спротив тривав набагато довше, ніж основний період Другої світової війни.
Згодом досвід успішних бойових операцій УПА та методи конспіративної роботи на окупованій території стали еталонними для керівників національно-визвольних змагань у різних кінцях планети. За життя військовий талант Романа Шухевича відзначено найвищими повстанськими нагородами — Золотим Хрестом заслуги та Золотим Хрестом бойової заслуги I класу. Проте в загальнонаціональних масштабах ця визначна постать і на шістнадцятому році незалежності залишається маловідомою і непошанованою згідно із заслугами. Аби виправити прикру історичну помилку, депутати Івано-Франківської обласної ради наприкінці минулого, 2006-го, року звернулися до Президента Віктора Ющенка з проханням присвоїти Роману Шухевичу до його 100-літнього від дня народження ювілею звання Героя України.
Свій скромний рядок у життєпис Шухевича-Чупринки вписав й івано-франківський письменник, уродженець Росiї Геннадій Бурнашов. Яким побачив головного командира українських повстанців росіянин за національністю, з'ясовуємо у розмові з дослідником.
— Пане Геннадію, історією національно-визвольної боротьби українського народу середини ХХ століття та її головними дійовими особами ви активно цікавитеся вже понад півтора десятиліття. Чому взялися за цю відповідальну справу, адже вам, росіянину, народженому далеко від України, мабуть, важче розібратися в тих складних історичних подіях, ніж їх учасникам та очевидцям, тобто представникам корінної нації?
— Не знаю, важче чи ні розбиратися, але мене принаймні важче звинуватити в упередженості та «генетичних» симпатіях до ОУН і УПА. З десятирiчного віку я ріс у середовищі західних українців, вивчив їхню мову, люблю тутешні звичаї та обряди. І цим пишаюся.
Якось ще на початку дев'яностих до мене звернулися знайомі зі сходу України із запитанням приблизно такого змісту: ти, мовляв, не корінний західняк, то можеш об'єктивніше сказати, чи тільки зло творили озброєні українські націоналісти під час і після Великої Вітчизняної війни і хто, крім Бандери, ними командував? Об'єктивної відповіді я тоді не знав. Тому почав шукати. Коли мої зусилля в цьому напрямі були обнародувані, на домашню адресу почали надходити підлі анонімки, написані російською мовою, по телефону зазвучали погрози фізичної розправи. Зрештою, це цькування обернулося для мене ішемічним інсультом. Та, як кажуть у народі, взявся за гуж, не кажи, що недуж.
Ретельно вивчивши велику кількість архівних, зокрема секретних, документів, поспілкувавшись з учасниками та свідками тих буремних подій, я дійшов однозначного висновку: роль ОУН і УПА в українській історії не принижувати треба, а возвеличувати і виховувати на ній підростаючі покоління. Якщо знати правду про великого патріота, інтелектуала і надзвичайно сміливу людину — Романа Шухевича, то, я в цьому ні на йоту не сумніваюся, подібними на нього захочуть бути тисячі сучасних українських хлопчаків в усіх регіонах держави.
— Маєте на увазі ту наполегливість, з якою майбутній головнокомандувач ще в дитячі роки гартував свої дух і тіло?
— Так, це навіть тепер викликає захоплення. Народився він (за рiзними данними) 30 червня чи 7 липня 1907 року у Львові, хоча рід Шухевичів походить із села Раківці, що на Івано-Франківщині, де перебував на парафії отець Євстахій — перша відома «гілка» їхнього генеалогічного древа. Його онук Володимир Шухевич став автором відомої далеко за межами України 5-томної праці «Гуцульщина».
Роман був старшим сином у Йосипа та Євгенії Шухевичів. У їхній сім'ї ще росли молодші Юрко та Наталя. Майбутній головнокомандувач змалку готував себе, що доведено фактами, до служіння українській ідеї. Напевне, цьому передусім посприяли його, 14-річного гімназиста, зустріч з провідником Української військової організації (УВО) Євгеном Коновальцем, що відбулася на квартирі бабусі Герміни в 1921 році, і захоплюючі розповіді полковника про намір організувати українське військо як передумову створення самостійної держави.
Намагання Романа Шухевича стати одним з активних учасників цього процесу ще в юному віці вивели його в лідери спершу куреня молодших пластунів «Лісові чорти», а згодом і старшого — «Чорноморці». Під час Запорізьких ігор 1923 року Роман здобув перемогу в забігу на 400 метрів із перешкодами і в запливі на дистанції 100 метрів. Взимку він нікому не поступився першістю і в лижному змаганні.
Як і кожен хлопчак, був великим мрійником та любителем мандрівок. Разом зі старшими «соколами» Роман збудував човен, схожий на каяк індіанців, і з Галичини проплив на ньому по Бугу та Віслі аж до Гданська з виходом у Балтійське море. Зворотна дорога виявилася ще складнішою, бо веслувати довелося проти течії. Вдома юних мандрівників зустрічали, як справжніх героїв.
У серпні 1925-го Роман з друзями впорядкував могили січових стрільців на славній горі Маківці й разом iз товаришем Іваном Сенівим встановив синьо-жовтий прапор на недоступній стрімкій скелі Вежі, що стало сміливим викликом тодішньому окупаційному польському режимові.
— До створення в 1943 році Української Повстанської армії бойового досвіду майбутній головнокомандувач набував в українських підпільних групах і на строковій службі в польському війську...
— В Українську військову організацію він вступив 16-річним юнаком і брав участь у відплатних збройних акціях проти найзапекліших польських шовіністів, котрі проводили політику так званої пацифікації, під час якої фізично знущалися над українським населенням, ліквідовували їхні кооперативи і вбивали активістів. У 1929 році Роман одним із перших став членом ОУН і тривалий період під псевдо Дзвін виконував обов'язки бойового референта крайової екзекутиви.
Коли Шухевича призвали на строкову службу до польського війська, командири відразу розгледіли в ньому військовий талант і направили на навчання в старшинську школу. Однак через кілька місяців через підозру в політичній неблагонадійності його звідти відрахували. Та за дорученням ОУН фахову військову підготовку Шухевичу таки вдалося здобути — у 1930 році за кордоном він закінчив курси вищих старшин, що згодом стало у нагоді при організації УПА.
У середині тридцятих років загострилося і без того напружене протистояння між польською владою, яка «огнем і мечем» придушувала найменші прояви вільнодумства на окупованих землях, та українськими націоналістичними організаціями. Після вбивства 15 червня 1934 року польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького поліція провела масові арешти. За гратами концтабору в сумнозвісній Березі Картузькій опинився і Роман Шухевич. Проте заарештовані патріоти на допитах «не зламалися», і слідство на суді не змогло довести ні Романової причетності до керівництва ОУН, ні його співучасті в атентатах. Як рядового оунівця Романа засудили до шестирічного ув'язнення. У 1937-му він потрапив під амністію.
У 1940 році товариші обрали Шухевича членом Революційного проводу ОУН та призначили крайовим провідником Засяння, Лемківщини та Холмщини. Там він створив старшинські та підстаршинські школи, де всі члени ОУН проходили обов'язкову військову підготовку. У Кракові діяли організовані ним унікальні, не практиковані в жодній тодішній армії світу курси військового самовишколу штабних старшин. Так готувалися командирські кадри для майбутньої української армії.
— За деякими свідченнями, Роман Шухевич встигав не тільки розвивати в собі найкращі фізичні якості, а й був високоосвіченою людиною свого часу.
— Залишилися спогади про його чудову гру на фортеп'яно. Він здобув добру освіту — в українській академічній гімназії та Львівській політехніці, яку успішно закінчив у 1934 році з дипломом інженера дорожнього будівництва. Окрім рідної української, досконало володів польською, німецькою, старогрецькою, латинською мовами, а в підпіллі вивчив ще й англійську. Був чудово обізнаний з літературою та архітектурою, мав глибокі знання в багатьох галузях, навіть читав праці класиків марксизму.
— У книзі «Лицар українського духу» ви наводите й приклад успішної комерційної діяльності Романа Шухевича.
— Він справді мав неабиякий талант до ведення бізнесу і міг стати дуже успішним підприємцем. Але свідомо присвятив життя іншій, у стократ важливішій справі.
Для легального прикриття нелегальної політичної діяльності ОУН Роман Шухевич після звільнення з в'язниці реалізував сміливий, як тепер кажуть, бізнес-проект. Без стартового капіталу і грошовитих спонсорів він зумів так швидко «розкрутити» свою рекламну фірму «Фама» (у перекладі з латинської — «Розголос»), що невдовзі її філії з'явилися не тільки в багатьох містах Галичини та Волині, а й за кордоном. Про розмах бізнесу свідчать уже назви відділів фірми: кінореклами, оголошень у пресі, друку рекламних буклетів, виготовлення фірмових вивісок та рекламних щитів, рекламного оформлення вітрин, організації рекламних виставок та ярмарків, випуску адресних довідників установ та фірм, транспортна служба і навіть цех розливу мінеральних вод. Працювали тут здебільшого колишні українські політв'язні, яких майже ніде не хотіли брати на роботу.
Так завдяки розгалуженій структурі легально діючої фірми Роман Шухевич отримував докладну інформацію з місць, необхідну для діяльності організації. Усю цю блискуче продуману систему зруйнував у вересні 1939-го прихід радянської влади на західноукраїнські землі.
— Як відомо, у Львів Шухевич повернувся через півтора року разом із німецькими військами. Цей період у діяльності ОУН — найвразливіший. Ним і тепер сучасні «червоні», як ганчіркою з дьогтем, квацяють з трибуни Верховної Ради історію національно-визвольної боротьби, звинувачуючи УПА у каральній співпраці з гітлерівцями, хоча Українська Повстанська армія сформувалася лише в 1943-му році. І все ж таки наскільки в той історичний момент, на ваш погляд, був логічним вибір керівництвом ОУН союзника в особі німецького вермахту?
— Аби обгрунтувати відповідь на це запитання, звісно, не вистачить і цілої газетної шпальти. По-перше, історію треба сприймати об'єктивно і цивілізовано, аналізуючи її епізоди у взаємозв'язку з конкретними явищами та подіями. Смертельна сутичка між Німеччиною та Радянським Союзом — найпотужнішими на той час в Європі, та й у світі, державами, була неминучою. Україна ставала територією, затиснутою між двома гігантськими військовими потугами. Польща втратила державність і контроль над Галичиною і Волинню, а радянська влада за короткий час встигла там себе повністю дискредитувати. Отже, з'являвся другий шанс, після невдалої спроби двадцятирічної давності, реалізувати ідею створення самостійної України, що визначалося як кінцева політична мета ОУН. Хто з двох супердержав міг бути союзником українських патріотів, хоча б тимчасовим? Терор, влаштований сталіністами на західноукраїнських землях після так званого «золотого вересня», перекреслював будь-яку можливість порозумітися з радянською владою. Німецьке ж військове командування погодилося обмундирувати, озброїти та вишколити український легіон, який складався із семисот вояків і спершу мав назву Дружина українських націоналістів (ДУН).
За дорученням проводу Організації його очолив майор Тур (Роман Шухевич). У перспективі, як планувало керівництво ОУН, цей військовий підрозділ мав стати основою регулярної української армії. Перед початком війни між Німеччиною та СРСР ДУН була переформована в два батальйони — «Роланд» та «Нахтігаль». «Нахтігаль» під командуванням Шухевича раніше за німців увійшов у Львів, де 30 червня 1941 року Національні Збори проголосили відновлення Української держави. В очолюваному Ярославом Стецьком уряді Шухевич займав високий пост заступника міністра оборони. Його батальйон брав участь у боях з радянськими військами під Вінницею. Однак, довідавшись, що гестапо у Львові заарештувало Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших провідних членів новоствореного уряду, «легіонери» відмовилися виконувати накази вермахту. Ілюзії щодо німецьких союзників розвіялися остаточно, коли гітлерівці заарештували українських старшин, роззброїли їх і під конвоєм етапували до Львова. Сам батальйон зняли з лінії фронту і відправили в Німеччину, де переформували в допоміжну поліційну частину.
Під загрозою смертної кари «легіонерів» змусили підписати службовий контракт і відправили на білоруське Полісся охороняти військові об'єкти та боротися з червоними партизанами. До формування в 1943-у році дивізії «Галичина», яка на стороні вермахту воювала з радянськими частинами, ні ОУН, ні УПА жодного стосунку не мали. Більше того, вони чинили активний спротив цій ініціативі, на той час вважаючи, що українське військо треба творити самим, без іноземних кураторів. Така історична правда.
— Проте радянські воєнні історики стверджували, нібито посилаючись на документи Нюрнберзького процесу, що «легіонери» масово знищували і мирне населення.
— У радянській історичній літературі достатньо безпідставних звинувачень. Приміром, є твердження про те, що батальйон «Нахтігаль» брав участь у знищенні мешканців Києва та Дніпропетровська. Насправді ж він навіть не перебував у тих місцях. Ні на Нюрнберзькому процесі, ні у звіті Надзвичайної державної комісії про злочини гітлерівців у Львові не зафіксовано фактів масового знищення людей батальйоном «Нахтігаль», а тим паче вояками УПА, котрі боролися на два фронти — і проти німців, і згодом проти сталінських «орлів», які прийшли на зміну гітлерівським.
— При створенні Української Повстанської армії колишні «легіонери» вливалися в її ряди цілими відділами і на перших порах були там найбоєздатнішими осередками.
— Так, вони переходили в щойно створені загони УПА зі зброєю і боєприпасами. У вересні 1943 року було утворено посаду головнокомандувача УПА і її посів підполковник Тарас Чупринка (ім'я для свого нового бойового псевдо він узяв від Тараса Шевченка, а прізвище — від талановитого українського поета Григорія Чупринки, репресованого в молодому віці).
Фактично з 1944-го по 1950-й роки Роман Шухевич, перебуваючи на постах голови Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (УГВР), головного командира УПА, голови проводу ОУН в Україні, керував багатотисячною УПА, широкою мережею збройних боївок самооборони та мільйонами західних українців, які всіляко противилися сталінському режимові. Це була воістину титанічна праця. 9 лютого 1946 року постановою УГВР Тарасу Чупринці було присвоєно звання генерал-хорунжого.
— Завдяки чому головнокомандувачу вдавалося підтримувати бойовий дух повстанської армії, чисельність якої, навіть за оцінками радянських спецслужб, інколи перевищувала 200 тисяч вояків, адже діяти їй доводилося на окупованій ворогом території, протистояти відбірним частинам НКВС, остерігатися агентів і сексотів, що розповзлися по Галичині і Волині, як саранча?
— УПА була високобоєздатною, дисциплінованою і чітко структурованою армією, яка опиралася винятково на український патріотизм і всенародну підтримку. Авторитет генерал-хорунжого серед повстанців був надзвичайно високий, хоча, за свідченням його соратників, Роман Шухевич вирізнявся винятковою скромністю, ні в чому не виявляв своєї вищості над іншими, не хвалився бойовими подвигами. Як командир УПА і провідник ОУН він так досконало вмів організувати роботу, що всі працювали натхненно і злагоджено. Головнокомандувач пишався тим, що йому, як сам казав, «довелося очолити ту славну армію героїв, якій рівної не знає історія України».
— Чи внесла щось нового УПА у тактику бойових дій зі значно переважаючими силами ворога? Де був головний командний бункер Шухевича, і чи виходив він «на люди» після завершення Другої світової війни?
— Щодо воєнних новацій, то мені, як нефахівцю в цій галузі, важко робити кваліфіковані висновки. Проте, можна відзначити тактику походу «вужем», коли підрозділи УПА розчленовувалися на невеликі рейдові групи, які, збиваючи ворога з пантелику, рухалися різними маршрутами, а потім воз'єднувалися в умовленому місці і наносили несподівано масований удар. Тактика пересування «слід у слід» також дезорієнтувала переслідувачів, котрі не могли визначити, скільки повстанців пройшло цією місцевістю, і якої загрози від них можна очікувати. Винахідливість і кмітливість українських підпільників при облаштуванні криївок у населених пунктах взагалі — явище унікальне.
Сам Роман Шухевич не відсиджувався в глибокому підпіллі. Надзвичайно рішуча людина, він, проте, ніколи не втрачав самовладання, сміливо діючи під носом польської поліції, гестапо, а потім й енкаведистів. Коли прооперували його батька, який важко захворів, радянські спецназівці влаштували в лікарні засідку, сподіваючись схопити головнокомандувача. Та як пильно вони не стежили, все ж прогавили генерал-хорунжого. Переодягнувшись у мундир офіцера НКВС, він прийшов до батька, мовчки потиснув йому руку і через хвилину спокійно вийшов з лікарняної палати повз вартових.
— А в цей час «червоні» нишпорки збивалися з ніг, розшукуючи невловимого Тараса Чупринку.
— Тривала і масова національно-визвольна боротьба, звісно, стояла кісткою у горлі Йосипа Сталіна, котрий вважав себе чи не найгеніальнішим військовим стратегом, мабуть, не тільки ХХ століття, а й усієї нової ери. Тому на знищення, як тоді мовилося партійно-радянським лексиконом, «бандформувань» у Західній Україні націлювалися величезні людські і матеріальні ресурси. Для боротьби зі збройним українським підпіллям було створене спеціальне управління «2Н», а внутрішні війська підпорядкували органам держбезпеки. Лише у Львові дислокувалася оперативна група, що складалася з 80 досвідчених офіцерів спецслужби.
Зрозуміло, що об'єктом №1 усіх спрямованих проти ОУН і УПА спецоперацій був Тарас Чупринка-Шухевич. Бажання відрапортувати Кремлю про його знищення було настільки нестримним, що старші офіцери МГБ часто видавали бажане за дійсне. Полковник Іван Шорубалко згодом змушений був зізнатися в неодноразових промахах свого відомства щодо ліквідації Шухевича: « Розшук тривав до 1950 р. Цікаво, що за цей час ми тричі «вбивали» Шухевича, з упізнанням і складенням державних актів. Але невдовзі з'ясовувалося, що не його».
Особисто причетний до вбивства Євгена Коновальця, Романа Шухевича, митрополита Теодора Ромжі генерал-лейтенант НКВС Павло Судоплатов у мемуарах теж змушений був визнати головнокомандувача УПА людиною яскравою й неординарною. « З 1943 по 1950-й роки , — цитую генерал-лейтенанта, — він (Шухевич) очолював бандерівське підпілля в Україні. Цей чоловік відзначався великою хоробрістю і мав досвід конспіративної роботи, що дозволяло йому ще через 7 років після відступу німців займатися активною підривною діяльністю. В той час, як ми розшукували його в околицях Львова, він перебував у кардіологічному санаторії на березі Чорного моря під Одесою. Потім, як нам стало відомо, він з'явився у Львові, де зустрівся з кількома відомими діячами культури і навіть надіслав вінок від свого імені на похорон...».
Та коло звужувалося. Зрештою, енкаведистам через «активний допит» молодого мешканця села Білогорща, що під Львовом, вдалося вийти на сліди зв'язкової Шухевича Галини Дидик і встановити останню конспіративну квартиру головнокомандувача УПА. Там він і загинув у перестрілці з опергрупою 5 березня 1950 року.
Незадовго до смерті, у, здавалося б, безнадійній для кінцевої мети ситуації він писав: « У майбутнє я дивлюся з оптимізмом. Я вірю насамперед у силу і завзяття українських народних мас, у їхній високий патріотизм. Я вірю також у мужність українських повстанців і революціонерів, у їхню підпільно-конспіративну та бойову майстерність».
— Як ви сприйняли звернення депутатів Івано-Франківської обласної ради до Президента з проханням присвоїти Роману Шухевичу звання Героя України?
— Цілком підтримую цю ініціативу. Якби моя воля, я б присвоїв йому це звання щонайменше — двічі.
Геннадій Бурнашов народився 27 квітня 1936 року в місті Іртишську Павлодарської області. З травня 1946-го мешкає в Івано-Франківську. За освітою — педагог. Працював у навчальних закладах області та системі туризму й екскурсій. З 1990 року на пенсії за станом здоров'я. Автор понад півсотні книг, буклетів та путівників. Лауреат кількох премій, зокрема імені Івана Франка, Івана Крип'якевича, Івана Вагилевича, Марійки Підгірянки. Пише українською мовою.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
