«Стукіт» архієпископа

      Днями завершився один з найпотужніших релігійних скандалів у Польщі. Оновлена версія польської люстрації принесла свої плоди: під тиском громадськості був змушений піти у відставку новоспечений митрополит Варшави архієпископ Станіслав Вельгус, екс-ректор легендарного Люблінського католицького університету, якого звинувачено у співпраці з комуністичним «гебе».

      Нещодавно «Газета Польська» заявила про наявність даних, які б безпосередньо вказували на тривалу співпрацю священика з комуністичними спецслужбами. Вельгус спершу всіляко відхрещувався, а згодом заявив, що та «співпраця» жодної шкоди нікому не принесла. Але невгамовні польські журналісти не дали спокійно відсидітись сановному облуднику, і кілька днів передовиці рясніли двозначними заголовками на кшталт «Архістукач». Пресу підтримали і співробітники польського Інституту національної пам'яті, зокрема Антоні Дудек у прямому ефірі заявив, що є «матеріали, пов'язані з багатьма церковними ієрархами, у тому числі з архієпископом Вельгусом». Відтак архієпископ Вельгус змушений був дещо «вдосконалити» свої свідчення. «Я ніколи нічого не підписав, ніколи не склав жодного письмового рапорту. (...) Зрозуміло, були зустрічі з відповідними людьми, з представниками розвідки, котрі хотіли отримати якусь інформацію, коли я виїздив за кордон. Але я ніколи не пішов на жодні кроки».

      Пізніше з'ясувалося, що Інститут національної пам'яті пропонував церковним ієрархам відповідне досьє на Вельгуса, рекомендуючи ієрархам самим розібратися і не виносити «сміття з храму», себто не кидати тінь на ім'я католицької церкви — інституції, якій поляки довіряють найбільше. Проте церква проігнорувала таку можливість.

      Досьє Станіслава Вельгуса вивчали аж дві комісії — цивільна і церковна — які визнали, що наявні документи «підтверджують готовність до свідомої і таємної співпраці з органами безпеки ПНР». Знайшлися і документи, які, згідно з висновком комісій, оприлюдненим в інтернеті, опосередковано вказували, що «діяльність Станіслава Вельгуса в люблінському середовищі могла нести шкоду церковним особам».

      Особливу роль у розставлянні крапок над «і» відіграв Ватикан, адже Папа Римський Бенедикт XVI, формально боронячи Вельгуса перед «нападками», таки прийняв «відставку» митрополита Варшави одразу ж по його призначенні.

      Найгірше — постраждав авторитет польської римо-католицької церкви, яка у малозрозумілий для пересічних громадян спосіб намагалася стримувати намагання перевірити компрометуючі досьє на окремих священиків. За деякими підрахунками, таких «стукачів у рясах» може бути навіть до 10 відсотків серед «слуг Божих» у польських костелах. Головними же гарантами доброго імені католицької церкви ставала її незламна антикомуністична позиція, численні священики-мученики на кшталт Єжи Попелюшка, замордовані польським «гебе», та духовний отець нової Польщі Іван Павло ІІ. Костел усіляко уникав, аби «заблудлі вівці» чорнили його добру репутацію, але намагання замовчувати проблему радше ятрило, ніж заспокоювало «церковну душу». Адже йдеться не лише про аморальність священиків, котрі заради земних благ зраджували небесні обітниці, йдеться про підозру в скоєнні найтяжчого, за церковним каноном, гріха — порушенні таємниці сповіді. Цю таємницю священику заборонено розкривати навіть під загрозою власної смерті.

      Ускладнює ситуацію й те, що тіні підозри у стукацтві можуть впасти ще на кількох єпископів, котрі сотворили таїнство рукопокладення десятків священиків. А це могло б спричинити внутрішньо-церковне протистояння. Так. Зокрема, газета «Дзєннік» опублікувала псевдоніми 12 єпископів, котрих комуністичні спецслужби наприкінці 70-х планували «пролобіювати» на найважливіші церковні посади. Попри те, що наразі прізвища і ступінь провини людей, захованих за цими псевдо, невідомі, а «осад на душі» лишається. Втім на думку польського омбудсмана Януша Кохановського, «церква не повинна боятися правди про минуле, оскільки вона була тогочасним чітким знаком спротиву брехні, зневолення та насильства. І була такою, незважаючи на слабкість деяких духівників, котрі вирішили співпрацювати зі спецслужбами ПНР». Водночас Кохановський відзначив, що стати на шлях самоочищення костел має самостійно, а люстрація церковного середовища є його внутрішньою прерогативою.