Світ тріщить по географічних швах. Росія втихомирює Чечню, Молдова безрезультатно вирішує проблему Придністров'я, Грузія втихомирила Аджарію, але не може впоратися з Абхазією. Припинили збройну боротьбу ірландська ІРА і баскська ЕТА, але питання самовизначення їхніх народів не знято з порядку денного. Воює Палестина, піднімають голову курди. Відділилася Чорногорія, хоче стати незалежним Косово, заявляє про себе канадський Квебек. В Україні є кримські радикали-сепаратисти. І не лише вони. Тільки-но перехрестилися услід привиду ПіСУАРу (Південно-Східної Української Автономної Республіки), як на горизонті вже маячить Донецька, за неї збирають якісь підписи, її лобісти прагнуть перетворити на Донбаський край усе вітчизняне Лівобережжя.
Словом, проблема сепаратизму на даному відрізку історії глобальна і насущна. Тож не дивно, що харківські філософи та історики не втрималися від спокуси обговорити її у широкому колі фахівців, небайдужих до футурології. Запропоновані ідеї, без сумніву, згодяться перш за все Україні.
Щеплення від сепаратизму окремо взятим політиканам зробити практично не можливо. Певною мірою вони не відають, що творять, бо, виявляється, є лише провідниками «об'єктивної тенденції загальнолюдського розвитку». Так вважає історик Євген Соловйов. Тобто країнам не живеться у межах старих кордонів не просто так — світова історія вийшла на етап чергового дроблення світу, і з цим нічого не вдієш. Головне тепер — зробити висновки з цього уроку.
Той факт, що колотнеча зчинилася справді серйозна, ні в кого не викликає сумніву. Причому актуальна вона не лише для країн зі слабкою економікою, агонізуючого СНД або останніх земних імперій, як-то Росія чи Китай. Із пам'яті ще не вивітрилися, скажімо, події майже двадцятирічної давності, коли національна гвардія США, приборкуючи сепаратистський рух у Техасі, відкрила вогонь по натовпу поборників незалежності штату. Без суду та слідства тоді розстріляли кілька десятків чоловік. І це у країні, що вважає себе взірцем світової демократії. Непроста ситуація, на думку кандидата філософських наук Ігоря Рассохи, склалася в німецькій Баварії, а також у Бельгії, яка живе трьома фактично самостійними землями.
Україна, виявляється, теж додала швидкості світовій відцентровій тенденції. За словами пана Соловйова, Велика Британія відпустила в автономне плавання Уельс та Шотландію на хвилі проголошення незалежності УРСР. Принаймні там ці події пов'язують одна з одною.
Якщо людство не знайде «вакцини від сепаратизму», то на мапі світу вже через якихось півстоліття буде на сто держав більше. Це, за словами Євгена Соловйова, не добре і не погано, а закономірно. Але оскільки процес дроблення навряд чи повсюди проходитиме без крові, людство має організуватися перед загрозою нової реальності.
Якою буде ця реальність? Харківські філософи вважають, що великі країни, згідно зі світовими науковими прогнозами, ділитимуться на дрібніші державні утворення. А на зміну етапу глобального розпаду, враховуючи закони історичного розвитку, після цього мав би прийти період нової централізації. Раніше проміжок між цими протилежними тенденціями міг тривати до тисячі років, а то й більше. Але оскільки на кожному з історичних витків усі процеси прискорюються, то науковці не виключають появи досить незвичного суспільного феномену вже в недалекому майбутньому. На їхню думку, ми можемо стати свідками насправді унікального явища, коли ці дві різноспрямовані тенденції збіжаться в одному часовому проміжку. Тобто, з одного боку, більші країни ділитимуться на менші, а з іншого — вся ця нестабільна в політичному та економічному сенсі дрібнота прагнутиме якнайшвидше потрапити під рятівну парасольку великих державних конфедерацій.
Більше того, за словами харківських учених, модель такого світоустрою вже сьогодні відпрацьовується на тій частині планети, що має назву Європейський Союз. «Умовно кажучи, якщо до ЄС формально застосувати термін «імперія», — каже Євген Соловйов, — то можна зробити висновок, що це новітнє об'єднання країн уже сьогодні перебуває на наступному витку історичного розвитку. Фактично йдеться про імперію нового зразка, де дві вищезгадані тенденції (розпаду і централізації) збігаються у часі».
Така суспільна модель на даному витку історичної спіралі вималювалася не випадково. Людство вже доволi розумне, аби сприйняти її як порятунок. І вона дійсно є такою, бо дозволяє країнам, що вражені вірусом сепаратизму, одним пострілом вбити одразу двох зайців: забезпечити право нації на самовизначення і вберегти планету від глобального переділу кордонів.
Україну вихор географічних метаморфоз при всій її ментальній любові до позиції «моя хата скраю» навряд чи омине. І матимемо ми у зв’язку з цим лише два потенційних вектори руху — західний і східний. Як завжди. Якщо країна досягне рівня розвитку постіндустріальних держав і приєднається до Євросоюзу, то зможе сміливо дозволити собі автономний устрій регіонів. Якщо ж надумає повертатися-таки в бік Євразії, то отримає ще більш жорстку централізацію із перспективою придушення будь-яких сепаратистських проявів за принципом російської політики в Чечні. Тому, перш ніж виборювати свободу для чергового «ПіСУАРу», українським політикам було б не зайве хоч іноді дивитися на світ крізь призму глобальних суспільних процесів. Навіть якщо це не збігається з їхніми власними чи регіональними інтересами.
Масовий сепаратизм, можливо, і не асоціювався б із пролонгованим неспокоєм, якби світ був більш керованим. Усі розмови про організації, що крутять планетою, мов циган сонцем, на думку Ігоря Рассохи, не більше, ніж вигадка. Охочі покерувати дійсно є, але їхній вплив перебільшений, а інтереси часто зводяться лише до нестримної гонитви за надприбутками. У результаті земна спільнота отримала таке явище, як економічний глобалізм, проте він не має нічого спільного зі структурами, які б ретельно, а головне — регулярно, опікувалися планетарними проблемами. «Некерований світ є величезною загрозою для кожного з нас, — вважає пан Рассоха. — Це означає, що, сівши одного разу в метро, ми ризикуємо не доїхати до потрібної станції лише тому, що якийсь черговий шахід загорівся бажанням продемонструвати цієї миті свій власний протест проти світової несправедливості. І холоднокровно жбурнув у бік вашого поїзда гранату».
По-своєму цей шахід має рацію, бо його вчинок буде лише похідною від надмірної матеріалізації західного світу. Адже ще однією загрозою для світового спокою науковці називають різницю між багатими і бідними країнами, яка постійно зростає. Це неабияк поглиблює і без того гострий конфлікт між західною і східною культурами. Відгородитися від цієї проблеми, зануривши голову в пісок чи збудувавши нову китайську стіну, заможним не вдасться. Голодні та неграмотні мешканці неблагополучних держав уже давно курсують у західному напрямку нестримним живим потоком. Відчуваємо це вже й ми в Україні. Основна ж біда — в тому, що мігранти, прибувши нарешті до країн своєї мрії, відмовляються змінюватися й інтегруватися у нове суспільство, збиваються у громади за етнічними ознаками й починають агресивно диктувати аборигенам власні права. Тобто багатим доводиться платити за своє багатство.
На класичне запитання «що ж у такому разі робити?» харківські вчені дали таку ж класичну відповідь. Оскільки основною причиною бідності здавна вважаються дурні та погані дороги, у заможних країн немає іншого виходу, як за власні кошти влаштувати рідним у них вдома загальний всеобуч і збудувати на їхніх територіях сучасні комунікації. Тобто зробити те, що робить у себе будь-яка цивілізована держава. Причому без жодних сподівань на повернення цих коштів. «Щоб вирішити проблему бідності у планетарному масштабі, — міркує Ігор Рассоха, — треба ставитися до всього світу так, ніби він є єдиною централізованою державою».
Словом, хай живе всесвітній суверенітет із правом кожної нації на власну самобутність і міжнародною владою на чолі. Інакше планету чекає серйозний конфлікт цивілізацій із можливим застосуванням ядерної зброї і все більш зростаюча активність по-сепаратистськи налаштованих політиків.
На думку Ігоря Рассохи, єдиним потенційно реальним претендентом на роль світового лідера, який спроможний навести міжнародний порядок, є не США зі своїм доларом, чия могутність нічим не підкріплена, а як це не парадоксально, доволі проблемний Євросоюз. А все тому, що ЄС — фактично перший у світі державний «конгломерат», де немає правлячої нації і домінуючої мови. Така собі піонерська спроба континентальної спільноти об'єднатися на рівних правах і за прозорими правилами гри для власного ж самозбереження. Поборене «его» в результаті може принести непогані дивіденди.
Стабільність євро, на відміну від долара, підтримується достатньо прозорими механізмами. Отже, рано чи пізно євро як міжнародну валюту прийме переважна більшість країн. І саме Європейський може бути тим союзом, під началом якого, на радість вітчизняних лівих, нарешті об'єднаються Україна та Росія.
Пригадується, на початку 1990-х років на хвилі «параду суверенітетів» західні вчені-футурологи вже малювали карту Європи, якою вона буде через «-дцять» років у разі продовження відцентрових тенденцій. На тій карті незалежними державами були не лише Україна, Молдова тощо, а й Крим, Придністров’я, Чечня, усілякі Фландрії, Каталонії, Басконії тощо. Європа виглядала як строката ковдра, зліплена із сотень «удільних князівств».
Що ми бачимо через 15 років? Тенденція сепаратизму таки дістала підкріплення, але зовсім не таке потужне, як прогнозували гарячі голови. Так, розділилися Чехія і Словаччина, розпалася Югославія, але сепаратистські режими ПМР і Абхазії лишаються невизнаними світом, Росія залізною рукою утримує вкупі Кавказ, Бельгія — єдина, не кажучи вже про Британію та Італію. Хоча — хтозна, ще ж не вечір...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
